Заможні батьки нареченого дізналися несподівану правду

— Чули, бабоньки? Ксюха знову дитину чекає! — Світлана біля сільського магазину захлинаючись розповідала. — Таїсія Федорівна сьогодні до медпункту заходила, при ній усе й було. Раїса Іванівна Ксюсі картку заводила, на облік ставила. Ох і вичитувала її наша фельдшерка! А та червона сидить, у підлогу дивиться, тільки бурмоче, що інакше не могла.

Недарма за новини Світлану прозвали місцевим радіо. Приємна жінка середніх літ знала про всіх, та ще й уміла розповісти так, що заслухаєшся. Здавалося б, сам Бог велів листоноші розносити звістки. Утім, і без його сприяння вона давала собі раду: помічниць вистачало. Таїсія Федорівна, яка раніше працювала бухгалтеркою в колгоспній їдальні, на пенсії охоче ділилася почутим. Не відставали продавчиня Надія та шкільна технічка Любов.

Для цього гласу народу не існувало дрібних подій. Кого фермер підвіз, у кого гості, хто з ким зустрічається — усе варте було обговорення. А вже нинішню новину можна було й по кісточках розібрати. Оксані під сорок, у неї вже двоє дітей, обох без чоловіка ростить, тепер третє буде. Від кого — знову таємниця, оповита мороком.

Старшу, щоправда, вона від Віктора Андрійовича Гончаренка народила. Той начальник приїжджав перевіряти тутешню контору, а Ксюша там підлоги мила. Так і з’явилася Ірка. Сам перевіряльник нічого не дізнався: подався далі у своїх справах. Після нього Ксюха роки три побивалася, потім поїхала працювати до райцентру. Через пів року повернулася вагітною.

Тітка Маша тоді сварилася: Ірку ще ростити й ростити, куди другого! Але народився Максик. Імені його батька від Ксюхи так ніхто й не почув. Перебирали можливих: господар кафе, де вона працювала, водій з адміністрації, а може, й зовсім не водій. Гарною була Ксюша, тільки жіночого щастя врода їй не принесла. З матір’ю та дітьми так і жила, без чоловіка.

На роботу вона знову повернулася до контори, згодом стала прибирати в місцевій адміністрації. А потім дівчата з будинку культури покликали її до самодіяльності — і відкрився в Оксани голос. На концертах сяяла: співала так щиро, що в слухачів усе всередині переверталося. Жаліли її, добра бажали. Тепер же пліткували, що, видно, собі на біду доспівалася: їздила із самодіяльністю по області, там когось і підчепила.

Жаль у сільських жінок легко переходив у осуд. Тітка Маша зовсім зістарілася, по господарству ледве ходить. Максик закінчує десятий клас, Іринушка-красуня в місті вчиться, медичний коледж закінчує. Така розумниця, а матері найпростіших жіночих премудростей не втлумачила. Третя дитина без батька! Старенька от-от Богу душу віддасть, залишаться зарплата технічки та допомоги. На них не розженешся.

Савчуки й без того жили бідно. Будинок, який будував ще батько тітки Маші, зістарівся разом із кількома поколіннями: діряві стіни, просілий дах. На підфарбованих Ксюхою лиштвах погляд не затримувався — відразу було видно, що самі вікна тримаються на чесному слові. Господиня вона була вправна, усе вміла робити сама, життя навчило. Та без грошей уміння мало, коли донька — студентка, а на підході ще немовля.

Додому з медпункту Оксана прийшла невесела, поринувши у свої думки. На ґанку сиділа мати; здавалося, на неї й чекала.

— Ну що тобі Раїса Іванівна сказала? — одразу спитала старенька.

— А що тут скажеш, мамо? — втомлено озвалася Оксана. — Поставила на облік. Доведеться тепер до району їздити, показуватися.

Марія Григорівна підібгала губи. Ще б онукові чи онучці радіти, а її брала зелена туга. Не гуляща ж донька, не така… Непутяща, невезуча. За що тільки їй усе це діставалося.

Оксана взялася до хатніх справ, та й сама думала про свою долю. Інша чоловіком сором прикриє — і все життя голову гордо несе. Вона не прикрила, зате жодної своєї дитини в утробі не згубила. Її ж засуджували без кінця. Про її чоловіків наговорили всякого, а знали мало. Та й чого їй звітувати? Вона нікому душу не відкривала.

Про Віктора Андрійовича люди вгадали: його Оксана покохала першого, сильно. Було їй тоді 19 років. Після школи до інституту не вступила, залишилася в селі й мріяла про принца, який одного дня приїде та забере її. Віктор Андрійович був старший, зате скільки уваги, скільки ґречності! Компліментами обсипав, і вона повірила.

Зустрічалися в його номері — сільський готель містився при колгоспній їдальні. Лише потім він зізнався, що в місті має дружину з донькою. Від’їжджаючи, подякував за чудово проведений час. В Оксани від цих слів серце взялося кригою: ось чим було для нього її кохання. А коли виявилася вагітність, вона вирішила, що дитина стане її розрадою на все життя.

Та ростити доньку не було за що. Залишаючи Ірку з матір’ю, Оксана їздила до райцентру заробляти. Там її помітив один із заступників голови району. Сама вона на нього й не дивилася. Одного разу він затяг її до своєї машини. Після того, що там сталося, пригрозив:

— Здумаєш комусь розповісти — я знайду, як змусити тебе замовкнути.

Він не жартував. Оксана нікому нічого не сказала. Коли зрозуміла, що знову чекає дитину, пішла до лікарні на переривання. Уже стояла біля кабінету, але побачила на стіні картинку: усміхалося рожевощоке маля. Серце тьохнуло. Ні, цього вона не зможе. Дитина ні в чому не винна. Так у неї з’явився Максик, і добрий же хлопець виріс.

Востаннє все сталося інакше. Від зеленої туги сама кинулася в обійми майже незнайомого чоловіка. Вони брали участь в обласному конкурсі самодіяльних артистів, оселилися в одному готелі. Провели разом ніч і розійшлися. Тепер під серцем у неї знову билася нове життя, і Оксана вважала, що не має права його згубити. Непутящою її називали, а була вона передусім нещасною.

У місті Ірину вже чекали після випуску на роботу: медсестрою до хірургічного відділення однієї з найкращих клінік. За неї замовили слово викладачі коледжу, у яких дівчина була на доброму рахунку. Мати в ній упізнавалася відразу — світле волосся, кучерики біля обличчя, великі, майже волошкові очі. Фігурка точена, немов у лялечки. Тільки характер у доньки був сталевий.

Оксана звикла плисти туди, куди несе доля. Ірина на відмову могла кивнути, а потім однаково домагалася свого. Кожна людина — творець свого щастя, цим вона й жила. Коли після школи не вступила до медичного інституту, мати з бабусею кликали назад: не для неї велике місто. Ірина вирішила залишитися.

З документами до коледжу вона встигла в останню мить. Приймальна комісія вже збиралася зачиняти двері, але дівчина наполягла: працюють до 5:00, а до закриття ще п’ять хвилин. Домоглася, щоб документи прийняли, і вступила. Згодом із такою самою наполегливістю здобула місце в гуртожитку. До того тулилася у далекої родички, жила на валізах.

— Вільних місць немає, — сказала комендантка. — Раз у тітки куток знайшовся, там і залишайся.

Ірина вирушила до директора коледжу.

— Я сюди вчитися приїхала. Люди до вас по знання тягнуться, а ви їх на вулицю відправляєте? Якщо тут нічого вирішити не можна, я можу й далі звернутися.

