Віктор відправив Оксану ремонтувати успадкований будинок, а сам поїхав на корпоратив

Спадок дістався Ксюші несподівано: сільський будинок із різьбленими віконними лиштвами. До нинішніх величезних котеджів, схожих радше на замки, йому було далеко, зате саме про такий милий невеликий будинок вони з чоловіком і мріяли останні два-три роки. Радіти б — усе склалося якнайкраще. Тільки покійний господар, Микола Степанович, доводився рідним дядьком Андрієві, її першому чоловікові. Він і виростив небожа, замінивши йому батька й матір.

— З якого це дива старий заповів тобі будинок? — Віктор вдивлявся дружині в очі. — Чому своєму небожикові не залишив?

— Звідки мені знати? Може, Андрієві він не потрібен, — відмахнулася Ксюша.

— Розбагатів, виходить? — пробурчав чоловік.

— Вітю, я нічого не знаю про Андрія. І його статки мене не цікавлять. Юрист повідомив, що Андрій на будинок не претендує, більше мені сказати нічого. Тобі не подобається? Я теж можу відмовитися від спадщини.

Оксана встала, зібрала зі столу тарілки й понесла до мийки.

— Та навіщо відмовлятися? Таке господарство зайвим не буде. Улітку на риболовлю виберуся, по гриби схожу…

Вітя вже мріяв, дивлячись перед собою, і не помітив, із якою поблажливою насмішкою глянула на нього дружина. Майже двадцять років прожили разом, а Андрій усе ще не давав йому спокою. Колись ревнощі були зрозумілі: Віктор знав, що Ксюша не забула свого першого кохання. Знав і інше — вона вважала себе зрадженою й погодилася на новий шлюб на зло колишньому чоловікові.

Тоді від її краси Вітя втрачав дар мови. Здобути таку дружину здавалося неймовірним везінням: він був на сьомому небі від щастя й оберігав його, боячись утратити. Тепер навряд чи помічав, що Ксюша досі вродлива. Роки лише трохи приглушили її красу.

У селі вона відразу впізнала будинок: нічого не змінилося відтоді, коли вона приїжджала сюди з Андрійком. Візити були рідкісними — на час їхнього знайомства він уже перебрався до міста, там працював і навідувався до дядька лише зрідка.

— Шпалери треба переклеїти, підлогу перестелити, — міркував Вітя, діловито оглядаючи володіння. — Ремонт тут потрібен.

Ксюша мовчала. У будинку їй було незатишно, і знову поверталася думка: даремно прийняла спадщину. Та продати його після оформлення вона теж не наважилася б. Це здавалося наругою над пам’яттю Миколи Степановича. Чому він узагалі обрав її? Оксана підозрювала якийсь задум, тільки розгадати його не могла.

— Я ось що вирішив: переробимо тут усе.

Голос чоловіка змусив її здригнутися. Оксана насупилася:

— Що саме ти зібрався переробляти?

— Усе. Не відразу, поступово. Стіни цеглою обкладемо, прибудову зробимо. Роботи вистачить. На вихідні будемо сюди їздити, та й відпустку тут проведемо.

— Денис же як зрадіє! — ущипливо мовила Ксюша. — Уся квартира його, а батьки — в селі.

Синові нещодавно виповнилося вісімнадцять років, і дорослим він відчув себе наче за один день.

— З нами поїде, — оголосив Віктор. — Он який лоб виріс! Годі ледарювати, знайдемо йому тут заняття.

Та за розмовами справа не зрушила з місця. Протягом двох місяців подружжя вибралося до села лише двічі, і обидві поїздки знадобилися Віті, щоб похвалитися дачею — так він тепер називав спадщину дружини. Уже першими вихідними покликав брата з родиною. Потім привезли його колег: смажили шашлики, топили лазню.

Повернувшись після прийому колег, Вітя знову згадав про ремонт:

— Усе-таки тягнути не варто. Лада, між іншим, сказала, що в будинку старими пахне.

— Яка ще Лада? — здивувалася Ксюша.

— Наша операторка, нещодавно прийшла. Світленька, стрижена.

— Тепер зрозуміла. На мою думку, їй узагалі на природі не сподобалося. Сиділа невдоволена, весь час кривилася. А запаху я ніякого не відчуваю. Будинок як будинок, сільський.

— Усе одно час його до ладу приводити. Після чужої людини там перебувати неприємно.

Літню відпустку подружжя завжди брало одночасно. Вона наближалася, і Оксана, наслухавшись розмов про ремонт, приглянула шпалери й фарбу для зовнішніх робіт. Їй хотілося підфарбувати лиштви: залишити колишні відтінки, лише повернути їм яскравість. Переробок у будинку Миколи Степановича вона не хотіла — мріяла зберегти все таким, яким пам’ятала.

— Вітю, у суботу дорогою до села треба заїхати по моє замовлення, до будівельного магазину, — сказала вона, прикидаючи, з чого почнеться відпустка.

— Що за замовлення?

— Я ж розповідала. Шпалери, фарба, деякі дрібниці.

— А, так. Тільки в суботу зі мною не вийде. У нас корпоратив на природі.

— Який ще корпоратив? Ти про що?

— Колективом на річку їдемо. Я тобі не казав?

— Ні. Я розраховувала, що поїдемо в село. Ти ж сам поспішав почати ремонт.

— І зараз поспішаю. Але начальство вирішило відзначити день народження фірми, що я вдію? Давай ти поїдеш. Одній удома сидіти теж нудно: Денис із друзями кудись зібрався. Погоду добру обіцяють, від нас відпочинеш, на природі побудеш. Заодно потроху почнеш, старі шпалери обдереш. Терпіти не можу цю брудну мороку. От і не нудьгуй: тобі спадковий будинок ремонтувати, мені — на корпоратив.

— А як я туди сама дістануся? — розгубилася Ксюша.

— Маршруткою, вони постійно ходять. А в понеділок я під’їду, замовлення привезу, докуплю, якщо щось знадобиться. Далі разом робитимемо. Ну як, гарно придумав?

— Гаразд, — понуро погодилася вона.

Початок відпустки уявлявся Ксюші зовсім іншим. Та в суботу вона все-таки встала раніше й сама поїхала до села.

Знявши старий навісний замок, вона штовхнула важкі двері — й затрималася на порозі. На мить здалося: зараз вийде дядько Коля, трохи похмурий, із темно-карими очима, що дивляться з цікавістю.

