Чоловік сміявся з будинку дружини, а після розлучення приїхав туди відпочивати й був здивований

Нарешті Іра знайшла будинок для нового ролика. Директор запевняв, що поблизу годящої натури не знайти, доведеться забиратися кудись далеко, а перед нею стояв дерев'яний будиночок, наче з малюнка в дитячій книжці. Різьблені лиштви, зелені віконниці — ось-ось розчиняться, і з'явиться добра бабуся в хусточці.

Низенький, недавно пофарбований штахетник не приховував ані доглянутих грядок, ані маленької клумби. Такі паркани ставлять, щоб позначити межу ділянки, а не відгородитися від сусідів. Цей ніби сам запрошував зайти й помилуватися квітами. Іра штовхнула хвіртку. Замкнено. Та, зазирнувши поверх паркану, помітила засувку: будь що буде! Відсунула її й увійшла.

— Є хто вдома? Господарі!

З будинку ніхто не озвався. Лише бджоли гули над квітами, поспішаючи запилити якомога більше, вітер зітхав у верхів'ях дерев, та вдалині прогуділа електричка. Може, не почули? Іра вирішила постукати, а якщо нікого не виявиться — піти.

Двері розчахнулися від першого ж легкого стуку. Ірі стало моторошно: у пам'яті недоречно спливли безглузді детективні серіали, за ними — такі самі безглузді містичні. Вона не вірила ані в одні, ані в другі, проте, перш ніж переступити поріг, глибоко вдихнула.

— Добрий день! У вас відчинено… Є хто вдома?

Ледь чутний шерех змусив її забути про побоювання. Іра рушила туди й побачила на ліжку господиню. Та дивилася на незнайомку. Ось вона, казкова бабуся, якій належало визирнути з віконця й розповісти казку, — тільки тепер зовсім безпорадна. Від цього видовища Ірі стало боляче.

— Добрий день, — сказала вона, намагаючись усміхнутися. — Двері у вас були відчинені.

— Га? — Господиня сперлася на лікті.

Іра повторила голосніше. Насилу сівши, жінка похитала головою:

— Прихворіла я, дитино. Вуха заклало, нічого не чую. Наллєш мені скляночку води?

— Зараз! — відгукнулася Іра на весь голос.

— Чого ж так кричати? — скривилася бабуся. — Я не глуха, трохи прихворіла. Іди на кухню, там маленький краник. З нього й набери.

Вона показала, куди йти. На охайній, доглянутій кухні Іра взяла зі столу склянку, наповнила її й повернулася. Господиня вдячно кивнула, потягнулася по ліки на табуреті біля ліжка й одним духом випила всю воду. Труснула головою:

— Уже полегшало.

— А навіщо ви тримаєте двері відчиненими? — спитала Іра, добираючи таку гучність, за якої її почують, але не дорікатимуть знову за крик.

— Та чого їх зачиняти! — Старенька махнула рукою. — Тут не замикаються. Сусід зайде, допоможе, якщо треба. Гукнеш — усе село прибіжить. А помреш, то відразу знайдуть.

— Ну що ви таке кажете… — Іра похитала головою.

— А чого? Звичайна справа, кінець у всіх один. Молоді ще лякаються, а ми вже звикли. Ти краще скажи, як тебе звати.

— Іра.

— А по батькові як?

— Степанівна.

— Отже, Ірина Степанівна. Я Оксана Вікторівна, тепер знайомі. Час чай ставити. Гостя прийшла, а я тут лежу.

— Не вставайте! Ви ж нездужаєте. Я сама приготую вам гарячого.

— Та не така вже я хвора…

Проте підвестися господині не вдалося: вона знову опустилася на ліжко.

— Щось голова закрутилася. Чайник там, на кухні. Воду бери з маленького крана, став кип'ятитися. І принось сюди, що знайдеш. Стілець є, посидимо, чайку поп'ємо. Заразитися не бійся: це або тиск, або чимось отруїлася. Скоро відійду.

— Якщо отруїлися, може, з чаєм зачекати?

— Як же без чаю? Він від усякої хвороби перший засіб. Ще мій дід казав: «Чаю не п'єш — яка сила? А поп'єш — зовсім ослабнеш», — засміялася Оксана Вікторівна.

Розмовляти стало легше: Іра помітила, що вже не підвищує голосу, а господиня все чує. Після кухля чаю та й зовсім пожвавішала, сунула ноги в капці, що стояли біля ліжка, і сама подалася на кухню.

— Дівчино, чого ж ти така скромна! — долинуло звідти. — Печива не взяла, сушки забула. А я й думаю: чого це в нас чай порожній?

На столі з'явилися і сушки з печивом, і варення, й інші припаси з господарських засіків. Трав'яний чай виявився духмяним і смачним. Почувши похвалу, Оксана Вікторівна взялася пояснювати, як його заварює, але раптом урвала розповідь:

— А яким же вітром тебе сюди занесло? Не бачила я тебе серед наших. Що привело до моєї хвіртки? Провидіння, чи що?…