Чоловік сміявся з будинку дружини, а після розлучення приїхав туди відпочивати й був здивований

Нарешті Іра знайшла будинок для нового ролика. Директор запевняв, що поблизу годящої натури не знайти, доведеться забиратися кудись далеко, а перед нею стояв дерев'яний будиночок, наче з малюнка в дитячій книжці. Різьблені лиштви, зелені віконниці — ось-ось розчиняться, і з'явиться добра бабуся в хусточці.

Низенький, недавно пофарбований штахетник не приховував ані доглянутих грядок, ані маленької клумби. Такі паркани ставлять, щоб позначити межу ділянки, а не відгородитися від сусідів. Цей ніби сам запрошував зайти й помилуватися квітами. Іра штовхнула хвіртку. Замкнено. Та, зазирнувши поверх паркану, помітила засувку: будь що буде! Відсунула її й увійшла.

— Є хто вдома? Господарі!

З будинку ніхто не озвався. Лише бджоли гули над квітами, поспішаючи запилити якомога більше, вітер зітхав у верхів'ях дерев, та вдалині прогуділа електричка. Може, не почули? Іра вирішила постукати, а якщо нікого не виявиться — піти.

Двері розчахнулися від першого ж легкого стуку. Ірі стало моторошно: у пам'яті недоречно спливли безглузді детективні серіали, за ними — такі самі безглузді містичні. Вона не вірила ані в одні, ані в другі, проте, перш ніж переступити поріг, глибоко вдихнула.

— Добрий день! У вас відчинено… Є хто вдома?

Ледь чутний шерех змусив її забути про побоювання. Іра рушила туди й побачила на ліжку господиню. Та дивилася на незнайомку. Ось вона, казкова бабуся, якій належало визирнути з віконця й розповісти казку, — тільки тепер зовсім безпорадна. Від цього видовища Ірі стало боляче.

— Добрий день, — сказала вона, намагаючись усміхнутися. — Двері у вас були відчинені.

— Га? — Господиня сперлася на лікті.

Іра повторила голосніше. Насилу сівши, жінка похитала головою:

— Прихворіла я, дитино. Вуха заклало, нічого не чую. Наллєш мені скляночку води?

— Зараз! — відгукнулася Іра на весь голос.

— Чого ж так кричати? — скривилася бабуся. — Я не глуха, трохи прихворіла. Іди на кухню, там маленький краник. З нього й набери.

Вона показала, куди йти. На охайній, доглянутій кухні Іра взяла зі столу склянку, наповнила її й повернулася. Господиня вдячно кивнула, потягнулася по ліки на табуреті біля ліжка й одним духом випила всю воду. Труснула головою:

— Уже полегшало.

— А навіщо ви тримаєте двері відчиненими? — спитала Іра, добираючи таку гучність, за якої її почують, але не дорікатимуть знову за крик.

— Та чого їх зачиняти! — Старенька махнула рукою. — Тут не замикаються. Сусід зайде, допоможе, якщо треба. Гукнеш — усе село прибіжить. А помреш, то відразу знайдуть.

— Ну що ви таке кажете… — Іра похитала головою.

— А чого? Звичайна справа, кінець у всіх один. Молоді ще лякаються, а ми вже звикли. Ти краще скажи, як тебе звати.

— Іра.

— А по батькові як?

— Степанівна.

— Отже, Ірина Степанівна. Я Оксана Вікторівна, тепер знайомі. Час чай ставити. Гостя прийшла, а я тут лежу.

— Не вставайте! Ви ж нездужаєте. Я сама приготую вам гарячого.

— Та не така вже я хвора…

Проте підвестися господині не вдалося: вона знову опустилася на ліжко.

— Щось голова закрутилася. Чайник там, на кухні. Воду бери з маленького крана, став кип'ятитися. І принось сюди, що знайдеш. Стілець є, посидимо, чайку поп'ємо. Заразитися не бійся: це або тиск, або чимось отруїлася. Скоро відійду.

— Якщо отруїлися, може, з чаєм зачекати?

— Як же без чаю? Він від усякої хвороби перший засіб. Ще мій дід казав: «Чаю не п'єш — яка сила? А поп'єш — зовсім ослабнеш», — засміялася Оксана Вікторівна.

Розмовляти стало легше: Іра помітила, що вже не підвищує голосу, а господиня все чує. Після кухля чаю та й зовсім пожвавішала, сунула ноги в капці, що стояли біля ліжка, і сама подалася на кухню.

— Дівчино, чого ж ти така скромна! — долинуло звідти. — Печива не взяла, сушки забула. А я й думаю: чого це в нас чай порожній?

На столі з'явилися і сушки з печивом, і варення, й інші припаси з господарських засіків. Трав'яний чай виявився духмяним і смачним. Почувши похвалу, Оксана Вікторівна взялася пояснювати, як його заварює, але раптом урвала розповідь:

— А яким же вітром тебе сюди занесло? Не бачила я тебе серед наших. Що привело до моєї хвіртки? Провидіння, чи що?

Іра давно чекала цього запитання.