Перший приїзд запам’ятався до дрібниць. Спекотний липень, світло-бузковий сарафан на тонких бретелях, зав’язаних на плечах. Андрійко привіз її знайомитися з дядьком, а Ксюша від збентеження без угаву базікала, говорила всілякі дурниці: як поводитися з родичем коханого, вона не знала. Микола Степанович довго косував на неї й мовчав. Потім раптом наче потеплішав. Може, зрозумів, чому дівчина верзе нісенітниці, а може, з іншої причини.

— Ну от, дядько тебе прийняв, — усміхаючись, сказав тоді Андрійко.

Ксюша зіщулилася. День був спекотний, але будинок зберігав прохолоду. Вона оглянула кімнату, що займала майже весь будинок: ліворуч від входу просілий диван, навпроти велика тристулкова шафа, у кутку книжкова етажерка. Біля вікна — круглий стіл зі стільцями на різьблених ніжках. На печі місцями обсипалася штукатурка. За піччю було ще невелике приміщення, що слугувало кухнею. Туди Оксана й пішла розбирати продукти.

Чай вона випила нашвидкуруч і відразу взялася до роботи. Аби зайняти себе, не дозволити думкам знову віднести в минуле.

— Ех, баби… — промовила Ксюша вголос, відтягуючи від стіни важкий диван.

Вітя, відправляючи її здирати шпалери, напевно не подумав про старовинні меблі, які доведеться пересувати. Але кидати почате на півдорозі було не в її характері. Пружинний диван та інша обстановка не могли стати на заваді.

До вечора вдалося зробити чимало. Там, де папір тримався міцно, Ксюша довго розмочувала його водою, зате в кутку з-під етажерки цілий пласт відійшов без зусиль і впав до ніг. Вона згорнула його, прибрала до сміттєвого мішка й подивилася на звільнене місце.

На сіруватій стіні, трохи нижче рівня її очей, були вирізьблені слова: «Оксанко, ти моє єдине кохання на все життя, що залишилося».

Ксюша відсахнулася. Наче пустельний ураган увірвався до кімнати, обпалив жаром і шмагнув хмарою колючого піску. В очах защипало, горло перехопило.

— Брешеш. Не була я єдиною, — прошепотіла вона.

Лише на мить вона знову стала тією молодою жінкою, яка розчарувалася в усьому, чиє кохання й вірність втоптали в багнюку. А літери на стіні дивилися на неї, наче мовчки кидаючи виклик. Хотілося закричати. Вона намагалася зібратися, відігнати спогади, але минуле вже стояло перед очима.

Вона бігла вгору сходами, перестрибуючи через дві сходинки, наче за спиною виросли крила. Скоро побачить Андрія! Кілька днів далеко від нього розтяглися на вічність.

Ксюша тоді поєднувала роботу на фабриці із заочним навчанням. Її та ще кількох молодих спеціалістів відправили навчатися на велике підприємство до столиці. У великому місті вона опинилася вперше, але майже нічого не запам’ятала: усі думки були про молодого чоловіка, за яким вона болісно сумувала.

Ще дві сходинки — і поріг їхньої маленької квартири в старій п’ятиповерхівці. Від входу видно все: тісний коридор, кухню приблизно у 5 квадратних метрів, кімнату за квадратною аркою, що займала всю стіну замість дверей. Біля вікна диван.

На дивані спав Андрій. Поруч із ним — зовсім незнайома дівчина з волоссям, пофарбованим у бордовий колір.

Хмара минулого розвіялася від грюкоту вхідних дверей. Ксюша подумала, що Вітя все ж приїхав. Тепер ще доведеться пояснювати йому цей безглуздий напис, залишений колись невірним першим чоловіком.

Та на порозі стояв Андрій. Від жаху її очі розширилися.

— Пробач, без запрошення прийшов, — сказав він.

Ксюша звела брови, силкуючись опанувати себе. Щойно вона бачила його у своїх спогадах — і ось він тут.

— Від будинку відмовився, а приходити, коли заманеться, вважаєш можливим?

— Ксюше, будь ласка, не сердься. Мені треба забрати дещо своє. Тільки по це й приїхав, зараз піду.

— Усе потрібне треба було забрати раніше, поки будинок мені не передали. Якщо мій чоловік тебе тут побачить…

— Я знаю, що ти сама, — перебив Андрій.

— Стежив? За мною чи за будинком? Заради цього ти поступився ним мені?

— Не вигадуй, Ксюше. Ні за ким я не стежив. Навпаки, думав, нікого не застану. Я в місті проїздом, хотів забрати речі, що тут лишилися. Єдине, чим по-справжньому дорожу. А про твій приїзд без чоловіка мені сусід Гришко розповів. Не хвилюйся, заберу й піду.

Він ковзнув поглядом по стіні й помітив напис, який колись вирізьбив сам. Потім подивився Ксюші просто в очі. Вона схрестила руки, наче могла цим затулитися від нього.

— Ви, бачу, ремонт почали? — спитав Андрій, не наважуючись заговорити про напис, що лишився від його давнього безумства.

— Так, тільки вигадала це не я. А після твоєї появи вже шкодую, що взагалі взялася тут господарювати. Чому ти не залишив будинок собі? Ти ж тут виріс.

— Дядько так побажав. Я зробив, як він просив перед смертю. Та й буваю тут рідко, навіщо мені будинок? Господарюй, Ксюше. З тобою в нього знову буде душа.

— Тоді забирай, по що прийшов. І більше, прошу тебе, не приїжджай, — виразно промовила Оксана.

— Досі на мене сердишся? — Андрій подивився спідлоба.

— А мені навіщо сердитися? У мене родина, я щаслива. Але погодься: від самого початку ця спадщина виглядала дурним фарсом. Тепер ще ти приїхав, і…

— І ти все-таки побачила, що я тобі на стіні написав, — усміхнувся він. — Може, дядько, старий жартівник, цього й домагався.

Ксюша відчула, як запалали щоки.

— Виходить, ви обидва ненормальні. Зараз поїду, а потім продам ваш будинок. Просто з цими брехливими зізнаннями під шпалерами!

— Не їдь, Ксюше. Залишайся. Обіцяю, більше ніколи не потурбую.

Андрій повернувся й зробив два кроки до дверей.