Зв’язуватися з нею не стали, місце виділили. Зухвалості в ній було менше, ніж упертості: бачу мету, не бачу перешкод. Мабуть, тому й навчалася добре. Не поспішала, докопувалася до суті, висновки робила правильні — за це викладачі її й любили.

Та одна така спроба домогтися свого обернулася болем. Ірина знала, що біологічний батько живе десь у цьому місті. Від матері вона майже нічого про нього не чула: Оксана говорила мало, та й знала про нього ненабагато більше за доньку. І все ж ім’я та по батькові Ірина пам’ятала. Цього виявилося досить, щоб розшукати батька. Вона прийшла просто до нього на роботу — на той час Віктор Андрійович обіймав важливу посаду в міській адміністрації.

— Ви Оксану пам’ятаєте? — спитала Ірина. — Жінку, яку багато років тому обманули.

Віктор Андрійович закліпав. З його реакції Ірина зрозуміла, що Оксану він пам’ятає. Та визнання не пролунало: замість відповіді на її запитання він викликав охорону.

— Я ж твоя донька! — у відчаї вигукнула вона.

Двері адміністрації перед нею зачинилися.

Сидячи потім у парку, Ірина згадувала маму та своє дитинство. Здавалося б, немає на що скаржитися: ні вона, ні брат не голодували, іграшки в них теж були. Мати ростила їх як могла. Тільки все в їхньому житті було скромним, бідним. А ще Ірина пам’ятала, як часто до неї долинав плач із сусіднього ліжка. Там лежала мама. Тепер перед очима стояв Віктор Андрійович у своєму дорогому кріслі. Жирний кабан, господар життя. Він зламав мамине життя на самому злеті, і йому до цього не було жодного діла. Оксана залишилася зі своєю бідою, а він і знати нічого не хотів. Не потрібна йому була й Ірина — власна донька, перед якою щойно зачинилися двері адміністрації. Від цього було боляче й прикро.

— Дівчино, з вами щось сталося?

На чоловічий голос Ірина підвела голову. Поруч стояв симпатичний хлопець із носовою хустинкою в руці — простягав їй. Потім він запропонував шоколадку. Ірина взяла і хустинку, і шоколадку, а потім чомусь стала розповідати йому про батька. Незнайомій людині вона виклала всі свої образи на того, хто так і не захотів стати їй батьком.

— Гончаренко? Знаю його, неприємна людина, — кивнув хлопець. — Виходить, він тобі батько?

— Виходить, так, — відповіла вона, шморгнувши носом.

— Та плюнь і забудь. Такого батька краще взагалі не мати.

Нового знайомого звали Павло. З Віктором Андрійовичем він зіткнувся, коли проходив практику в міській адміністрації.

— Там я його й упізнав, на практиці, — розповів він Ірині. — Підла людина. Хоча вдома, уяви собі, підкаблучник. Дружина ним крутить, у неї якийсь бізнес, вона в них усім і заправляє. А донька… Пихата до неможливості.

— Виходить, ти медик? — спитав Павло з усмішкою.

— Ага, — Ірина витерла ніс.

— А я — юрист. Ходімо прогуляємося, лікарко.

— Я медсестра.

— Теж добре! — Він усміхнувся так променисто, що знайомство на цьому не закінчилося.

Спершу вони дружили, а згодом стосунки стали ближчими. Павло був трохи старший, жив у місті з батьками. Сім’я в нього була непроста, але говорити про неї він не любив. Ірина вирішила, що справа в різниці їхнього становища: мабуть, не хоче посвячувати її у своє життя. Коли Павло зрозумів, чого вона собі навигадувала, пояснив:

— У батьків усе крутиться навколо грошей. Статус, можливості — для них це головне. Мені не хочеться, щоб ти й про мене так думала.

— А ти хіба думаєш інакше?

— Для мене спершу почуття. Гроші — потім.

— Що ти називаєш почуттями? — не відступала Ірина.

— Люблю тебе, дурненька. Ти мені найдорожча, — усміхнувся він.

Вона вірила йому. Усміхався він так, що не вірити було неможливо.

Одружитися вони хотіли відразу після навчання: Ірина закінчувала коледж, Павло — університет. Раз уже йшлося про весілля, належало познайомитися з його батьками. Дорогою до них дівчина дуже хвилювалася. Павло заздалегідь пояснив, як поводитися за столом, що можна казати. Та головною його порадою було побільше мовчати: батькам не обов’язково знати про Ірину все. Він збирався представити їм наречену, не посвячуючи в подробиці її сімейного життя.

Від самого Павла Ірина нічого цього не приховувала. Він знав, що вона сільська, що росла з самою мамою, що вдома залишилися бабуся й брат, а незабаром народиться ще й сестричка. Ніщо з цього його не бентежило. Найближчим часом вони збиралися разом поїхати до її рідних — познайомитися з майбутньою ріднею. Своїм же батькам Павло мав намір повідомити лише найголовніше: Ірина — майбутня медикиня, викладачі нею задоволені, а після диплома її вже чекають хірургічною медсестрою в провідній міській клініці. Усе це виглядало цілком непогано.

Про батька нареченої Павло теж збирався розповісти, причому тут він знав, на що міг розраховувати. Ольга Семенівна й Анатолій Петрович займалися ресторанним бізнесом. Коли вони відкривали в місті новий ресторан, Гончаренко ставив їм перешкоди; відтоді батьки Павла його недолюблювали. Саме про цю людину їм і належало почути: обманув жінку, а рідну доньку не визнав. Мати Ірини — добра, тільки нещасна. Живе в селі, але в неї все гаразд. У такому ключі Павло й мав намір вести розмову. Подробиці залишалися поза межами того небагатьох, що він вирішив повідомити про родину коханої.

З першого погляду Ірина сподобалася обом. Ольга Семенівна й Анатолій Петрович побачили вродливу дівчину, яка говорила грамотно й трималася впевнено. Її народження поза шлюбом їх не покоробило: ханжами вони не були. До того ж з’ясувалося, що вони знають непутящого батька дівчини. Добряче ж він негідник, тут дивуватися нічому. Інша річ — як використати проти Віктора Андрійовича відомості, які тепер у них з’явилися. Над цим варто було поміркувати.

Про матір Ірини вони зі слів сина зрозуміли таке: працює в місцевій адміністрації, живе в доброму будинку, при будинку є сад. Що ж, і в селі люди можуть жити цілком заможно. При нагоді можна буде з’їздити й познайомитися. Ірина за столом намагалася не розповідати про свою родину. Вона розуміла, що тепер це ні до чого, й дотримувалася поради Павла. Зате його батьки самі здалися їй людьми розважливими, навіть добродушними. Після зустрічі вона вірила, що в них із коханим неодмінно все вийде.

Отримавши диплом, Ірина вийшла з коледжу радісна, попід руку з Павлом. Його вручення мало бути через місяць. Вони жваво базікали, знову заговорили про весілля, коли зателефонував Макс.

— Привіт, братику! — усміхнулася вона. — З дипломом вітаєш? А ти як, до іспитів підготувався?

Максим закінчував одинадцятий клас.

— Ірино, в нас біда.

— Що сталося? — Серце в неї завмерло.

— Мама померла. Уночі перейми почалися, її до лікарні відвезли. Звідти вранці зателефонували: дитину змогли врятувати, а її — ні.

У свої 17 років Макс схлипнув, мов маленький хлопчик.

— І ще… Бабусі стало зле. Прибігла Раїса Іванівна, укол їй зробила, але…

— Що «але»? Кажи! — в жаху закричала Ірина.

— Померла бабуся. У мене на руках, Ірино…

Він заридів, більше не стримуючись.

— Рідненький мій, братику… — Ірина теж плакала. — Чому ти зранку не зателефонував?