— Ні, — усміхнулася вона, похитавши головою. — Я з рекламного агентства. Це фірма, де роблять рекламу для інших фірм: для магазинів, плакатів, телебачення…

— Знаємо ми про рекламу, — пробурчала господиня, киваючи. — Не такі вже ми відсталі.

— У нас тепер новий замовник, молокозавод. Хочемо зняти ролик: бабуся в сільському будинку пригощає онуків молоком. Я підшукую будинок, а ваш побачила — наче на дитячій картинці! От і вирішила зайти, познайомитися, попросити дозволу на зйомку.

— Найгарніший будинок у селі, — улещено всміхнулася Оксана Вікторівна. — Син мій постарався, Андрій. Уже три роки, як його немає. Золоті руки мав. Воду зі свердловини провів, теплий туалет облаштував. Чого сам не вмів, наймав людей, тільки пильнував суворо, щоб без діла не сиділи й не халтурили. А я от пережила його…

Вона вказала на чоловічу фотографію, що стояла на серванті. Іра не знаходила слів, але господиня не стала надовго затримуватися на тяжкому спогаді:

— То ви оселитися в мене хочете?

— Оселитися? Чому?

— Сама ж кажеш: будинок зняти.

— Я про відео, про рекламу! Не житло винаймати, а зняти ваш будинок на камеру. Ми сюди приїдемо з усім необхідним: привеземо камеру, світло й решту апаратури, встановимо у дворі. Трохи тут попрацюємо, відзнімемо те, що потрібно для ролика, й поїдемо. Жити у вас ніхто не збирається.

— По грядках же ходити не будете?

— Та що ви! Такі гарні грядки, шкода ж.

Від похвали Оксана Вікторівна аж порожевіла, та відразу ж схаменулася:

— А молоком я дітлахів напуватиму? Треба його купити?

— Не треба, не турбуйтеся, молоко вам купувати не доведеться. Бабусю з онуками ми знімемо в місті, у студії. Везти сюди акторів, особливо дітей, ні до чого. Адже дітлахи приїдуть не самі, а з батьками. І ще режисери, сценаристи, оператори — уявляєте, скільки люду збереться у вас у дворі? Для цієї частини ролика нам зручніше працювати в місті.

— Стривай, хату мою показувати зібралися, а самі в місті?

— Тут потрібен лише вигляд ззовні: ваші різьблені лиштви, білий коник. Глядачі побачать цей будинок. А для того, що відбувається всередині, ми все влаштуємо в студії: поставимо стіл, розкладемо на ньому серветки, приготуємо молоко в глечику. Там і знімемо, як бабуся пригощає онуків. Виглядатиме так, наче всі вони сидять у вас, хоча насправді актори у вашому будинку навіть не побувають.

— А-а, зрозуміло.

З обличчя господині Іра бачила: та повірила не до кінця.

— Готовий ролик я вам неодмінно покажу. Самі здивуєтеся, як вийде.

— Коли ж почнете знімати?

— Коли ви дозволите. Оберіть день на початку серпня, який вам зручний, ми підлаштуємося. Тільки раніше не вийде: до ранішого терміну ми не встигнемо все підготувати для зйомки.

Оксана Вікторівна глянула на календар над ліжком:

— Та травень уже закінчується! Навіщо так завчасно приїхала?

— Не розраховувала відразу знайти, — розвела руками Іра. — Я ж іще не знала ні вас, ні вашого будинку. На пошуки нам відвели цілий місяць. Якби тут нічого придатного не знайшлося, довелося б шукати далі, їхати в іншу область. А може, й узагалі за кордон їхати по такий будинок.

— За кордон! — засміялася старенька. — Ну й сказала! Звідки там такі хати?

— Тому й почала поблизу. Тепер будинок ще мають схвалити. І тільки якщо він підійде, можна буде готувати зйомку: докладно розписати завдання режисерові й операторові, потім узгодити їх. Між пошуками будинку й роботою на майданчику ще чимало справ. Швидко все це не вийде.

— Бачу вже, це не зі мною чайку попити.

Після гарячого чаю господиня помітно повеселішала. Ірі навіть здалося, що та підморгнула їй.

— Ну що ж, згодна я. Знімайте на здоров'я. Тільки умова, Степанівно: сама теж приїжджай. Усіх пригощу, нагодую, напою, але без тебе нікого не впущу.

Іра залюбки кивнула. Від цього першого знайомства Оксана Вікторівна чомусь називала її по батькові, вимовляючи його на сільський лад. Спершу це було дивно: яка вона Степанівна, коли господиня їй у бабусі годиться? Згодом звикла. У звертанні чулося стільки домашнього, рідного тепла, що Іра почувалася майже родичкою Оксани Вікторівни, хоча сама була міською до останнього покоління: селян у її родині не було.

Попрощавшись з Оксаною Вікторівною, Іра сіла в машину. Тепер вона вирішила зупинитися біля сільського магазину: хотілося подивитися, чим тут торгують. На зйомки належало приїхати з групою, і варто було заздалегідь з'ясувати, які продукти доведеться привезти із собою, а що можна буде купити на місці. З цим Іра й зайшла до магазину. За прилавком стояла повна жінка середніх років. У незнайомій покупчині вона, судячи з підозрілого погляду, відразу помітила приїжджу. Знайомство продавчиня почала без жодних люб'язностей:

— Із дачників?