— Нічого не варті твої обіцянки, — прошепотіла вона йому в спину.

Він застиг. Важко зітхнув і відповів, не обертаючись:

— На цій стіні немає жодного слова брехні. Ти була для мене єдиною. І залишилася.

Він вийшов, не забравши нічого з дядькових речей. Ксюша якийсь час не могла зрушити з місця, потім наче отямилася й вибігла за ним.

— Зачекай! Забери те, по що приїхав. Не хочу весь час боятися, що ти знову тут з’явишся.

Андрій зупинився, повернувся до неї; кутики його губ ледь здригнулися в усмішці.

— Гаразд. Ходімо, покажу ще одну свою схованку.

За кілька хвилин він витяг з-під шафи дерев’яну коробку. Усередині лежала пачка листів. Андрій дістав її й якось по-особливому поглянув на колишню дружину.

— Боявся, що твій чоловік на них натрапить.

— Що за листи? — неохоче спитала вона, хоча вже здогадувалася.

— Тобі писав. Усі до одного. Але ти не хвилюйся, я їх заберу.

Оксані аж до болю захотілося прочитати хоча б один. Вона нічим себе не виказала.

— Добре. А тепер прощавай, Андрійку. Ще бракувало, щоб твій сусід Гришко розносив плітки про те, що ти тут був.

— Розумію. Тільки відповідай, Ксюшо: ти справді щаслива? У тебе все добре?

— У мене все чудово, — з викликом промовила вона.

— Я радий. Для мене це найважливіше.

Він затримав погляд на її обличчі й знову вийшов.

Ксюша стомлено опустилася на диван, що рипнув. Закрила обличчя долонями й кілька хвилин просиділа нерухомо. Усередині була страшна порожнеча — така сама, як після розлучення з Андрієм, коли вона виходила заміж за Вітю.

Потім нове життя стало звичним, порожнеча перестала відчуватися. З народженням Дениса Ксюша навіть знову відчула себе щасливою. А тепер її знову гнітило нестерпне відчуття втрати, якої нічим не заповнити.

Оксана підвелася, схопила скребок і взялася зіскрібати зі стіни брехливе зізнання.

А Віктор у ці години був із Ладою. Після рясних випивок на корпоративі він наважився привезти її до себе додому.

20 років тому йому бракувало сміливості навіть у розмовах із жінками: за сором’язливістю стояв страх дістати відмову. Усе змінилося, коли Ксюша погодилася вийти за нього заміж. Про таку красуню Віктор раніше й мріяти не смів, а тут раптом відчув свою силу. Незабаром після весілля він почав упадати за співробітницею — і домігся її прихильності. Після неї з’явилися інші. Для запису любовних перемог чоловік Оксани мав особливий блокнот, тепер майже списаний до останньої сторінки.

У понеділок до обіду у двір сільського будинку в’їхала його машина. Віктор дістав із багажника матеріали для ремонту й похмуро оглянув двір, походжаючи ним. Ксюша вийшла зустрічати чоловіка.

— Ну як ви відпочили на корпоративі?

— Ми ж телефоном говорили. Нормально відпочили.

— Гаразд, — Ксюша здивовано подивилася на його невдоволене обличчя. — А в мене в кімнаті вже не лишилося жодного клаптика старих шпалер. Сьогодні можна братися за нові.

— Дай із дороги перепочити. Я ще як слід приїхати не встиг, а ти вже з роботою.

— Відпочивай, звісно. А я поки накрию на стіл. Їсти хочеш?

— Не дуже.

Віктор і сам не до кінця розумів, чому такий похмурий, та приховати роздратування не міг. Вихідні з Ладою хотілося продовжити. Дорогою до села він уже кляв себе за мрію про дачу, а найбільше — за затіяний ремонт. Лада, почувши про його плани, розсміялася: такий будинок простіше знести. Тепер, озираючись довкола, він беззастережно з нею погоджувався.

У кімнаті стало ще тужливіше: результати дружининих старань його не потішили.

— Знаєш, сьогодні зовсім не хочеться за це братися. Давай відкладемо ремонт.

— Нехай буде по-твоєму, — кивнула Ксюша. — Тільки навіщо було мене квапити? Подивися, який тепер будинок похмурий.

— Почекає твій ремонт, нікуди не втече.

Вона ледь стрималася, щоб не нагадати, хто все це затіяв. Промовчала, а тоді спитала про інше:

— І як ти збираєшся провести день?

— Ще не вирішив. Прогуляюся, подивлюся, що тут навколо. Може, до річки дійду. Вона ж десь поруч?

— Ставок.

Від його настрою і Ксюші стало тужливо. Навіщо тільки погодилася прийняти будинок! Скільки клопоту принесла їй ця спадщина.

Залишившись сама, вона занесла рулони до кімнати. Сидіти без діла не хотілося, та й лишати обдерті стіни було не можна. Ксюша взялася клеїти шпалери й за роботою потроху повеселішала. Намазуючи чергове полотнище, навіть тихенько наспівувала.

Надвечір повернувся Віктор. Від нього пахло пивом.

— Ось воно як. Працюєш тут?

— А з тобою що? У пивній річці скупався? — спробувала пожартувати Ксюша.

— Сусід пригостив. І дещо цікаве розповів, — ущипливо озвався Віктор. — Виявляється, позавчора тебе навідував племінничок покійного господаря. Сам Андрій, твій колишній! Ну? Будеш заперечувати?

— А щедрий твій співпляшник заодно не сказав, що Андрій пробув тут щонайбільше чверть години?

Їй хотілося прибити сусіда за його балакучість.

— Чверть години! — перекривив Віктор. — А чого йому взагалі тут знадобилося?

— Забрати свої речі. Більше нічого.

Ксюша відвернулася до стіни й стала долонями розгладжувати наклеєний лист.

— Та кинь ти ці дурні шпалери! Із цим будинком я більше морочитися не стану. Тепер-то ясно, навіщо вони все це влаштували.

— Хто це — вони?

— Колишній твій і його придуркуватий дядечко. Будинок для побачень вам приготували! Щоб було де зустрічатися.

— Вітю, що за маячня? Сусід-ідіот наплів дурниць, а ти розійшовся. Андрій проїздом у місті. За старими листами заїхав, от і вся історія.

— Що ще за листи?

— Не знаю, — збрехала Ксюша, не бажаючи злити його ще дужче.