— Нічого не встигав. І пам’ятав, який у тебе сьогодні день. Усе думав: бабусі стане легше, тоді скажу. А вийшло ось так… Я не знаю, за що хапатися. Люди приходили, бабусю вже відвезли. Сказали, потрібні гроші на похорон, і їй, і мамі. Ірино, я з глузду з’їду, — останні слова він промовив пошепки.

— Тримайся! Чуєш? Я зараз до тебе їду!

Павло не став розпитувати — розмови було досить. Ірина ледве стояла, і він підхопив її попід руку. Невдовзі вони вже їхали його машиною за місто, до села.

— Де ж узяти стільки грошей? — приголомшено заговорила Ірина. — Доведеться позичати. Хто дасть… Може, до фермера піти?

— Нікуди ти не підеш, я заплачу, — відповів Павло, уважно дивлячись на дорогу. — Я ж уже працював, у мене є зарплата. Та й батьки допомагають.

— Їм це не сподобається, — несміливо сказала вона, витираючи сльози, що ніяк не закінчувалися.

— Мені не потрібен їхній дозвіл. Якщо в тебе біда, то й у мене також.

Через чотири години вони під’їхали до будинку. Біля воріт чекав Максим. Він обійняв сестру, і обоє заплакали. Неподалік стояли сусіди, натовпом пробіг шепіт: з яким женихом Ірка приїхала.

— Іринко, — виступила вперед тітка Люда, — ми тут трохи зібрали на похорон.

— Дякую вам, але ми самі впораємося, — похитала головою Ірина.

Павло підійшов і обійняв її за плечі. Сусідка оцінила його поглядом, розуміюче кивнула, однак простягнутого конверта не забрала.

— Від людської допомоги не відмовляйся. У нас так заведено. Бери, знадобиться, попереду ще стільки витрат. Голова сказав, завтра вашу матусю й бабусю з моргу забирати. Треба все купити, могили викопати, поминки справити. Ти не тривожся, ми поруч. У їдальні приготуємо, на кладовищі допоможемо, удома все як годиться проведемо.

Ірина взяла конверт, тихо подякувала. Подальше пам’яталося ніби крізь туман: райцентр, лікарі, розмови з ритуальною компанією, морг.

Уночі заснути не вдалося. Ірина й Максим сиділи, притулившись одне до одного, мов курчата. Вони мовчали; після всього пережитого навіть на плач уже не лишалося сил. Але поруч із братом Ірина все ж намагалася знайти для нього розраду. Вона була старшою сестрою, а йому випало ще більше. За всього власного горя лишити його без підтримки вона не могла й утішала, наскільки ставало сил.

Павло теж був із ними, усю цю безсонну, тяжку ніч не відходив від брата й сестри. Раніше він не бував у домі Ірини; тепер уперше опинився тут, поруч із нею в її горі. Саме цієї ночі він зрозумів, наскільки вона йому дорога.

Раніше в її домі він не бував. Побачена бідність трохи вразила його: не очікував, що люди нині можуть так жити. Побілені стіни, нерівні стелі з проступаючими сволоками, старі рами. Меблі давні, телевізор такий самий. Куди не глянь — усе старе, хоч і чисто.

У кімнаті Максима один дорогий комп’ютер вирізнявся серед цієї обстановки. Оксана недавно назбирала на нього й купила синові: він мріяв стати програмістом, уже писав якісь програми, пробував створювати ігри.

Садиба теж здивувала Павла — велика, простора. З будівель лише напівзруйнований сарай, вуглярка та похилена лазня, а на подвір’ї гарно. Біля ґанку розбиті клумби, за ними город, далі той самий сад: груші, яблуні, сливи, різні кущі. Восени тут, мабуть, рай. Усе це виростили й облаштували мати Ірини з бабусею. Тепер обох не стало водночас.

Під час похорону Ірина знову плакала, хоча їй здавалося, що плакати вже нічим. Сльози все лилися, а біля неї з підвиванням плакав Максим. Люди із села, які ще зовсім недавно зловтішно обговорювали життя Оксани, тепер самі захлиналися риданнями. Сумували вони й за Марією Григорівною, доброю, сердечною бабусею. Ні вона, ні її донька нікому не заподіяли зла. Після такого мимоволі починаєш вірити, що від визначеної долі не втечеш.

— Сирітки ви наші нещасні, — примовляли люди, обіймаючи Ірину й Максима.

Біля краю могил матері й бабусі вони гостро відчули це сирітство. Здавалося, лишилися самі на білому світі. І все ж поруч був Павло — мов стіна, на яку можна спертися.

Через три дні він поїхав: попереду були вручення диплома й нова робота. Ірина не сумнівалася, що він повернеться. Павло їй обіцяв.

Іспити в Макса були зовсім близько, а він за похороном і горем наче забув про їхнє існування. Ірина взялася за брата: без її підтримки він ніяк не міг повернутися до підготовки. Потроху це вдалося, але вступати цього року Макс однаково відмовився.

— Як же так? — Ірина похитала головою. — Ти ж хотів до технічного університету. У тебе вийде, я в тебе вірю.

— Сестричко, припустімо, на бюджет я вступлю. А на що там житиму, хоча б перший час?

— Я тобі допоможу.

— Ти ще навіть на роботу не влаштувалася.

— Якось упораємося разом. Не підеш учитися — заберуть до армії.

— Значить, піду служити, — стояв на своєму Макс.

Ірина поки не полишала надії його переконати. Складе іспити на відмінно, відчує, що може домогтися свого, — і знову буде готовий гори звернути. За цими клопотами вони обоє проґавили ще дещо.

Вранці вона провела брата до шкільного автобуса: випускників везли складати іспит до райцентру. Назад Ірина йшла повільно. Дорогою її зупинила Раїса Іванівна, сільська фельдшерка.

— Іринко, ще раз співчуваю вам, — зітхнула вона. — Неспокійно мені було від самого початку, ще коли твоя мама стала на облік. Попереджала її: після сорока народжувати ризиковано. Не послухалася… Тепер уже нічого не зміниш. Я ось про що хотіла спитати: ти ж у сестрички ще не була?

— У сестрички? — розгублено перепитала Ірина.

На неї наче вихлюпнули цебер холодної води. Дівчинка лишилася жива, а Ірина серед похоронних клопотів і власного горя забула про неї.

— Так… сестричка, — повільно промовила вона. — Зовсім закрутилася.

— Не дивно, стільки всього, — співчутливо озвалася Раїса Іванівна. — Учора мені з пологового будинку телефонували. Маля поки в них, але опіка вже займається оформленням. До хорошого будинку дитини направлять, за це не тривожся. Просили тільки дізнатися, чи не зможете ви привезти їй підгузки, щось із одягу. У них дещо є, звісно, але сама розумієш, як фінансують сільські лікарні. Усього бракує.

— Привезу, обов’язково. Тільки додому по сумку забіжу й поїду до райцентру. Автобус же скоро?

— Хвилин за десять має підійти.

Ірина побігла. Після похорону ще залишалися гроші — від Павла, від односельців. Добре, що не все витратили. Але як вона могла забути про маленьку сестру?

У пологовому будинку Ірину зустріла залізна заслона медиків: до новонародженої сестри її не пускали. Домогтися свого без скандалу не вдалося. Вона і сперечалася, і плакала; довелося побувати в головного лікаря, перш ніж їй дозволили побачити маля. Через дві години Ірина вже тримала на руках це крихітне новонароджене диво.

— Сестричко моя, — шепотіла Ірина над крихітним дивом у лікарняних пелюшках.