— Я тут по роботі.

Підозрілість відразу змінилася цікавістю.

— Оце новина! Яка ж у нас робота для міських знайшлася?

Відмахнутися Ірі не дозволило виховання.

— Шукаю місце для рекламних зйомок.

— Ого! Знайшли щось?

— Підходить будинок із різьбленими лиштвами.

— Світлана мене звати, — кивнула продавчиня.

— Іра.

— Це в Оксани Вікторівни кіно буде? По телевізору потім покажуть?

— Рекламу, не кіно. Але по телевізору, найімовірніше, показуватимуть.

— А подивитися можна?

— По телевізору? Звісно, — усміхнулася Іра.

— Та ні, коли знімати приїдете. Я за парканом постою.

— Тоді можна. Головне — щоб вас у кадрі не було.

— Везуча стара! — сплеснула руками Світлана. — Ще й грошей, мабуть, відвалять!

Іра подумки всміхнулася: чужі гроші людям спокою не дають. Світлана, не помічаючи її реакції, провадила далі:

— Так і липнуть до неї. Мільйонерка наша.

Іра засумнівалася. На її думку, мільйонерки жили зовсім не так, як бабуся, у якої вона щойно пила чай. Слова продавчині не в'язалися з тим, що Іра бачила на власні очі. Світлана, однак, відчула цю недовіру й одразу взялася переконувати покупчиню:

— Дарма сумніваєшся. Тут усі про це знають, не я одна. Ми ж сусіди, все поруч відбувається. Андрій ще за життя без кінця щось у хаті майстрував, переробляв. То машини з будматеріалами прижене, то цілу бригаду робітників приведе. І ж ніде сам не працював. Ми, бувало, цікавилися: «Андрію, звідки в тебе гроші на все це?» А він лише плечима зниже й тихенько відповість: «Мати дає». Ми йому: «А в матері звідки?» — «Не питаю». От і вся розмова. Тому в неї й хата така гарна вийшла. Ти зовні бачила, а там і всередині все зроблено.

— Ви всередині були? — спитала Іра, вже ні в чому не вірячи пліткарці.

— Та де там! Хіба мене покличуть до неї в гості? Це люди розповідають, як у неї в хаті все влаштовано. Піч топити не треба, замість неї газовий котел стоїть. І до вітру надвір виходити не треба, у неї все в хаті.

— Люди ж і вигадати можуть.

— Я б і сама самим лише розмовам не повірила, — махнула рукою Світлана. — Та тільки на власні очі бачила, як у неї копали. Вигрібну яму зробили отакенну, потім щось туди опускали, якусь цистерну. Це я вже не від людей знаю. Прикидається бідною та нещасною, а в самої грошей кури не клюють. Курей, щоправда, у неї ніколи й не було. Узагалі ніякої живності не тримає. Хіба так у селі живуть? З курми хоч яйця свої маєш, а знадобиться — курей на ринок відвезеш і продаси. На одну пенсію особливо не розженешся. А в цієї все господарство — три грядочки зелені та клумби з квіточками. Хто тепер квіти вирощує? На продаж вирощують, щоб гроші мати. А як не продавати, кому вони задарма потрібні?

Схоже, продавчині й справді було незрозуміло, навіщо робити щось для душі, заради краси.

— А як Андрій помер, вона одразу постаріла, — провадила Світлана. — Прямо помітно стало. Похорон йому гарний справила, нічого поганого тут не скажу, все як годиться. І на поминки все село покликала. Ми тоді всі думали, як вона тепер сама даватиме собі раду. Сина більше немає, а чоловік давно згинув. Кажуть, безвісти пропав. То вона й тут вихід знайшла: зі своїм сусідом здружилася. Той трохи не від світу цього, та ще й випити охочий. Зате до неї ставиться як до рідної матері. Спробуй при ньому погане слово про неї сказати чи бодай скоса глянути — одразу горою за неї стане. Уже чим вона його до себе прихилила? Грошима, мабуть, чим же ще. Втім, дурник він і є. А сама сюди, між іншим, майже не ходить. Як щось треба — його пошле. Або він сам до міста з'їздить, усе там для неї купить і привезе.

Здавалося, зрадівши слухачці, Світлана збиралася переказати їй усі плітки за останні 20 років. Коли потік нарешті вичерпався, вона без жодного переходу повернулася до попереднього:

— Прийду я все-таки на зйомки подивитися.

— Приходьте, — всміхнулася Іра. — Тільки чекати довго, до кінця липня — початку серпня.

— Нам не звикати. Ми в селі не поспішаємо, почекаємо.

У день зйомок за парканом Оксани Вікторівни стояло мало не все село. Від раннього ранку сонними вулицями проїхали два фургони, а за ними — ціла кавалькада легкових машин. Такий приїзд знімальної групи важко було не помітити. Але Іра була певна: самими машинами ця цікавість не пояснювалася, без Світлани не обійшлося. Напевно, продавчиня вже встигла рознести селом звістку, що тут зніматимуть і незабаром село покажуть по телевізору. Тепер жителі зібралися подивитися, як це робиться.