— Отже, слухай мене. Більше ми сюди їздити не будемо. Будинок продамо, а за виручені гроші купимо пристойну дачу. Не вистачить — я додам.

— Ні. Заради грошей продавати його я не стану.

Полишивши шпалери, Ксюша суворо подивилася на чоловіка.

— Це чому ж? — витріщився на неї Віктор, округливши очі.

— Не маю я права так чинити. Микола Степанович дивно розпорядився спадщиною, але розпоряджатися нею міг лише він. І я певна: продажу свого будинку він би не хотів.

— От і виходить, що я маю рацію! Ти його бережеш, бо чекаєш свого колишнього! Сподіваєшся, ще зазирне! — Віктор кричав із піною на губах.

Він вискочив надвір, грюкнувши дверима. Ксюша дивилася йому вслід, нічого перед собою не бачачи. Найжахливіше було визнати: у його звинуваченні є правда.

Коли вона зустріла Андрійка, їй ледь виповнилося вісімнадцять. Серед ровесників він вирізнявся стриманістю. Поки інші кривлялися перед дівчатами, намагаючись здаватися дорослими чоловіками, Андрій залишався собою. Ні чужих манер не переймав, ні за модними одноденними захопленнями не гнався. Ніхто не бачив його за міцною випивкою.

Він був у злагоді з собою, і це помічали відразу. Мабуть, звідси й повага оточення: Андрійкові не доводилося здобувати її кулаками. А Ксюша поруч із ним уже тоді, зовсім юна, зрозуміла, що означає бути як за кам’яною стіною. Гарна, статна пара притягувала погляди; заздрісників не бракувало. Тільки самі закохані, зайняті одне одним, чужої підступності не помічали.

Напередодні її повернення Андрій прибирав квартиру. Навіть узявся за випічку — результат мав нагадувати «Наполеон». Сховавши свій кулінарний шедевр із очей геть у холодильник, він звірився з годинником: до друзів з’їздити ще встигав.

Того дня вони поховали товариша. Після поминок Андрій повернувся додому, решта ж лишилася поминати. Коли він знову з’явився, багато хто вже добряче захмелів. Серед них особливо вирізнявся Вітьок — довготелесий хлопець в окулярах, якому нерідко траплялося напиватися до заплітання язика.

За столом хтось сказав про загиблого такі слова, що всі потягнулися до чарок. Андрій відчув поштовх у плече.

— Випий, брате.

Його відразу почали вмовляти й інші. П’яні голоси злилися в різноголосий хор:

— Ти ж Федора поважав! Хоч раз за нього випий!

— Та Оксанка вранці рано приїжджає, хлопці. Не хочу зустрічати її з перегаром, — Андрій спробував віджартуватися.

— Федір за тебе випив би.

Щоб його облишили, він одним духом вихилив чарку, яку щойно хтось сунув йому в руку. Хто саме її подав, Андрій не запам’ятав.

— Що ви за гидоту п’єте? — спитав він, скривившись.

У відповідь зареготали.

— Самогонка це! Федорова баба дала.

Ще в селі Андрій куштував самогон, але такого гіркого пійла не пам’ятав. Подальше затягло туманом. Здається, він ще двічі сьорбнув із чарки…

Отямившись, він побачив очі Оксанки. Почувався так, наче вчора помер, а тепер повернувся до життя. Чому кохана дивиться на нього з таким болем, до нього дійшло далеко не відразу.

Наступного ранку Віктор підвівся рано. На дружину він не дивився.

— Голова розколюється. Піду в їхньому ставку скупнуся, може, попустить.

Після його відходу встала й Ксюша. Похмуро оглянула кімнату: так хотілося довести будинок до пуття, а сил не лишилося. Вона підійшла до місця, де знайшла зізнання Андрія. Провела кінчиками пальців по прохолодній обшивці й на кілька секунд затримала руку. Сліди літер іще проступали, та скласти з них слова вже було неможливо.

Проковтнувши клубок у горлі, Ксюша різко відсмикнула руку. Штукатурка відкололася й обсипалася до ніг, знявши пилюку. Жінка скривилася: тепер ще й діру доведеться латати. І все ж більше шкода було напису — частина його перетворилася на пил на підлозі.

Вона присіла навпочіпки, придивляючись до пошкодження. Отвір ішов углиб. Ксюша увімкнула ліхтарик на телефоні, спрямувала світло всередину й здивовано побачила там щось схоже на металеву коробку.

Витягти її вдалося не відразу. Нарешті в руках опинилася маленька шкатулка під товстим шаром пилу. Ксюша кілька разів повернула її, усе ще не вірячи своїй знахідці. Всміхнулася: скільки ж сюрпризів приготував цей дім.

Під кришкою вона чекала побачити нові послання Андрія. Замість листів там лежали скарби. На свій жах, Ксюша розгледіла старовинні сережки з дорогоцінним камінням, золоті каблучки. Шкатулка була повна прикрас, і, наскільки вона могла судити, коштували вони чимало.

Розгубленість змінилася злістю. На Андрія, на його дядька, на весь цей дім із таємницями. Ксюша прибрала знахідку в сумку зі своїми речами й вирішила: чоловік про неї не дізнається.

Ще чого доброго, у Віті від такого багатства дах знесе. Напевно, прикраси дорожчі за сам дім, і розлучатися з несподіваним подарунком він уже точно не погодиться. Вона й сама поки не знала, як вчинити. Хотілося лише замурувати шкатулку назад.

Ледве вона встигла сховати коштовності, повернувся Віктор. Діра в стіні й сміття на підлозі змусили його скривитися.

— Ти знову взялася за ремонт? — він пригладив мокре волосся, почухав неголене за ніч підборіддя й зітхнув. — А я ось що придумав. Кинемо все й поїдемо до міста? Подивимося путівки, виберемося кудись. Може, навіть на море. Як тобі?

— Так і залишимо дім? — насупилася Ксюша.

— Мені байдуже, в якому він стані. Кому сюди ходити? Хіба твоєму Андрієві знову закортить пошукати. До речі, замки треба поміняти. Дивуюся, як раніше не допетрав.

Ще за кілька годин вони поїхали. Шкатулку Оксана взяла із собою й усю дорогу думала про неї. Може, Андрій саме по прикраси й приїжджав? Цілком можливо, що листи були лише приводом, а при ній він не наважився ламати стіну.