Із лікарняних пелюшок на Ірину серйозно дивилася маленька дівчинка, час від часу прицмокуючи. Літня медсестра дозволила не лише потримати сестру, а й погодувати її. Ірина обережно підтримувала пляшечку, поки маля жадібно їло, довірливо лежачи в неї на руці. Сльози ледве вдавалося стримувати. Ось вона, її рідна дівчинка, зовсім крихітна, що лишилася без матері. Ірина тепер тримала її, бачила цей серйозний погляд, годувала, а мама так і не встигла навіть поглянути на свою молодшу доньку.

Завідувачка пологового будинку увійшла до палати, стиснувши губи. Суворий погляд зупинився на Ірині.

— Ну й влаштували ви нам тут! Стороннім у пологовому будинку перебувати не можна.

— Для неї я не стороння, — майже пошепки відповіла Ірина. — Я її сестра.

— Це нічого не змінює. Прийшли з вулиці, жодної санітарії! Без розпорядження головного лікаря я б вас сюди нізащо не допустила.

— Вибачте, що довелося порушити ваші правила. Інакше в мене не виходило, — покірно сказала Ірина. — Але ж я теж медик, уже з дипломом.

— Хоч це трохи заспокоює, — хмикнула жінка. — І все-таки закінчуйте. Вам час іти.

— А завтра мені дозволять навідати Ніку?

— Ніку? — завідувачка наморщила лоба.

— Сестру. Я вирішила назвати її так.

— Зрозуміло. Запишемо: Вероніка. Яке по батькові?

— Степанівна. На честь дідуся, як у нас із братом.

Обличчя завідувачки невдоволено скривилося, однак заперечувати вона не стала.

— То завтра я можу до неї прийти? — повторила Ірина.

— Ні. Завтра готуватимемо її до відправлення в будинок дитини. Ще інфекції нам тільки бракувало, — кинула жінка через плече. — І ви вже виходьте.

Від цих слів Ірина мимоволі міцніше обійняла сестру. Сита дівчинка доти спокійно лежала в неї на руках, а тепер невдоволено закректала.

— Нікому тебе не віддам, — прошепотіла Ірина й дбайливо поцілувала прикриту пелюшкою маківку.

З пологового будинку Ірина вийшла з твердим наміром забрати Ніку до себе. Насамперед пішла до будівлі адміністрації: там містився відділ опіки й піклування. Однак її бажання ростити сестру зустріли з недовірою. Для молодої дівчини новонароджена дитина — важка ноша, і тут не розуміли, навіщо їй звалювати її на себе. Та й чи можна довірити крихітку тій, яка сама ще ніде до пуття не працювала? Лишалося й питання грошей: дитину належало утримувати, а заробітку в Ірини поки не було.

— Ні, навіть не просіть. Я вам і пакет документів не видаватиму, — сказала начальниця, сувора жінка в окулярах і діловому костюмі. — Ви, мабуть, думаєте, що маля — лялька: пограєтеся з нею, потім набридне й покинете. А нам доведеться розбиратися з тим, що ви накоїли. Дівчинку відправимо до будинку дитини. Там, можливо, знайдуться добрі люди, які захочуть її всиновити або взяти під опіку.

— Але добрі люди не мають бути їй чужими. Я рідна сестра! Не покину її, і «розгрібати», як ви сказали, нічого не доведеться.

— На цьому все, дівчино, — підвищила голос начальниця.

— Ні, ви зі мною ще зустрінетеся.

У відповідь жінка глузливо поглянула на Ірину й показала на двері. Та вийшла з високо піднятим підборіддям. Збоку вона ще здавалася войовничою, але всередині все плакало від болю й несправедливості.

Біля виходу з будівлі триматися більше не вдалося. Ірина похнюпилася, сльози полилися рікою.

— Дівчино, та ви зараз тут потоп улаштуєте, — сказав сивий чоловік у піджаку, відчиняючи перед нею двері.

Він придивився до неї, і його погляд раптом змінився.

— Вибачте, з чим ви сюди приходили?

— Сестру мені не хочуть віддавати. Мама померла, а її — до дитячого будинку… Не можна ж так, — насилу вимовила Ірина.

— Як звали вашу маму?

— Оксана Степанівна Савчук, — ледве чутно відповіла вона й, схлипнувши, вибігла надвір.

Провівши дівчину поглядом, чоловік пішов до органів опіки. Йому захотілося зробити для неї щось добре. Колись саме він погрався з Оксаною, покинув її, а коли вона спробувала заговорити про те, що сталося, пригрозив їй ще більшими неприємностями. Потім роками навіть не вважав це чимось значущим. Знав, що Ксюша народила дитину, але яке йому до того діло?

Тепер він тяжко хворів. На роботу ще ходив, хоча розумів: дні полічені. І тут зустрілася донька тієї самої Ксюші. Може, ця добра справа йому десь зарахується. На той час він обіймав у районі досить високу посаду, тож в органах опіки до нього одразу дослухалися. Йому пообіцяли самі зв’язатися з Іриною, знову запросити її й допомогти оформити опіку над сестрою.

Макс сидів на порозі, коли Ірина повернулася. Вона опустилася поруч, виснажена до краю. Лише від згадки про малечу ставало легше. Якийсь час обоє мовчали.

— Я все написав, — рівним голосом промовив брат.

— А я про іспит навіть не спитала… Я теж сьогодні в райцентрі була, нашу сестричку бачила.

— Точно, у нас же ще сестричка є, — Макс ледь усміхнувся, але відразу ж насупився. — Якби вона не народилася, мама залишилася б жива.

— Не треба так. Хіба дитина винна? Лікарі сказали: позаштатна ситуація. Таке, на жаль, трапляється.

— Позаштатна ситуація… Чому все це саме з нами?

— Не знаю, братику. Але разом ми впораємося, я впевнена. Головне — не розлучатися. І Нікушу я заберу.

— Нікушу?

— Хочу, щоб її так звали.

— Гарне ім’я. Мабуть, ти маєш рацію, вона ні в чому не винна. Отже, я точно нікуди не вступаю. Іспити складу, до осені попрацюю в фермера, вам допомагатиму. А потім піду служити.

— Уже все за себе вирішив? — усміхнулася Ірина. — Мені ще з опікою розібратися треба, там усе непросто. І Павло в мене є, він допоможе.

— Він знає, що ти вирішила?

— Ще ні.

— Не думаю, що йому це сподобається.

— Даремно. Він у мене хороший.

— Все одно не впевнений, що він це схвалить.

Розмову на порозі перервав дзвінок. Ірину знову запрошували до органів опіки. Чим пояснювалася така дивовижна зміна, вона не знала, а розпитувати не стала — боялася сполохати удачу.

Увечері зателефонував Павло. Він непокоївся за Ірину, за те, як вона дає собі раду з усіма турботами, що на неї звалилися.

— Як ти там? Даєш собі раду? Коли вже збираєтеся повертатися до колишнього життя? — питав він.

Ірина зібралася з духом. Їй належало розповісти коханому, що вона вирішила забрати маленьку сестру. Але перш ніж вона встигла повідомити йому про це, Павло перервав розмову:

— Пробач, мене батьки терміново кличуть.

— Сонечко, завтра зателефоную, — пообіцяв Павло. — А ти готуйся повертатися до міста. Скоро приїду по тебе.

Але ні наступного дня, ні в наступні Павло не зателефонував. Зв’язок тепер підтримували повідомленнями: він надсилав SMS і фотографії з вручення диплома, Ірина відповідала йому, відправляла смайлики. На таке листування в неї залишалося зовсім мало часу. Брат, як і раніше, потребував підтримки, і перед кожним черговим іспитом його треба було підбадьорити, допомогти налаштуватися на майбутню роботу. До цих турбот додався збір документів для опіки. По різні папери Ірина знову й знову їздила до райцентру; поїздки здавалися нескінченними. У проміжках треба було займатися з Максом, і сил на все інше майже не залишалося.