Поки оператори налаштовували апаратуру, помічники готували намет: там учасники зйомок могли відпочити й перекусити. Іра тим часом залишалася в хаті з Оксаною Вікторівною. Перед початком роботи вона розповідала господині, як усе відбуватиметься на її ділянці. За цим поясненням їх і застав Віктор. Чоловік Іри, який був продюсером цих зйомок, зазирнув до кімнати:

— Іро, ти скоро? Починати треба. Сонце зайде — знову світло переставляти, сама знаєш.

— Уже виходжу, Вікторе.

Оксана Вікторівна дочекалася, поки він зникне за дверима, й кивнула йому вслід:

— Чоловік твій, чи що?

— Вгадали, — всміхнулася Іра. — Як зрозуміли? Він же тут працює, не за компанію зі мною приїхав.

— Поживи з моє, то око наб'ється. Видний хлопець. Тільки ніби не місцевий.

— Чому? Щонайперш наш.

— Ім'я в нього незвичне. Наших дітлахів так не називають.

— Тепер усяк називають, Оксано Вікторівно, та й раніше теж. От у вашого батька ім'я за нинішніх часів не найпоширеніше було.

— І тут ти маєш рацію, Степанівно.

На той серпень вони з Віктором були одружені два роки. Познайомилися в агентстві, там-таки закохалися, а після весілля він влаштувався до продюсерського центру — не хотів зайвих пересудів. Тепер подружжю не обов'язково було працювати над одним роликом: Іра нерідко знімала з іншими продюсерами, а Віктор співпрацював не лише з агентством, звідки пішов. У кожного були свої робочі справи. Але того серпня зірки зійшлися так, що зйомка в Оксани Вікторівни знову стала для них спільною і в село вони приїхали разом.

Цікаві глядачі знімальну групу не бентежили, усі до них звикли. Нервував лише режисер, утім, для нього це був звичний стан.

— Ірино, в таких умовах працювати неможливо! Нехай господиня попросить сусідів піти.

Його молода помічниця Дарина бігала по каву й брала на себе більшу частину невдоволення начальника. Дівчина була моторна, проте приблизно в середині роботи, у самісінькому її розпалі, режисер влаштував таку істерику, що керувати майданчиком довелося Ірі. Дорослого чоловіка відвели в намет і почали відпоювати чаєм із собачою кропивою.

Сусіди, не надто розуміючи, що має відбуватися на зйомках, сприйняли витівку за частину сценарію. Ледь не почали аплодувати.

Оксана Вікторівна теж помітила скандал. Відкликавши Іру вбік, вона запитала:

— Цей ваш як себе почуває? Може, заспокійливого йому дати?

— Дякую, уже напувають, — кивнула дівчина. — Чаєм із собачою кропивою.

— Рідненька, хіба це ліки? Зачекай, у мене знайдеться краще.

Із глибини серванта, від самої задньої стінки, господиня дістала пляшку дорогого французького коньяку.

— Оксано Вікторівно, скільки ж у вас сюрпризів! — захопилася Іра. — Звідки така розкіш?

— Ліки, Степанівно. Тільки для лікування й тримаю.

Дві чарки напою, який режисер оголосив божественним, помітно підняли йому настрій. Він повернувся на майданчик і навіть працював із вогником.

Дізнавшись від дружини, що колегу пригостили так благотворно подіявшим коньяком із пляшки вартістю пару тисяч, Віктор похитав головою:

— Слухай, а раптом сільські правду кажуть? Твоя знайома й справді мільйонерка? Я б таку пляшку охоче взяв собі в колекцію.

— Вікторе, ти себе чуєш? Напевно, покійний чоловік колись привіз, а вона не п'є. От і стояла в неї в серванті, настоювалася.

На роботу відвели чотири години, але, як нерідко траплялося, закінчили лише з настанням темряви. А коли апаратуру зібрали, вся група ще довго сиділа за чаєм на кухні хати з різьбленими лиштвами, обговорюючи вдалі моменти зйомок.

Оксана Вікторівна сиділа поруч, слухаючи розмови, але сама в них не брала участі. Коли вся компанія роз'їхалася на фургонах, Іра затрималася: після навали знімальної групи треба було прибрати і кухню, і хату. Тоді господиня й запитала:

— Оце ти, виходить, цим і займаєшся? Така в тебе робота?

— Так, — кивнула Іра.

— До душі вона тобі?

— Сьогодні — так. Вдалося зробити все, що задумали.

— Я не про сьогоднішній день. Узагалі тобі це подобається?

Іра вже збиралася відповісти ствердно, але завагалася. Поки Оксана Вікторівна не запитала, відповідь здавалася очевидною. А тепер дівчина знизала плечима:

— Не знаю. Чесно кажучи, я про це навіть не замислювалася.

— Невже? А ким хотіла стати в дитинстві?

