Чоловік сміявся з будинку дружини, а після розлучення приїхав туди відпочивати й був здивований

Іра давно чекала цього запитання.

— Ні, — усміхнулася вона, похитавши головою. — Я з рекламного агентства. Це фірма, де роблять рекламу для інших фірм: для магазинів, плакатів, телебачення…

— Знаємо ми про рекламу, — пробурчала господиня, киваючи. — Не такі вже ми відсталі.

— У нас тепер новий замовник, молокозавод. Хочемо зняти ролик: бабуся в сільському будинку пригощає онуків молоком. Я підшукую будинок, а ваш побачила — наче на дитячій картинці! От і вирішила зайти, познайомитися, попросити дозволу на зйомку.

— Найгарніший будинок у селі, — улещено всміхнулася Оксана Вікторівна. — Син мій постарався, Андрій. Уже три роки, як його немає. Золоті руки мав. Воду зі свердловини провів, теплий туалет облаштував. Чого сам не вмів, наймав людей, тільки пильнував суворо, щоб без діла не сиділи й не халтурили. А я от пережила його…

Вона вказала на чоловічу фотографію, що стояла на серванті. Іра не знаходила слів, але господиня не стала надовго затримуватися на тяжкому спогаді:

— То ви оселитися в мене хочете?

— Оселитися? Чому?

— Сама ж кажеш: будинок зняти.

— Я про відео, про рекламу! Не житло винаймати, а зняти ваш будинок на камеру. Ми сюди приїдемо з усім необхідним: привеземо камеру, світло й решту апаратури, встановимо у дворі. Трохи тут попрацюємо, відзнімемо те, що потрібно для ролика, й поїдемо. Жити у вас ніхто не збирається.

— По грядках же ходити не будете?

— Та що ви! Такі гарні грядки, шкода ж.

Від похвали Оксана Вікторівна аж порожевіла, та відразу ж схаменулася:

— А молоком я дітлахів напуватиму? Треба його купити?

— Не треба, не турбуйтеся, молоко вам купувати не доведеться. Бабусю з онуками ми знімемо в місті, у студії. Везти сюди акторів, особливо дітей, ні до чого. Адже дітлахи приїдуть не самі, а з батьками. І ще режисери, сценаристи, оператори — уявляєте, скільки люду збереться у вас у дворі? Для цієї частини ролика нам зручніше працювати в місті.

— Стривай, хату мою показувати зібралися, а самі в місті?

— Тут потрібен лише вигляд ззовні: ваші різьблені лиштви, білий коник. Глядачі побачать цей будинок. А для того, що відбувається всередині, ми все влаштуємо в студії: поставимо стіл, розкладемо на ньому серветки, приготуємо молоко в глечику. Там і знімемо, як бабуся пригощає онуків. Виглядатиме так, наче всі вони сидять у вас, хоча насправді актори у вашому будинку навіть не побувають.

— А-а, зрозуміло.

З обличчя господині Іра бачила: та повірила не до кінця.

— Готовий ролик я вам неодмінно покажу. Самі здивуєтеся, як вийде.

— Коли ж почнете знімати?

— Коли ви дозволите. Оберіть день на початку серпня, який вам зручний, ми підлаштуємося. Тільки раніше не вийде: до ранішого терміну ми не встигнемо все підготувати для зйомки.

Оксана Вікторівна глянула на календар над ліжком:

— Та травень уже закінчується! Навіщо так завчасно приїхала?

— Не розраховувала відразу знайти, — розвела руками Іра. — Я ж іще не знала ні вас, ні вашого будинку. На пошуки нам відвели цілий місяць. Якби тут нічого придатного не знайшлося, довелося б шукати далі, їхати в іншу область. А може, й узагалі за кордон їхати по такий будинок.

— За кордон! — засміялася старенька. — Ну й сказала! Звідки там такі хати?

— Тому й почала поблизу. Тепер будинок ще мають схвалити. І тільки якщо він підійде, можна буде готувати зйомку: докладно розписати завдання режисерові й операторові, потім узгодити їх. Між пошуками будинку й роботою на майданчику ще чимало справ. Швидко все це не вийде.

— Бачу вже, це не зі мною чайку попити.

Після гарячого чаю господиня помітно повеселішала. Ірі навіть здалося, що та підморгнула їй.

— Ну що ж, згодна я. Знімайте на здоров'я. Тільки умова, Степанівно: сама теж приїжджай. Усіх пригощу, нагодую, напою, але без тебе нікого не впущу.

Іра залюбки кивнула. Від цього першого знайомства Оксана Вікторівна чомусь називала її по батькові, вимовляючи його на сільський лад. Спершу це було дивно: яка вона Степанівна, коли господиня їй у бабусі годиться? Згодом звикла. У звертанні чулося стільки домашнього, рідного тепла, що Іра почувалася майже родичкою Оксани Вікторівни, хоча сама була міською до останнього покоління: селян у її родині не було…