І все ж із документами справа просувалася швидше, ніж Ірина очікувала. На її подив, працівники органів опіки тепер самі допомагали їй оформляти папери на Нікушу. Ті самі органи опіки, де раніше відмовлялися навіть видати пакет документів, сприяли тому, щоб сестра опинилася в неї. Коли оформлення було завершено, Ірині передали ще й конверт із грошима. Сума виявилася пристойною, і такої допомоги вона не чекала.

— Хіба всім опікунам належить така сума? — здивувалася вона.

— Ні, це виняток. Вам вирішив допомогти спонсор, але просив не називати його імені, — пояснила та сама начальниця в окулярах.

Сьогодні вона була привітна й навіть ледь усміхалася. Щойно Ірина вийшла з кабінету, жінка комусь зателефонувала й доповіла, що все виконано, як було наказано. На іншому кінці задоволено зітхнули.

Увечері того самого начальника швидка забрала з адміністрації. На роботу він більше не повернувся. Ірина про це так ніколи й не дізналася.

Тепер її дні заповнювала Нікуша. Сестра була вдома, з нею; мама й бабуся на небесах могли за неї не тривожитися. Чутка про це розійшлася селом, і до Савчуків потяглися люди. Одні приносили дитячий одяг, хтось прикотив візочок, а Світлана, місцеве радіо, разом із чоловіком доставила ліжечко.

Селяни вміли не лише пліткувати: на чужу біду вони відгукувалися, особливо якщо відчували за собою провину. Ірина ні на кого образи не тримала й подарункам раділа. Вона стала господинею дому, а для Нікуші — ще й мамою. Маленькій була потрібна саме материнська турбота.

Павло, як і раніше, майже не телефонував. Тому його радісна звістка застала Ірину зненацька.

— Ти вдома? Ми до тебе їдемо!

— Ми? — перепитала вона.

— Батьки захотіли погостювати в тебе. Не хвилюйся, все мине добре. Збирайся потроху й Макса збирай. Іспити закінчилися — чудово. Влаштуємо його тут, вступить до інституту, як і збирався. Усе владнається.

— Павле, мені треба тобі сказати…

— Любонько, пробач, зараз не можу. На виїзді з міста машини суцільним потоком. Приїдемо й про все поговоримо.

Про Ніку він знову нічого не почув. Ірина так і не наважилася розповісти. Звісно, за ці дні можна було написати, але їй хотілося обговорити таке, дивлячись Павлові у вічі. Вона ще сподівалася, що він побачить малечу, розтане й погодиться з її рішенням.

А якщо Павло все-таки не погодиться? Цю думку Ірина відганяла, навіть припускати її не хотіла. Вона була впевнена, що знає коханого досконало. Невже поява дитини здатна вплинути на їхні стосунки? І все ж вона хвилювалася. Уявляла, як його батьки увійдуть до їхнього старенького дому, й тривожилася ще дужче. Вони побачать, як просто тут живуть, побачать бідність — це може їх і шокувати. Але ж вони теж нормальні люди. Їм видно, як вони з Павлом кохають одне одного. Ірина сподівалася на це, хоча спокійно чекати приїзду гостей у неї не виходило.

Вклавши Ніку, Ірина взялася готувати вечерю. Макс допоміг прибрати в домі. Вони встигли підготуватися, хоча хвилювання перед зустріччю не вщухало.

Дорога машина під’їхала до дому. Двигун стих, грюкнули дверцята, й Ірина поспішила назустріч гостям.

Ольга Семенівна й Анатолій Петрович залишилися біля хвіртки. Вони розглядали старий дах, стіни з облупленим оздобленням, косилися на наполовину розвалений сарай. Простоти вони очікували, але такої бідності — ні. Замість милого сільського будиночка перед ними постало, на їхню думку, пристанище для безхатьків.

Дорогою вони вже вирішили: Ірину заберуть із собою, її брата теж якось прилаштують. Тут же можна буде влаштувати тихий куточок для рідкісних приїздів. Але тепер здавалося, що жити тут узагалі неможливо.

— Павле, ти називав це милим і простим? Та тут же жахіття! — сказала Ольга Семенівна. — Ким у твоєї Ірини була мати, алкоголічкою? Інакше як можна було довести дім до такого стану?

— Мені спочатку теж так здалося, якщо чесно, — пробурмотів він. — А потім звик.

Павло вже зайшов за огорожу. Тепер його непокоїло інше: на мотузці сушилися дитячі речі, біля порога стояв візочок. Він здогадався, яка дитина з’явилася в домі. Тільки з Іриною вони ні про що подібне не домовлялися.

— Сину, ми з матір’ю просто не знаємо, що сказати, — долинув голос Анатолія Петровича. — Справжня халупа для безхатьків.

— Уже й не віриться, що Ірина — донька Гончаренка, — хмикнула Ольга Семенівна. — На таку безхатьку він би й не глянув.

Ірина поспішала до них стежкою.

— Добрий день! Заходьте, чого ж ви біля хвіртки? Тільки, будь ласка, тихіше: дитина заснула.

— От про це я й хотів спитати. Яка ще дитина? — різко промовив Павло, ухиляючись від її обіймів.

Вона завмерла, зустрілася з ним поглядом.

— Мамина донька. Ніка. Я оформила над нею опіку, — неголосно й твердо відповіла Ірина.

— Опіку? І вирішила це без мене? Навіть не спитала?

— Ти весь час був зайнятий. Я намагалася кілька разів, а потім вирішила, що таку розмову краще відкласти до зустрічі.

— Отже, папери вже оформлені?

— Так.

Його батьки все ще стояли біля хвіртки й слухали.

— Чудово! — вигукнув Павло. — Жити разом ще не почали, а ти вже в мене за спиною робиш що заманеться!

— Я нічого такого не роблю, — так само тихо заперечила Ірина. — Ніку відправили б до дитячого будинку. Зрозумій, це моя сестра.

— А Павлові вона хто? — втрутилася Ольга Семенівна. — Ні вже, любонько, зі своїм життям розбирайся сама. Ми додому.

Вона розвернулася до машини, потягнувши чоловіка за рукав піджака. Анатолій Петрович охоче пішов за нею.

— Павле, їдемо! — розпорядилася мати.

Він почав задкувати від Ірини.

— Павле, що з тобою? Через Ніку? Вона ж крихітна, клопоту нам не завдасть…

— Від усієї вашої родини самі проблеми, — відповіла за нього Ольга Семенівна, почувши ці слова, й знову звернулася до сина: — Ти й досі не бачиш, яка між вами прірва? Я розуміла, що дівчина не нашого кола, але з твоїм вибором погодилася. А це вже занадто. Яка простота — тут злидні! Та ще й незрозумілих немовлят тобі на шию хочуть повісити. Навіщо тобі це?

Павло відступив ще на крок і опинився за хвірткою.

— Пробач, — тихо сказав він Ірині.

Розвернувшись, він майже побіг до машини. За кілька секунд заревів двигун, і автомобіль рвонув з місця.

Ірина так і залишилася стояти біля хвіртки. Павло відмовився від неї: думка батьків виявилася для нього важливішою за їхнє кохання. Невже все зруйнувала поява Нікуші? Чи справа була в цьому просілому даху? Не вона йому до пари…

Вона заплакала й не відразу помітила тітку Люду. Сусідка чула майже всю розмову. Підійшовши, вона погладила Ірину по плечу.