— Оксано Вікторівно, ким я себе тільки не уявляла! Космонавткою, акторкою, збиралася працювати в поліції. Потім хотіла на стайню, доглядати коней. Захоплення весь час змінювалися.

— Отже, любиш тварин?

— Люблю, — Іра кивнула. — Найбільше собак і коней. І природу: річку, ліс, поля. На мою думку, людині досі не вдалося придумати нічого гарнішого за те, що вже створила природа.

— Як же ти обрала собі нинішнє заняття?

— А я й не обирала. До інституту не вступила, почала шукати місце секретарки. Взяли до рекламного агентства — туди й пішла. Спершу допомагала менеджерам, а потім зрозуміла: мені цікавіше робити рекламу, ніж домовлятися з клієнтами. Тож радше все випадково вийшло.

— До мрії треба йти самій, — із сумнівом похитала головою господиня. — На випадок сподіватися нічого.

Після зйомок вони з Віктором стали приїздити до неї і без жодних робочих приводів. Чоловік зізнавався Ірі:

— Наче до рідної бабусі потрапляю. У мене ж її ніколи не було. А за тутешні солоні огірки я б пів царства віддав.

— Звідки в тебе пів царства? — сміялася вона.

— От тому й обіцяю, що немає, — відповідав він усміхаючись.

Під час одного з таких приїздів Віктор порався з телевізійною антеною, а Оксана Вікторівна звела розмову на кухні до нього:

— Гарний у тебе хлопець. Дівки, мабуть, очей не зводять? — прошепотіла вона.

— Буває, задивляються.

— І тобі не ревно?

— Ні. Я ж його люблю, а без довіри яке кохання?

— От не знаю, — протягнула господиня, ніби міркувала сама із собою. — Я Єгора теж любила. Тільки йому варто було глянути на чужу сторону — скільки в нас після цього посуду перебито було! А вже з народженням Андрійка я всім навколо готова була волосся повисмикувати. Особливо Надії, продавчині із сільської крамниці. Вона йому очки будувала. Та й їй життя дісталося не цукор: коротке, тужливе. Навесні її в річці знайшли. Єгорко мій років через п'ять безвісти пропав. Син майже й не запам'ятав батька. Тепер мені 82, нікого не залишилося, а я все живу. Ти не думай, що скаржуся. Видно, навіщо-небудь треба. От із тобою познайомилася, Степанівно. Уже недарма.

Наприкінці життя хвороби дедалі частіше долали Оксану Вікторівну. Іра навідувала її й чула скарги:

— Силоньки зовсім немає. Нежить — хоч річку пускай, потім тиск як ударить… Сама спокою не знаю, ще й тебе турбую.

— Видужаєте, Оксано Вікторівно. Незабаром це мине, — заспокоювала Іра, хоч і бачила, як швидко здає старенька.

Віктора дедалі рідше вдавалося вмовити поїхати разом. Для відмови в нього знаходилося щось переконливе: зйомки, хокей із приятелями. Одного разу розмова ледь не перейшла у сварку.

— Навіщо ти весь час тягнеш мене туди? Дивитися на хвору стару? Не хочу! — обурився він. — Я зморився. Робота важка, ні вихідних путніх, ні свят. Мені відпочинок потрібен. Ти ж розумієш: на роботі я зобов'язаний виглядати на всі 100.

Іра спалахнула, але невдовзі заспокоїлася. Турбуватися про Оксану Вікторівну взялася вона сама; чоловік був причетний до цього лише остільки-оскільки.

— Ти ще не розлучилася зі своїм Віктором? — запитала господиня під час одного з останніх Іриних приїздів.

— Чому ви так вирішили? Ні, у нас усе гаразд.

— Ой чи… — Оксана Вікторівна похитала головою. — Було б гаразд, разом би приїздили.

— Він утомлюється. Зйомки іноді вночі тривають, вихідних зовсім немає.

Іра виправдовувала чоловіка перед старенькою і, можливо, перед собою.

— Ну, як знаєш. Тільки все ж придивися. Може, він недарма від тебе тікає.

«Від вас він тікає, а не від мене», — подумала Іра, але вголос заговорила про інше:

— Пам’ятаєте, ви розпитували мене про роботу й дитячі мрії? Я нарешті згадала, чого хотіла.

У погляді Оксани Вікторівни з’явився інтерес, і дівчина продовжила:

— Хотіла будинок у лісі, як у Баби Яги. Тільки щоб до мене гості приїздили. А при будинку — стайня й псарня: кататися на конях, гуляти з собаками. Мабуть, кіно надивилася. Полювання я ніколи не любила, а собак — завжди.

— Гарна мрія, — схвалила господиня. — Не ховатися від людей, а дати їм відпочити, природу показати. Про тварин дбати. То чому ж ти за це не взялася?

— Та що ви! — Іра махнула рукою. — Якби не ваше запитання, я б нічого й не згадала. А потім, скільки всього треба влаштувати! Знайти будинок у лісі, стайню, людей, які за всім доглядатимуть… Собаки, гаразд уже, мої, з ними сама впораюся, — зі сміхом закінчила вона.