Хай там як, вона вважала знахідку його власністю. Треба повернути її Андрієві. Але як зв’язатися з колишнім чоловіком, якщо їй невідомі ані його адреса, ані телефон?

До квартири вони зайшли разом. Назустріч вийшов Денис; у голосі сина чулося розчарування.

— Ви чого з села так швидко?

— Радій, що ми передумали там відпустку проводити, — Віктор залишав сумки в передпокої. — Інакше й тобі знайшлася б справа.

— Та я радий, — пробурмотів Денис, поспішаючи до себе.

— Принаймні при нас не тягатимеш усяких додому! — голосно кинув батько йому навздогін.

— Хто б казав, — пробурмотів син і грюкнув дверима.

Ксюша саркастично глянула на Віктора, але зауваження Дениса залишила без відповіді. У спальні дістала шкатулку з сумки й сховала серед своїх речей у шафі.

Вийшовши звідти, вона почула суперечку за зачиненими дверима кімнати сина. Вникати в неї не хотілося, як і з’ясовувати, кого Віктор привів додому. Ймовірно, після корпоративу йому захотілося продовжити веселощі з колегою. Хоч із Олегом: неодружений товариш по службі завжди був готовий продовжити будь-який банкет.

Тепер Оксану турбувало інше — як передати прикраси тому, кого вона вважала справжнім спадкоємцем Миколи Степановича. У сотий раз пошкодувавши про прийнятий дім, вона взялася шукати Андрійка в соціальних мережах.

Сторінка знайшлася не відразу. Судячи з неї, Андрій заглядав сюди рідко, і надії, що він незабаром прочитає повідомлення, було мало. Але це все ж краще, ніж нічого. Оксана написала:

«Андрійку, привіт. Пише Ксюша. Мені треба дещо тобі віддати, бажано якнайшвидше. Будь ласка, зв’яжися зі мною. Залишаю свій номер телефону».

Надіславши повідомлення, вона прибрала телефон до кишені. Залишилося гидке відчуття — мабуть, через необхідність діяти за спиною чоловіка.

З кімнати вийшов Денис. Погляд у нього був якийсь винуватий.

— Мамо, я піду до друга. Ночувати теж у нього залишуся.

— Добре, Денисе, — усміхнулася Ксюша. — Тільки не зникай, відповідай на дзвінки. І голову не втрачай, гаразд?

— Гаразд, мамо.

Син ледь чутно зітхнув і вийшов. Слідом за ним на кухні з’явився Віктор.

— Через що ви сперечалися? — запитала Оксана.

— Та ні через що. Поговорили по-чоловічому. Зовсім розперезався, зухвалити почав. Довелося нагадати, хто тут головний.

— Ясно. Ну, раз відпустка в нас домашня, займуся сьогодні прибиранням.

Вона окинула поглядом кухню й невесело всміхнулася.

— Зачекай. Я якраз про відпустку думав. Давай усе-таки втрьох кудись поїдемо? Денис буде на виду, та й нам із тобою теж не завадить відпочити. Подзвони тій знайомій із турагентства… Марині. Може, підбере гарячі путівки.

Віктор дивився на дружину задоволеним поглядом. Він пишався собою: дав синові відсіч, більше той на батька рота не розтулятиме. Щоправда, Денис не сказав, що саме знає. Чи бачив Ладу в квартирі, чи ляпнув навмання, випадково влучивши в ціль, так і залишилося незрозумілим.

Досі інших жінок Віктор додому не приводив. Але про порушення власного правила не шкодував: надто добре їм тут було з Ладою.

Крім того, клопоти з поїздкою мали відвернути дружину від спадщини та її колишнього чоловіченька. Дарма він тоді клюнув на цю вудку! Треба було погодитися з Оксаною й одразу відмовитися від дому.

Була й третя причина задоволення, від якого у Віктора навіть порожевіли щоки. Мариночка з турагентства ще два роки тому поповнила його список перемог і встигла загубитися серед списаних сторінок. З віком зачаровувати жінок ставало легше. Може, поменшало суперників; та й сам він більше не був прищавим очкариком, а виглядав цілком респектабельним чоловіком.

— Уявляєш, знайшовся підхожий варіант, і ціна хороша, — повідомила Ксюша після розмови з Мариною.

— Що пропонують? — пожвавішав Віктор.

— Готель на курорті. Двокімнатний номер, краєвид чудовий.

— Ну от, бачиш, який у тебе чоловік! — задоволено сказав він. — Поїдемо всією родиною, сил наберемося. Зате після такого початку відпустки хоч як слід відпочинемо.

— Тільки Маринка просить сьогодні привезти наші паспорти. У них якісь нові вимоги, треба зробити копії.

— Гаразд, відвезу, — охоче погодився Віктор.

— Тоді я перед від’їздом навідаю сестру. Може, й переночую в неї, щоб серед ночі не повертатися. Ти не заперечуєш? — Ксюша з надією подивилася на чоловіка.

Сестру вона любила, а от неприязнь Віктора до Лізи залишалася для неї незрозумілою: він незмінно ставився до неї з підозрою. Різниця між сестрами становила 11 років, і рідними по крові вони не були. Овдовіла замолоду мама Оксани вдруге вийшла заміж, коли їй було вже під сорок. Вітчим теж утратив дружину й сам виховував маленьку Лізу.

— Можна подумати, ви так давно не бачилися, що скучили, — забурчав Вітя, але раптом змінив тон: — Хоча їдь. Я сьогодні якраз хотів матч подивитися, цікавий буде.

Про приїзд Ксюша попередила Лізу, уже виходячи з дому. Тепер вони пили чай на кухні, а Оксана все придивлялася до сестри: та нервувала, раз у раз поглядала на годинник, і причина цього занепокоєння залишалася незрозумілою.

— До тебе хтось має прийти?

— Ні… Тобто не прийти. Мені обіцяли зателефонувати, — збивливо відповіла Ліза.

До своїх 30 років вона так і не вийшла заміж. Та й залицяльників майже не було: Ліза вважала, що гідну людину нині важко зустріти, а сходитися з ким попало заради того, щоб народити дітей, їй не хотілося.

— Лізко, ну розповідай! Невже в тебе хтось з’явився? — Ксюша лукаво всміхнулася.