— Усе мине, дівонько. І це теж мине. Ти ж правильно вчинила, ще дочекаєшся свого щастя. А він не твоя людина, якщо його можна дитиною налякати. Подумати тільки: коли Ксюшу з тіткою Машею ховали, такий турботливий був, такий хороший. Видно, батьки все-таки мають над ним владу. Для них же головне — гроші.

— А для кого вони не головне? — схлипнула Ірина.

— Ти подумай, що кажеш! — зітхнула сусідка. — У нормальних людей на першому місці родина, діти. Гроші нажити можна.

Не дала їй договорити плач із дому. Ірина поспішила туди: Макс уже ходив із Нікусю на руках і тривожився, що ніяк не може її заспокоїти.

— Зараз я, — сказала Ірина з усмішкою, беручи сестричку на руки.

У неї на руках плач одразу вщух.

— Ах ти хитрий зайче! — усміхнувся Макс. — Можна подумати, я тебе неправильно тримав.

— Мабуть, неправильно.

Усміхнутися цього разу вдалося насилу. Брат помітив це і, стишивши голос заради маленької, що знову задрімала, запитав:

— Що, повтікали наші гості?

У відповідь Ірина лише похитала головою.

Увечері брат із сестрою сиділи поруч, обговорюючи, як тепер жити. Нікому не хотілося брати на себе чужі проблеми, а їм, рідним, треба було триматися разом. У Макса вже був план, і відкладати його він не збирався.

— Цими днями піду до фермера, попрошуся на роботу. Поки що допомагатиму тобі грошима. А там буде видно. Відслужу, повернуся — тоді й вступлю до інституту. Ніка ж теж на той час підросте, ти зможеш влаштуватися до районної лікарні. Усе в нас налагодиться.

Поки що він вирішив відкласти навчання, а не відмовлятися від нього зовсім. Зараз родині були потрібні гроші, і Макс збирався заробляти. Інститут залишався в його планах на час після служби, коли сестрі вже не доведеться постійно сидіти з малою.

Сперечатися Ірина більше не стала. Міркував він правильно, хоч і залишався підлітком. Тепер йому належало бути опорою родини. Незабаром Максим найнявся різноробом до фермерського господарства, як і збирався. А Ірина ростила сестричку й дедалі частіше називала її «донечкою». Інакше вже не виходило.

Вранці Ірина дедалі частіше почувалася недобре. Спершу пояснення здавалося очевидним: із малою вічно не висипаєшся, втомлюєшся, звідки ж узятися доброму самопочуттю? За щоденними клопотами вона не відразу замислилася про іншу причину. А коли взялася рахувати дні, з’ясувалося, що затримка триває вже понад три місяці. Понад три! Як же вона, медикиня, могла проґавити настільки просту річ? Уся ця метушня забрала стільки уваги, що за власним станом вона перестала стежити. Ранкове нездужання тепер пояснювалося зовсім інакше. Ірина була приголомшена: вагітність, якої вона так довго не помічала, застала її зовсім зненацька. Що тепер робити? Від цього запитання ставало лише страшніше.

Охоплена панікою, вона навіщось зателефонувала Павлові. Сама не розуміла, навіщо насамперед набрала його номер. Замість знайомого голосу почула якусь дівицю: та відповіла на дзвінок і хихикнула. Потім у слухавці заговорив Павло. У його голосі не було нічого від тієї людини, якій Ірина звикла телефонувати, — лише грубість:

— Чого тобі?

— Нічого. Просто вирішила зателефонувати, — відповіла вона, намагаючись говорити спокійно.

— А я вже зрадів: мабуть, повернеш те, що я на вашу сімейку витратив.

Телефон затремтів у її руці.

— Ти про гроші на похорон?

— А про які ж іще? Я тобі що, благодійний фонд? Мені самому витрачатися доведеться, весілля попереду.

Він засміявся п’яним сміхом. Павло був п’яний, задоволений життям, і в цій людині Ірина не впізнавала свого нареченого. Як вона могла так у ньому помилитися?

— Я тобі все перекажу, — тихо сказала вона.

— Будь така ласкава. Знайшла дурня! Мама одразу тебе розкусила.

— Твоя мама правильно сказала: ми різні. Прощавай, Павле.

— Ну, бувай.

Він відключився першим. Ірина знову плакала, не знаючи, як їй жити далі. Але обіцяні гроші вирішила повернути. Із конверта, переданого їй в органі опіки невідомим благодійником, довелося забрати майже все. Вона розповіла про це Максові, побоюючись, що брат буде проти.

— Хай подавиться! — вигукнув він. — Я вже заробляю, сестричко. Обійдемося без цих грошей.

Наступного дня Ніка залишилася з Максом, а Ірина вирушила до райцентру: там був банк із банкоматом. Дощ застав її ще в автобусі. Холодний, осінній, він лив наче з відра. Водій попередив пасажирів, що зворотного рейсу до їхнього села не буде. Після такої зливи автобус там не проїде, хіба що позашляховик упорається.

Ірина зажурилася. Як тепер діставатися додому? Але раз уже приїхала, треба було виконати хоча б частину задуманого. Вона добігла до банку, переказала Павлові гроші й повідомила про переказ.

Відповідь надійшла коротка: «Гаразд, зійде й так, хоча могла б і відсотки додати». Його нахабство приголомшило її. Тепер сумнівів не лишалося: негідник він ще той.

Назад вона пленталася до вокзалу, хоча знала, що їхати нічим. Макс телефоном запевняв, що впорається з Нікою сам. Отже, їй залишалося ночувати тут. Під вокзальним дахом від дощу ховалися люди; одні лаяли погоду, інші — владу за розбиті дороги, треті голосно обговорювали телефоном, як тепер бути.

Від шуму в Ірини гуділа голова. Вона змерзла, хотіла їсти, її нудило. Найбільше хотілося впасти й заснути. Нарешті вона знову вийшла надвір, розкрила парасольку й залишилася під дощем. Холод трусив її, але повертатися до галасливої зали не тягло.

— Дівчино, ви ж зовсім змерзли!

Повз ішов чоловік у дощовику. Під каптуром обличчя не було видно; наблизившись, він зазирнув під її парасольку, і Ірина побачила уважні зелені очі. Незнайомець виявився доволі молодим і привабливим.

— Може, підвезти вас?

— До Соснівки б… Я була б вам вдячна, — невесело всміхнулася вона. — Тільки зараз туди не дістатися.

— Моя техніка й не таке долала. Мені саме в той бік.

— Візьміть мене, будь ласка! — пожвавішала Ірина, але відразу ж додала вже без колишньої радості: — Грошей у мене мало.

— Хіба я просив платити? — Він хмикнув і махнув рукою. — Давайте хутчіше, скільки можна мокнути!

Біля вокзалу стояло щось схоже на джип, тільки значно вище, на могутніх колесах. Андрій — так звали нового знайомого — сам зібрав цей диво-автомобіль.

— По болотах на ньому їжджу, — не без гордості пояснив він.

Дорогою з’ясувалося, що він новий єгер і нещодавно став до роботи в тутешніх лісах. Раніше жив у місті, був одружений, але дружина пішла до іншого.

— Я тепер теж у Соснівці живу. Не впізнали нового односельця? — запитав Андрій з усмішкою.

Ірина згадала будинок колишнього голови колгоспу. Його кілька років безуспішно продавали: надто дорого просили. А потім раптом знайшовся покупець. У селі ще дивувалися, що за багатій з’явився. Виявилося, її супутник.

Він розповів і про колишню службу: був військовим, постійно відлучався. Дружина цього не витримала, проте Андрій її не звинувачував. Кожен шукає, з ким і де йому буде краще.