Під час іншого приїзду Оксана Вікторівна оголосила:

— Вирішила я тобі будинок заповісти.

— Не треба, та що ви! — Іра обурилася цілком щиро. — Навіщо мені будинок? Родина в місті, робота там само, я ж там живу.

— Сьогодні так, а завтра може бути інакше. А будинок після мене кому? Рідні немає. Покинути, щоб чужі забрали? Ще добре, якщо заберуть, а то й спалять. Скільки ми в нього праці вклали: Єгор, Андрійко, я… Тож дозволу я в тебе, Степанівно, не прошу. Повідомляю, як буде. Зрозуміло? Тільки одне прохання маю. Поховай мене гідно, по-людськи, біля сина. Місце ти знаєш, я показувала.

Улітку, під час одного з приїздів, господиня й справді водила Іру на сільський цвинтар. Та екскурсія могла затьмарити будь-яку музейну прогулянку містом.

— Наш колишній голова колгоспу, — розповідала Оксана Вікторівна біля скромного пам’ятника. — Бачиш, лише портрет і дати. А чоловік був золотий. У жнива сам за комбайн сідав. Землі, казав, потрібні робочі руки, ледарів вона не любить. До слова про ледарів…

Вона вказала на іншу могилу:

— Тут Рома, Роман Гончаренко. Коли все розвалилося, з’явився господарство піднімати. Так він це називав. Землі порозпродував, наших чоловіків на гроші обдурив і поїхав бозна-куди. Привезли назад уже в труні. Сліз за ним мало пролили, зате рідня який пам’ятник поставила!

Скульптура зображала покійного на повен зріст; на стелі, що стояла поруч, тіснилися написи.

— Понаписували ж! Тьху! — Оксана Вікторівна сплюнула на землю. — Пил в очі, і більш нічого. Та й читати ніхто не став. Увесь Рома в цьому.

Біля наступного пам’ятника вона заговорила інакше:

— А тут Любов Аркадіївна, Андрійкова вчителька. Хороша була жінка. Раніше за інших розгледіла його золоті руки. Велика вченість, казала, йому ні до чого, зате майструвати ніхто краще не буде. Дякую тобі, дорога.

Її долоня лягла на пам’ятник, і лише потім жінка пішла далі.

Часом Ірі здавалося, що про покійних односельців господиня може розповісти більше, ніж про живих сусідів. Утім, живих поблизу майже не лишилося: одні перебралися до рідних у місто, інші поїхали в далекі краї.

Найбільше Оксані Вікторівні допомагав Сергій. Богатирська статура поєднувалася в ньому з такою самою безмежною добротою й сором’язливістю. З Ірою він розмовляв, опустивши очі, раз у раз вибачаючись. За словами господині, він був на десять років молодший за Андрійка, хоча на вигляд йому можна було дати всі 60. Випити Сергій любив, але п’яним перед Ірою не з’являвся. Про черговий його зрив Оксана Вікторівна казала:

— Знову Сергій занедужав. Нічого, скоро одужає.

Коли її не стало, саме Сергій допоміг Ірі з похороном: пояснив, куди звертатися, підказав, де знайти чоловіків, щоб викопали могилу, і кого покликати на поминки. За столом він, на Ірине здивування, обмежився однією чаркою за упокій і більше не пив.

Ідучи, Сергій міцно потиснув Вікторові руку:

— Ну, тепер сусідами будемо.

— Сусідами! — посміхнувся чоловік, коли той пішов. — Він що, справді вирішив, ніби я тут жити зібрався? Дивак.

Через пів року, після завершення спадкової справи, Іра стала власницею будинку й ділянки за заповітом Оксани Вікторівни. За господарством вона наглядала й раніше. Перед зимою приїхала підготувати будинок і зачинити його до весни.

Сергій пояснив, що воду з труб потрібно спустити, інакше мороз їх розірве, електрику вимкнути, а ґанок укрити листами полікарбонату, щоб сніг і вітер не руйнували його взимку.

— Не хвилюйся, Степанівно. Нагляну за будинком, якщо що.

Після похорону він став звати Іру по батькові, як раніше звала Оксана Вікторівна.

Про те, що продавати спадок вона не має наміру, Іра сказала чоловікові вдома. Віктор саме розглядав у дзеркалі своє гладко виголене обличчя.

— Ти серйозно вирішила податися в латифундисти? — здивувався він. — На біса тобі ці хороми в сільській глушині?

Коли вони познайомилися, Ірі подобалося, як уважно він стежить за собою: дорогий парфум, незмінно свіжі сорочки, акуратно підстрижені нігті. Тоді їй згадувалося: «Можна бути діловою людиною й думати про красу нігтів». За кілька років ця уважність до власної персони встигла потроху почати її дратувати.

— Але ж тобі самому подобалося приїздити до Оксани Вікторівни, — нагадала Іра.