— Поки не знаю. У нас іще нічого певного…

Ліза почервоніла так, що Ксюша, яка ніколи раніше не бачила її в такому збентеженні, ще до відповіді подумала: «Боже мій, та вона, схоже, закохалася!»

— Разом працюємо, — нарешті зізналася сестра. — Артем до нас нещодавно перевівся, раніше в іншому місті жив. Два роки тому дружина в нього загинула в автомобільній катастрофі. Після цього він вирішив повернутися до рідних країв. У нього ще синок, усього два з половиною рочки.

— І він сам його виховує? — здивувалася Ксюша.

— Так. Після дружини ні з ким не зустрічався. Не знаю, чи вийде в нас щось… Я ж із дітьми зовсім не вмію. Яка з мене йому мати?

— Хороша. Чудова мати з тебе вийде!

— Оксанко, а раптом малюк мене не прийме? Я й сама твоєї мами спочатку побоювалася. Малою мені з тобою було легше, ніж із нею.

— Зате потім ви одна в одній душі не чули. Я часом навіть ревнувала маму до тебе.

— Серйозно? — Ліза звела брови. — А мені все здавалося, що вона тебе любить дужче.

— Ось побачиш, і ти до цього хлопчика прив’яжешся. У тебе стільки маминого, хоч ви й не рідні.

Спогади трохи засмутили обох. Близько чотирьох років тому батьки померли один за одним; сестри й досі згадували їх зі світлим сумом.

Задзвонив телефон, і Ліза підстрибнула, широко розплющивши очі.

— Він… — видихнула вона.

— То відповідай же!

Ксюша підморгнула сестрі, підвелася з-за столу й пішла з кухні, щоб не заважати розмові. У кімнаті вона сіла в крісло. Ліза з’явилася там лише через деякий час — з палаючими щоками й таким виразом обличчя, ніби дзвінок іще лунав у неї у вухах.

— Він кличе сьогодні на вечерю. Я поки не погодилася, сказала, що ти приїхала.

— Лізко, ти що! Зараз же передзвони й скажи, що підеш.

— А як же ти?

— А я з чоловіком вечір проведу. Знайшла через що відмовлятися!

Через пів години Ксюша їхала додому на таксі. Перед очима в неї стояли сяйливі від щастя очі молодшої сестри, і Оксана всю дорогу всміхалася, сподіваючись лише на одне: хай у Лізи з Артемом усе вийде.

Вдома вона втомлено роззулася й затримала погляд на туфлях, скромно поставлених у кутку передпокою. Звідки вони взялися, Ксюша не знала, однак ні про що погане не подумала. Може, Денис повернувся й запросив дівчину. Хіба мало.

У ванній вона ретельно вимила руки. Зі спальні долинав гучний звук телевізора — мабуть, Вітя дивився обіцяний матч. Ще трохи поблукавши квартирою, Ксюша зайшла до нього.

Там була Марина. Та сама знайома з турагентства, яка вдень пропонувала їй путівки на море. Побачивши її з Віктором, Оксана все зрозуміла — і з величезним подивом виявила, що це майже не завдало їй болю.

— Через п’ять хвилин вас обох тут бути не повинно, — чітко промовила вона. — Вітю, тебе я теж маю на увазі.

— Між іншим, квартира і моя, — пробурмотів він.

— Про квартиру поговоримо в суді. А зараз іди. Не доводь мене до скандалу, інакше, обіцяю, пошкодуєш.

У напівтемряві її очі наче світилися. З обличчя, з усієї її постаті було ясно: вмовляти марно. Першою отямилася Марина й мовчки вискочила до передпокою.

— Ну? — Оксана загрозливо наблизилася до чоловіка.

— Істеричка, — нерозбірливо вимовив Вітя й поплентався геть.

Вхідні двері грюкнули. Коли все стихло, Ксюша підійшла до ліжка й почала скидати постіль на підлогу.

Минув тиждень. Віктор кілька разів намагався повернутися, але вже наступного ранку після того вечора Оксана змінила замки. У спальні вона викинула всі меблі, і дивне задоволення від цього рішення не минало. Потім взялася здирати шпалери — після успадкованого будинку це заняття стало для неї вже звичним.

Телефон кілька днів лежав у беззвучному режимі. Віктор телефонував мало не щогодини, і Ксюша втомилася бачити ці виклики; вона вже думала змінити номер. А сама знову бралася за скребок, зішкрібала зі стін рештки шпалер і намагалася ні про що не думати.

Думки однаково поверталися. Невже одній людині судилося двічі пережити таку зраду? Наче зла доля сміялася з неї, змушуючи знову проходити через колишню муку. Але тепер Оксані було не так боляче, як тоді, коли вона застала Андрія. У молодості вона жила ілюзіями; тепер сприймала життя таким, яким воно є, і зрада Віктора майже не здивувала її. Адже підозри виникали й раніше, просто Ксюша воліла не надавати їм значення.

Вона думала, чи існує взагалі чоловік, здатний усе життя зберігати вірність дружині й щиро вважати її єдиною. Прожиті роки підказували їй відповідь: ні, таких немає.

Незнайомий номер вона помітила випадково. Здається, з нього вже не раз намагалися їй додзвонитися, але Ксюша нікому не відповідала. Віктор міг попросити знайомих зателефонувати їй із чужого телефону, а розмовляти ні з ним, ні з тими, хто надумав би їх мирити, їй не хотілося.

— Алло, — усе ж сказала Оксана, вирішивши одразу покласти слухавку, якщо почує Віктора.

— Ксюшо, привіт. Це Андрій. Ніяк не можу тебе застати. Ти написала мені, просила зв’язатися з тобою.

— Так, Андрію, — схаменулася вона й перейшла на діловий тон. — Мені треба передати тобі одну річ. Скажи, коли й куди її привезти?

— Я приїхав у справах, буду в місті тиждень. Був би радий побачитися з тобою. А час і місце обирай сама, як тобі зручно.

Останні слова він промовив із тією самою діловитістю, що й вона, хоча посміхався поблажливо.

— Ось як? Тоді можеш приїхати до мене. Зараз скажу адресу, — запропонувала Ксюша, сама від себе цього не очікуючи.

— Ти точно цього хочеш? — обережно запитав Андрій.

— Так, точно.

Зважати на пристойності вона більше не вважала за потрібне. Жодних зобов’язань перед чоловіком у неї тепер не було; здається, їй навіть хотілося вчинити якусь нерозсудливу витівку.