— А от вас я згадав, — сказав він, поглядаючи на Ірину. — Ви молода мама з візочком. Гуляєте селом, а на візочку ведмежата.

— Візочок наш, — усміхнулася вона. — Тільки гуляю я із сестричкою. Мама померла. Нещодавно поховали її та бабусю разом.

— Здається, я чув про це в магазині. Яке нещастя… Співчуваю вам.

— Дякую.

Слова були звичайні, чергові, а їй чомусь стало від них світліше й тепліше. Навіть нудота відступила. А може, вона нарешті зігрілася: у машині було тепло, та й Андрій пригостив її гарячим чаєм із термоса.

До Соснівки доїхали без пригод: там, де після зливи автобусу було не проїхати, машина-звір долала навіть найстрашніші вибоїни. Здавалося, їй усе байдуже — Андрій недарма пишався своєю технікою.

Побачивши Ірину на порозі дому, Макс здивувався. Телефоном він казав, що спокійно залишиться з маленькою сестрою на всю ніч, і намагався триматися хоробро. Тепер же було видно, як він радий, що цього не знадобиться. Ірина все-таки дісталася додому, попри дощ і скасований зворотний рейс. Брат не приховував радості: одна річ — обіцяти, що впораєшся з малою до ранку, і зовсім інша — зустріти старшу сестру, яка повернулася.

Та поїздка не залишилася єдиною зустріччю. Тепер, помічаючи одне одного на сільській вулиці, Ірина й Андрій віталися, перекидалися кількома фразами. Так і почалося їхнє знайомство, поки що обмежене цими короткими розмовами.

Пізніше, коли Макса забирали до армії, Андрій прийшов на проводи. Колишньому військовому було що сказати майбутньому солдатові: він дав йому кілька корисних порад.

Після від’їзду брата Ірина залишилася сама — з дитиною в ліжечку й ще однією під серцем. Фельдшерка обіцяла мовчати про її вагітність, але вона розуміла: обіцянка не допоможе, коли зміни стануть помітні без жодних розповідей. Незабаром усі самі побачать.

Так і сталося. Жінки дивилися на округлий живіт Ірини, хитали головами, перешіптувалися між собою. Ось і доля: яблучко від яблуньки… Тільки колишнього завзяття в цих пересудах уже не було. Людмила розповіла односельцям, як обійшлися з Іриною Павло та його батьки, і багато хто тепер знав про це. Тому судили її не так завзято, хоча в одному село не сумнівалось: дитину Ірина чекає від свого міського залицяльника. Тут нікому не потрібне було підтвердження фельдшерки.

Помітив зміну й Андрій. Після цього він наче зник: зустрічалися вони рідко, ніби він уникав Ірини. Вона вже встигла звикнути до того, що вони віталися на вулиці й могли перекинутися кількома словами. Ці легкі розмови стали їй дорогими, і тепер їх бракувало.

Ірина сумувала, хоча сама ж визнавала: даремно. З чого їй чекати, що Андрій шукатиме зустрічей із нею? Кому вона потрібна з двома дітьми? Так вона думала, але від цих думок не виходило перестати тужити за їхнім спілкуванням.

Одного листопадового вечора вона сиділа біля печі, підкидаючи дрова. Надворі вже морозило, сніг сипався знов і знов. Крізь щілини старої хатинки йшло тепло; Нікуся навіть спала в комбінезончику. Від думки про швидку появу ще одного малюка Ірина ледве стримувала сльози. Як ростити тут двох, коли допомоги чекати нізвідки? Від колишньої наполегливості нічого не лишилося, сама розгубленість.

У двері постукали. Увійшов Андрій, привітався й сів поруч, біля столу. Вони мовчали під тріск полін, аж поки він нарешті заговорив:

— Ірино, у тебе піч, здається, і вночі не згасає. Це ж небезпечно.

— Знаю. Тільки як інакше?

— Дах ще нижче провалився.

— І це знаю, — похмуро озвалася вона.

— Переїжджайте до мене.

Ірина розгубилася.

— До тебе? Навіщо?

— Самому нудно, — усміхнувся Андрій.

— Уже з нами нудьгувати не доведеться. А скоро стане зовсім весело.

— От і добре.

— Що ж тут доброго? Чужа жінка, чужі діти… Поживемо в тебе — зненавидиш нас.

— З чого ти взяла, що ти мені чужа? — тихо запитав він. — І ніякої ненависті не буде.

— Я не розумію…

Поліно вислизнуло в неї з рук. Андрій підняв його, спритно відправив у піч і подивився Ірині просто у вічі.

— Ти сподобалася мені тоді, біля вокзалу. Я все не знав, як підступитися. Потім помітив живіт, подумав: значить, є в тебе чоловік. Сільські розмови я зазвичай пропускаю повз вуха, але тут випадково почув у магазині. Ти сама, двоє дітей, а наречений виявився негідником. Зізнаюся, зрадів.

— Тому, що негідник?

— І цьому теж. Але більше — тому, що ти ні з ким не пов’язана. Я нічого не вимагаю, Ірино. Хочу, щоб ти була поруч. Дозволь мені піклуватися про тебе й малюків. Захочеш піти — зможеш будь-якої миті.

Вона почервоніла, зніяковіла й пообіцяла подумати. Довго розмірковувати не довелося: наступного дня Андрій прийшов знову, і з дому вони вийшли вже всі разом.

У селі, звісно, наговорили всілякого. Незаміжні жінки досадували, що такий чоловік дістався не їм; заміжні хмикали, пропонуючи зачекати й подивитися.

Наприкінці зими Ірина народила хлопчика й назвала його Артемом. Андрій оформив батьківство, а того самого дня вони з Іриною зареєстрували шлюб.

Відтоді чимало води спливло. Макс давно повернувся зі служби й здійснив те, про що казав сестрі: вступив до університету, закінчив його й працював у місті. Програмістом він мріяв стати ще раніше — тепер це була його професія, і в ній він виявився вельми талановитим. Попереду було весілля: Максим збирався одружитися з хорошою дівчиною Юлією.

У Ірини теж з’явилася робота за фахом. Коли Раїса Іванівна вийшла на пенсію, вона посіла її місце в медпункті. Андрій своєї роботи не змінював і, як і раніше, служив єгерем.

Ніка ходила до першого класу, а Артем заздрив їй і теж мріяв стати школярем. Вони вважали одне одного братом і сестрою. Ірину це влаштовувало: для обох вона була мамою. Коли підростуть, сама розповість правду. Приховувати її все життя ні до чого — однаково знайдуться доброзичливці, готові повідомити дітям те, про що дорослі змовчали.

З Андрієм жилося злагоджено, в любові й розумінні. Саме про такого чоловіка вона колись мріяла: без гламуру, без мільйонів, зате люблячого, турботливого, справжнього. Засмучувало лише одне — спільної дитини в них не було. Андрій сам пояснив причину: перенесена в дитинстві свинка. Лікарі давно сказали, що своїх дітей йому не мати. Але Ніку й Артема він вважав своїми.

Того літа сім’я вперше полетіла до моря. Ірина давно мріяла про таку поїздку: сонце, пісок, поруч коханий чоловік, щасливі діти. Вони насолоджувалися відпочинком.

Одного разу всі вчотирьох влаштувалися на березі будувати піщані замки. Дорослі допомагали дітям, коли Ірині почувся знайомий жіночий голос. Вона озирнулася й від подиву прочинила рота. Неподалік розташувалася компанія з чотирьох людей: Павло, Ольга Семенівна, Анатолій Петрович і незнайома фігуриста блондинка з напомпованими губами.