— Подобалося. Кумедна була старенька, тільки її час, на жаль, скінчився. І проти того, що вона тобі будинок залишила, я нічого не маю. Навіть радий: так до тебе прив’язалася, що саме тобі свою халупу й заповіла. Але я їй вдячний, та все одно не розумію, навіщо нам цей будинок. Дачу там влаштувати? За 200 км часто не наїздишся. Приїжджати один-два рази на рік? Та ну, заради цього тримати цілий будинок… Поки він у пристойному стані, треба продавати. Минуть ще два-три роки, усе почне руйнуватися, тоді доведеться ремонтувати. Самим цим займатися, бригади робітників туди возити — собі дорожче обійдеться. А продамо, будуть гроші, і можна знайти їм вигідніше застосування. Наприклад, тобі нову машину купити. Замість будинку в глушині, до якого ще дістатися треба, матимеш нову машину. Хіба поганий варіант?

— Мене й нинішня влаштовує.

Стало прикро і за себе, і за покійну Оксану Вікторівну.

Незнайомі номери Іра зазвичай залишала без відповіді, а зображення від невідомих відправників не відкривала. Але одного разу все ж натиснула на надіслане фото — сама потім не могла пояснити навіщо. Номера не було в контактах, хоча він невиразно нагадував знайомий. Підпису не було.

Знімок завантажився. На ньому Віктор ніжно обіймав дівчину. Іра зі здивуванням розглядала його супутницю, аж поки не впізнала помічницю того нервового режисера: вона метушилася майданчиком під час зйомок у Оксани Вікторівни. Даша? Дарина? Ім’я не згадувалося напевно. Зате погляди чоловіка та його юної обраниці не лишали сумнівів у їхніх стосунках.

Видихнувши, Іра прислухалася до себе. Ні ревнощів, ні образи — розчарування і разом із ним полегшення. Усе ніби розв’язалося само собою, навіть зусиль з її боку не знадобилося.

Вона вже давно відчувала негаразд у родині — мабуть, останні два роки, — але навіть перед собою не могла до пуття пояснити: що саме змінилося? Можливо, Віктор став трохи менше приділяти їй уваги. І все ж про подарунки до свят він пам’ятав, спільні вихідні в них лишалися. Можливо, він менше говорив про те, що відчуває. Але після майже семи років разом вони ж навчилися розуміти одне одного без слів. Принаймні Іра вважала, що розуміє чоловіка і що йому також не треба пояснювати все словами.

Про роботу вони теж майже перестали говорити, хоч займалися, по суті, однією справою. Кумедних історій зі зйомок від чоловіка більше не було; Іра помічала, як йому нудні її розповіді про хлопців з агентства. Тепер фотографія без жодного підпису розставила все по місцях.

— Вікторе, поглянь, яке повідомлення мені сьогодні надіслали, — сказала вона за вечерею.

— Показуй, — байдуже озвався він.

Іра відкрила знімок і повернула телефон екраном до чоловіка. Той мимоволі кашлянув.

— Де ти це взяла?

— З незнайомого номера прийшло, — вона знизала плечима.

— Ясно.

Він замовк і продовжив зосереджено вечеряти. Витримав довгу, майже театральну паузу й лише тоді запитав:

— Ну і чого ти від мене хочеш?

— Почути правду. Тільки не кажи, ніби ви позували для рекламного ролика. Я розумію, що справа не в сценарії.

— Правду, значить… — Віктор витер губи серветкою. — Гаразд. Дарина — моя коханка. Ми давно разом, майже від самого її приходу до продюсерського центру. Ти, між іншим, із нею знайома.

— Згадала, — кивнула Іра. — Не одразу, але впізнала помічницю режисера. Ім’я от забула, тепер ти нагадав. Здається, на тих зйомках усі знали, що ми одружені.

— Навряд чи це щось змінило б. У нас спалахнули справжні почуття, тут уже не до з’ясувань, у кого чоловік, у кого дружина.

— А мені коли збирався сказати?

— Не знаю. Чекав слушного випадку. Мабуть, ось він.

— Згодна. Добре, що обійшлося без скандалу. Тепер скажи, що далі збираєшся робити. Колишнього життя не буде, якщо ти на це розраховуєш. Жити з тобою на дві сім’ї я не маю наміру.

Вона на кілька секунд замислилася й продовжила:

— Утім, і власне життя мене зараз не влаштовує. Може, найкраще нам розійтися.

Віктор відніс тарілку до раковини й поставив термопот грітися.

— Чаю тобі?

— Краще кави, — відповіла Іра, похитавши головою.

— Точно. Ти ж її хоч уночі пити можеш.

Іра дивилася на нього зі здивуванням. Людина, яку вона колись любила, щойно зізналася їй у зраді, а тепер спокійно готувала собі чай. У кожному його русі був той самий спокій. Він дістав із шафки заварку, відміряв дві ложки в ситечко й поклав його у свою чашку. Поки вода грілася, дочекався, коли термопот вимкнеться, і лише тоді налив окріп. Потім повернувся до холодильника: для бутерброда йому потрібне було масло. Іра спостерігала за всім цим — за заваркою, чашкою, приготуванням бутерброда. Після щойно вимовлених слів ці звичні дії виглядали до подиву буденно.