Андрійко з’явився за чверть години — наче весь цей час був поблизу й чекав, коли вона його покличе.

— Заходь, розташовуйся. Тільки в мене трохи не прибрано, — зустріла його Ксюша.

— У тебе тепер усюди ремонт? — Андрій здивовано підняв брови, розглядаючи купи будівельного сміття в передпокої.

— Так вийшло.

А Ксюші, побачивши його, стало трохи страшно. З усіх чоловіків тільки з ним вона могла б зрадити чоловікові. Але саме цього їй ні за що не хотілося: така близькість розтоптала б останню краплю любові, яку вона зберегла як пам’ять про свої почуття 20 років тому.

— Що з тобою, Ксюшо? — лагідно запитав Андрій, помітивши зміну в її обличчі.

— Усе гаразд. Вирішила змінити життя. Почала зі спальні, зі стін.

— Ти тремтиш. Я ж бачу, щось сталося.

— Нічого незвичайного. Чоловіки приводять додому чужих жінок — мені вже не звикати.

Сльози виступили самі. Ксюша ще нікому не розповідала про те, що побачила в спальні, і тепер сама вразилася, наскільки гидко прозвучало це зізнання.

Андрій не зводив із неї очей. Йому хотілося обійняти її, спробувати втішити, але він не наважувався навіть наблизитися. Деякий час він мовчав, добираючи слова.

— Ксюшо, я віддав би все, аби тільки повернутися в минуле й виправити те, що зробив із тобою, з нами. Клянуся тобі.

Така сама мука була в її очах 20 років тому. Тепер Андрій звинувачував у цьому себе, а не Віктора. Після похорону Феді в нього не збереглося жодних спогадів про ту ніч. Звідки в їхній квартирі взялася Зоя Кравчук, він не розумів. І виправдовуватися тоді не наважився — лише бурмотів, що нічого не пам’ятає й сам нічого не може пояснити.

— Пробач, не варто було звалювати на тебе все це. Ти тут ні до чого. Принаймні цього разу… Так збіглося. Я ж покликала тебе, щоб віддати…

Закінчити Оксана не встигла: відчинилися вхідні двері, й увійшов Вітя. Мабуть, розгубившись при зустрічі з Андрійком, вона не замкнула за ним двері.

— Так я й думав! — Обличчя чоловіка налилося багрянцем, а тримався він по-господарському. — Відчував, що недарма ти мене вигнала. Ображену із себе вдавала, а сама одразу до колишнього втішатися!

— Замовкни, — зло сказав Андрій. — Ще слово — і полетиш зі сходів.

Вони дивилися одне на одного вовком. Здавалося, ось-ось кинуться в бійку.

— Вітю, йди, — звернулася до чоловіка Ксюша. — Тебе сюди ніхто не кликав, і мої справи тебе більше не стосуються.

— Не стосуються? — Віктор вказав на Андрія. — Ти його в нашу квартиру привела, а я маю зробити вигляд, що нічого не відбувається?

— Тобі доведеться звикнути: розпоряджатися мною ти більше не будеш. Що швидше це зрозумієш і даси мені спокій, то краще.

— Щоб я вас тут удвох залишив? Не сподівайся! Ти стільки років за ним сохнеш. Думаєш, я не помічав? Уявляєш хоч, як мені з тобою жилося? Та я баб заводив, щоб самому собі довести, що чогось вартий!

Вітя урвався, збагнувши, що обмовився.

— Отже, не лише Марина? — з жахом запитала Ксюша. Лише тепер до неї долинув слабкий запах спиртного.

— Не лише! І що? У мене таких цілий список. Показати? Ну, хочеш?

Він заходився нишпорити по кишенях. Зустріти тут свого головного ворога Віктор не очікував; уражена гордість вимагала реваншу, і йому хотілося болючіше вразити дружину.

— Будь ласка, йди, — прошепотіла Оксана, скривившись і закриваючи обличчя руками. — Мені гидко на тебе дивитися.

— Чув? Іди, поки тебе просять, — втрутився Андрій і взяв Віктора під лікоть, намагаючись вивести його.

— А інакше що? — той вирвався.

— Інакше я можу за себе не відповідати.

— Це моя квартира! Зараз поліцію викличу, тебе ж і виженуть!

— Поки вони приїдуть, я встигну з тобою розібратися, — похмуро відповів Андрій.

— Досі її любиш, так? — Вітя вишкірився йому в обличчя.

Відповіді не було. Тоді Віктор заговорив зі злою веселістю:

— Хочете почути, як я вас тоді обвів навколо пальця? Тепер уже втрачати нічого. Обом розповім.

— Що ти зробив? — насупився Андрійко.

Ксюша відвела долоні від обличчя й напружено прислухалася.

— Мій батя, поки живий був, любив випити, — почав Віктор. — Нап’ється — починав буянити. Мамка тоді фармацевткою працювала й підсипала йому в чарку один порошок, щоб його швидше хилило на сон. Зрозуміли тепер? Я в мамки порошок поцупив і висипав тобі в чарку після похорону Феді. Спершу просто пожартувати хотів: дратувала твоя одвічна правильність. Хотів, щоб ти гепнувся на очах у всіх.

Він продовжував розповідати:

— Увечері хлопці відправили нас додому на таксі. У машину посадили тебе, Зою Кравчук, Романа й мене. Роман вийшов першим. Тебе ж так вирубило, що ми із Зоєю ледве вдвох затягли тебе в квартиру. У мене лишалося пів пляшки біленької. Я запропонував Зої випити за те, що друга благополучно доправили. Вона любила веселощі, тож ми випили не по одній чарці — допили всю пляшку. Потім я додав їй порошок в одну з порцій. Вона заснула на кухні, просто на табуретці. А я поклав її поруч із тобою й поїхав.

— Ти ж міг убити вас обох, — з жахом прошепотіла Ксюша.

Ксюша не могла повірити почутому. Розповідь Віктора здавалася їй вигадкою, яку він складав на ходу. Але Андрій ударив його, і Віктор упав у дверний проріз. Лише тоді до Оксани дійшло, що все це відбувається наяву.

Її життя й любов, за словами Віктора, були зруйновані навмисно — людиною, з якою вона прожила майже двадцять років. У Ксюші потемніло в очах, кімната попливла. Щоб не впасти, вона вхопилася за стіну.