Купальник на блондинці був безглуздий, утім, Ольга Семенівна виглядала не краще. Панама з вушками робила її схожою на щура. Ірині стало незатишно. Вона пошепки попросила чоловіка відійти з дітьми подалі й пояснила, хто опинився поруч.

Андрій із цікавістю поглянув на колишнього нареченого дружини. Худий, сіренький Павло помітно поступався йому — міцному, підтягнутому. Жінки нерідко задивлялися на Андрія, але йому не було до цього діла: поруч була кохана дружина.

Вони підвелися, покликали дітей, однак Ніка обурилася: її замок був майже готовий. Артем же викопав початок ями й збирався шукати скарби. Галасливі протести привернули увагу сусідів. Андрія з дітьми ті не знали, зате Ірину троє з чотирьох буквально пропалювали поглядами.

Дочекавшись, поки блондинка піде купатися, Павло підійшов.

— Привіт. Не очікував побачити тебе тут.

— Здрастуй, Павле.

Вона кивнула й відвернулася, та йти він не збирався.

— Ви всією сім’єю приїхали?

— Саме так, молодий чоловіче, — відповів Андрій. — Тому прошу нам не заважати.

— Як скажете. — Павло знизав плечима, але все ж додав: — Я теж із сім’єю. З дружиною, мамою і татом.

Ніби хотів похвалитися, а прозвучало як скарга. Після виразного погляду Андрія він нарешті відійшов і влігся засмагати. Дружина, що повернулася, влаштувалася поруч; Анатолій Петрович попрямував до бару, Ольга Семенівна — у воду, не знімаючи своєї дивної панами.

Поступово Ірина перестала помічати неприємне сусідство. Разом з Артемом вона шукала скарб, а Андрій під суворим наглядом Ніки прилаштовував до замку вежу.

— Людина тоне! — долинуло раптом з боку моря.

Рятувальників не було видно. Берегом розгублено металися відпочивальники, але на допомогу відразу ніхто не кинувся. Ірина з Андрієм теж побігли до води. Серед хвиль вона помітила знайому панаму. Та зникла, з’явилося меліроване волосся — і знову зникло під хвилею.

Андрій кинувся в море. Ірина притиснула до себе дітей і з жахом стежила за ним. Анатолій Петрович поруч ламав руки; Павло кусав губи, його дружина театрально зітхала. Здавалося, біда зі свекрухою її не надто тривожила.

Витягнувши Ольгу Семенівну на пісок, Андрій спробував привести її до тями. Вона не дихала, його спроби нічого не давали. Ірина суворо наказала дітям залишатися на місці й кинулася до постраждалої. Вона знала, яку допомогу надавати при утопленні. Впорається.

За хвилину жінка закашлялася й розплющила очі.

— Господи… Що сталося?

— З поверненням з того світу, — сказала Ірина, підводячись.

Ольга Семенівна схопила її за руку.

— Це ти мене врятувала? Дякую, люба!

— Не лише я. З моря вас витягнув мій чоловік. Будь ласка. І більше не лізьте плавати, якщо не вмієте, — сухо відповіла Ірина.

Вони з Андрієм забрали дітей і пішли до готелю, більше не дивлячись на ту компанію. Павло проводжав їх поглядом, у якому змішалися захоплення й смуток.

Виявилося, вони оселилися в одному готелі. Ірину втішало лише те, що до від’їзду лишався один день. Бачити цих людей було нестерпно, але вона намагалася не показувати цього чоловікові, щоб не тривожити ще й його.

Увечері вона вийшла по воду й зіткнулася в коридорі з Ольгою Семенівною.

— Ірино, ще раз дякую тобі за порятунок, — схвильовано почала та.

— Будь ласка.

Ірина хотіла пройти, але жінка загородила дорогу.

— Пробач нам за той приїзд. Наговорили зайвого, Павла проти тебе налаштували. Ти ж теж мати, зрозумій: батьки хочуть дітям добра. Я думала, що рятую його від помилки.

— А вийшло не так? — усміхнулася Ірина.

— Він же одружився з дочкою Гончаренка. Виходить, вона твоя сестра. Ми з її батьком ворогували, потім помирилися, я сподівалася, що все складеться. Але Карина розбещена до неможливості. Їй від Павла самі гроші потрібні.

— Сестра… Ніколи б не подумала.

— Ви зовсім різні. І Гончаренко згадує про нас, лише коли йому вигідно. Сімейка ще та. Навіть не віриться, що ти його дочка.

— Я йому не дочка, — підвела голову Ірина. — У мене була мама. Решта мене не стосується.

— Звісно, звісно. Тільки Павло тепер наче інша людина. А до тебе залицявся…

— Вибачте, слухати це далі я не хочу.

— Так, дарма я… Ще раз пробач. Злякалася тоді вашого дірявого даху. Ніби нам не вистачило б грошей допомогти! Тепер ростили б ваших із Павлом діток. Дівчинка в тебе — та сама, яку ти тоді взяла під опіку?

— Залиште мене в спокої!

— Пробач, знову нетактовність. Але хлопчик… Він так схожий на маленького Павла. Може, він його син? І вік підходить.

— Це мій син від чоловіка! — підвищила голос Ірина. — Негайно пропустіть, інакше я покличу охорону.

Ольга Семенівна відступила. Ірина поспішила до номера, вся тремтячи від гніву. На Павла схожий! Анітрохи. Артем — викапаний Максик у дитинстві, а брат завжди був схожий на неї. Тепер їм онука захотілося! Раніше думати треба було: спершу називали бомжихою, тепер підлещуються.

— Що тебе так розсердило? — здивувався Андрій, побачивши її розчервоніле обличчя.

— Мати Павла знову причепилася з розпитуваннями. Усю відпустку нам зіпсували!

— Нічого вони не зіпсували, — усміхнувся він. — Плюнь на них. Іди до мене, я вже дітей вклав.

Ірина видихнула. І справді, навіщо вона так розійшлася через чужих людей? Чужими вони й залишаться. Тут її чоловік, її діти, ось про кого варто думати. Вона кинулася в обійми до Андрія.

Наступного ранку сім’я відлетіла. З тією четвіркою вони більше не зустрічалися, назавжди викресливши її зі свого життя.

Приблизно через місяць від поїздки лишилося тільки приємне. І тут Ірині страшенно захотілося оселедця. Не одного-двох шматочків — цілий кілограм з’їла б одразу. А ще абрикосового варення. Вона скуштувала їх разом і визнала це поєднання чудовим.

Заставши її на кухні, Андрій отетерів: дружина вмочала оселедцевий хвостик у розетку з варенням і їла з блаженним виглядом.

— Це в нас що, нова дієта?

— Та ні, смачно ж. Спробуй.

Вона простягнула йому шматочок риби з варенням. Андрій спробував і негайно виплюнув.

— Гидота, Ірино! Що в тебе зі смаком? Якби не відомі обставини, вирішив би, що ти вагітна.

Він іще кривився від післясмаку, а вона вже замислилася. Невже це можливо? Лікарі казали, що Андрій не може мати дітей, та й цикл у неї не порушувався. Та все ж наступного дня вона поїхала до лікарні.

Чоловік чекав на неї в коридорі. Вийшовши від лікаря, схвильована Ірина сіла поруч, поклала голову йому на плече й прошепотіла:

— Лікар каже, не на ту свинку ти перехворів. А мені час підручник акушерства й гінекології перечитати. У жінок і так буває.

— Ірино, я нічого не зрозумів…

— У нас буде дитина.

Вони подивилися одне одному в очі. Диво все-таки сталося. Через вісім місяців у сім’ї народився третій малюк — Кирило, дарований Богом.