— Оксанко! Тобі зле? — почула вона Андрія.

— Голова закрутилася… Нічого, зараз мине.

Вона пронизливо подивилася на нього крізь сльози, спробувала заговорити — і знепритомніла.

Ксюша прийшла до тями майже відразу. Андрій саме намагався викликати швидку.

— Зачекай, не треба лікарів. Я в порядку, правда. Нерви, мабуть, — зупинила вона його й спробувала підвестися. Потім розгублено глянула на двері: — А де…

— Чоловіка шукаєш? Утік. Ксюшо, лежи спокійно. Усе-таки викличу швидку.

— Ні, прошу тебе. Скажи краще, як же з нами таке сталося? Чому ти тоді не пояснив, що було після похорону Феді?

— Я нічого не пам’ятав. І зараз не пам’ятаю. А вигадувати виправдання, коли сам у собі не певен, не міг. А раптом я справді тобі зрадив? До сьогоднішнього дня так і думав.

— Господи, яка дурість… — Ксюша потерла обличчя долонями.

Андрій спробував відволікти її й запитав жартівливим тоном:

— То що ж ти збиралася мені віддати?

— Наче не знаєш. Поясниш, навіщо сховав прикраси в стіну? — Вона підвелася й сіла на підлозі навпроти нього.

Андрій зазирнув їй у вічі й зухвало посміхнувся.

— Щоб одного дня ти їх знайшла. Коли ти подала на розлучення, дядько ще не знав, що ми посварилися. А я боявся зізнатися. Вважав себе винним і розумів: дядько Коля мене приб’є. Він міг, чесне слово! Тебе він любив як доньку, якої в нього не було. Одного разу дав мені цю скриньку й велів передати тобі. Прикраси родинні — їх ще його баба зуміла сховати в підпіллі, коли прийшли розкуркулювати.

— Я все сподівався, що ми помиримося, — продовжував він. — Запропонував дядькові зробити тобі сюрприз. Видовбав отвір, сховав туди скриньку, замурував стіну, а зверху надряпав зізнання. Чомусь вірив, що це допоможе повернути тебе. Потім почув, що ти виходиш за Вітю, і надії не лишилося. Життя стало немиле. Розповів усе дядькові Колі — навіть хотів, щоб він мене прибив. Але він лише сказав: «Живи тепер і мучся». От я й жив. І мучився.

Він подивився на неї з надією.

— Оксано, після того, що сьогодні розповів Вітюк, у нас може щось змінитися?

— Андрійку, але як? У тебе ж давно своє життя. Напевно, сім’я, діти…

— Немає в мене сім’ї. Ні дружини, ні дітей. Ти для мене одна. Єдина.

— Ти так і не одружився?

Ксюша схопилася й дивилася на нього згори вниз. Андрій знизав плечима.

— Ні. Нікого не зміг би полюбити так, як тебе. Мабуть, однолюб.

— Але хоч жінки в тебе були? — у відчаї запитала вона.

— Були, на жаль. Тільки нічого серйозного ні з ким не склалося.

Він теж підвівся, опинився поруч і зазирнув їй у вічі. Наче час пішов назад: Ксюша знову була молодою дружиною, закоханою у свого чоловіка.

— Як же мені тебе бракувало, — прошепотіла вона.

— І мені тебе. Дуже.

Минув рік, уже добігало кінця наступне літо. Гарне старовинне місто, у якому Андрійко прожив майже п’ятнадцять років, потроху ставало рідним і для Ксюші. Тепер вона теж вважала себе його мешканкою. Ще більше радості принесло вступлення Дениса до місцевого інституту: вони могли бачитися, коли захочуть.

Жити з ними син не став. Йому хотілося самостійності, тому він обрав гуртожиток, але в мами та її «нового старого чоловіка», як він жартома називав Андрійка, бував часто.

Першого вересня Денис, який напередодні ночував у них, щойно вирушив до інституту. Андрійко ще рано-вранці поїхав на роботу, і Ксюша залишилася сама. Аж тут її раптом занудило. Вона засмутилася: попереду був складний робочий день, а хворіти зараз зовсім недоречно.

Після нападу блювання Ксюша вийшла з ванної та важко сіла. На холодильнику висів маленький календар-магніт. Затримавши на ньому погляд, вона насупилася, подумки щось підрахувала, а потім здивовано підняла брови.

— Ні, неможливо…

Через кілька днів Оксана з сильним хвилюванням чекала Андрія з роботи.

— Що сталося? — запитав він, щойно її побачив.

— Не знаю, Андрійку… Я зовсім до цього не готова. Мені ж уже за 40.

— Лише пару місяців, як за 40, — весело відповів він, усміхаючись своїй гарній, молодій дружині.

— Усе одно. Як таке могло статися?

— Оксанко, не лякай мене. Кажи до пуття.

— Здається, у нас буде дитина.

Вона замружилася, потім розплющила очі й перелякано подивилася на нього.

— Дитина? У мене?

Ксюша впевнено кивнула. Андрій опустився просто на підлогу, обхопивши голову руками. Вона не зводила з нього погляду й ніяк не могла зрозуміти, чи він зрадів, чи засмутився.

Раптом він схопився, кинувся до неї й підхопив на руки, шепочучи щось незв’язне.

Згодом вони сиділи поруч. Майбутній батько трохи заспокоївся й, перебираючи її пальці, сказав:

— Треба б придуркові Вітьку подякувати. Пробач, що так про батька Дениса.

— А за що ж йому дякувати? — усміхнулася Ксюша.

— За те, що навчив цінувати щастя. Спочатку забрав у мене тебе, а потім сам же по дурості повернув. Тепер я готовий навіть усе йому пробачити.

— Добре було б, — щасливо зітхнула вона. — Може, і я колись зможу.

Вагітність давалася Ксюші так легко, наче їй і досі було двадцять. У належний термін народилася здорова, чарівна дівчинка. Порадившись, вони з Андрійком назвали її Дарією. Для них це і була перемога над долею — спільна, одна на двох.

Дивлячись у темно-сині очі доньки, Оксана нарешті змогла пробачити Вітю. Заради маленького дива, що лежало поруч на подушці, вона була готова забути його зради, підлість і навіть ті 20 років щастя, яких її позбавили. Тепер це вже не мало значення. Попереду залишалося досить часу, щоб бути щасливою.