Якоїсь миті їй захотілося схопитися. У раковині стояла тарілка, яку він щойно туди відніс: схопити б її та щосили вдарити об підлогу, щоб навкруги розлетілася тисяча дрібних уламків. Так подіяла на Іру ця буденність того, що відбувалося. Вона уявила себе, як схоплюється з-за столу, тарілку, що розбилася об підлогу, і всміхнулася картині, яка вийшла. Але з місця не підвелася, по тарілку не потягнулася.

— Значить, подаватимемо на розлучення.

— Давай, — кивнув Віктор. — Коли зможеш?

— Хоч завтра.

— Чудово, вирішили.

— На дивані сьогодні поспиш? Сподіваюся, не заперечуєш.

— Анітрохи не заперечую.

Повернувшись до столу, він узявся мастити бутерброд.

— Тільки з квартирою треба визначитися. Тобі, напевно, доведеться щось винайняти. Вона все-таки моя.

— Так, правильно. Не хвилюйся, з житлом я розберуся.

— Я й не хвилююся. Упевнений, що розберешся.

Він подивився на дружину з м’якою усмішкою. Іра знову відчула, що починає закипати. Швидко приготувала розчинну каву й пішла з чашкою до спальні — заспокоїтися й подумати на самоті.

Приблизно в середині березня почалися неприємності в агентстві. Ще від початку року там було інше керівництво, а разом із начальниками змінилися й вимоги до того, як має бути влаштована робота. Іра намагалася пристосуватися. Приймаючи чергове правило, щоразу наступала собі на горло: у її відділі й люди працювали чудово, і справа була налагоджена. Вона була певна, що справно налагоджений порядок краще залишити в спокої. Але тепер доводилося підлаштовуватися під нові вимоги, навіть коли вона не бачила причин змінювати те, що досі давало добрий результат.

Зі звільненням з агентства виникала й інша складність. Після розлучення Іра винайняла квартиру неподалік від офісу, уклавши договір на рік із можливістю продовження. Тепер змінити роботу означало, як їй здавалося, даремно витратити гроші на це житло. Звісно, вона могла знайти іншу роботу, а біля неї — іншу квартиру. Тільки тоді знову довелося б переїжджати. Потім звикати до незнайомих людей, розбиратися, як у них усе влаштовано, вникати в робочі процеси. Вона розуміла, що впорається, але перспектива знову починати все це утримувала її в агентстві разом із річним договором оренди.

Тим часом начальство дедалі тугіше закручувало гайки, особливо щодо приходу й відходу працівників. Колеги слушно заперечували: зйомки ж не вкладаються у звичайний робочий час. Заради них доводиться виходити і у свято, і у вихідний, затримуватися до вечора або працювати вночі. Однак нові керівники не брали ці зауваження до уваги.

— Робочий день у вас ненормований, — відповідали їм. — Це означає роботу понад норму, а зовсім не вільне відвідування. Немає на місці без поважної причини або запізнилися — отримаєте штраф.

Самим лише контролем часу справа не обмежилася. Якщо треба було їхати на зйомки чи зустрічатися з клієнтом, потрібно було подавати більше звітів. Іра заповнювала папери, потім намагалася домогтися скасування штрафів, які виписували її хлопцям. За цими заняттями, здавалося, минали цілі дні. Поїздки були частиною роботи, але тепер через них додавалося стільки звітності, що на неї та на суперечки щодо штрафів начебто йшли всі сили.

Три місяці Іра промучилася в такому режимі. Потім виявила, що більше не хоче пристосовуватися — ані до цих правил, ані до чергових вимог інших начальників. Вона знайшла в інтернеті роботу, яку можна було виконувати віддалено, і написала заяву про звільнення з агентства. Заробляти стала приблизно втричі менше, ніж раніше. Саме по собі це її не надто тривожило: гроші ніколи не були для неї на першому місці. Зі зменшеним доходом вона могла б змиритися. От тільки квартира, яку вона винаймала в місті, від зміни роботи дешевшою не стала, а нова оплата вже не дозволяла й далі платити за житло.

Наближався травень. Іра дедалі частіше думала, що час би доїхати до села, перевірити будинок і ділянку після зими. Сергій зрідка надсилав світлини, проте фотограф із нього був нікудишній: білі кучугури, де-не-де стирчить штахетник — більше нічого не розгледіти.

У вихідний Іра сіла й підрахувала всі свої витрати. Результат виявився невтішним: жити, як і раніше, з нинішнім заробітком вона не могла. Треба було вирішувати, що змінювати, і за цими роздумами відповідь наче знайшлася сама собою. Адже в неї був будинок Оксани Вікторівни. Чому б не перебратися туди? Усе необхідне для життя є, інтернет можна провести, а Сергій допоможе знову пустити воду. Тоді не доведеться щомісяця віддавати гроші за найману квартиру. Та й від міста вона не буде відрізана: знадобиться — приїде один-два рази на місяць. За такого устрою життя віддалену роботу можна було б залишити, не оплачуючи житло в місті.

Лишався й інший шлях: влаштуватися у знайомій сфері, до іншої компанії, на зарплату приблизно як раніше. Але сама думка про це викликала таке відторгнення, що поспішати з поверненням Іра не захотіла.

Спершу відпочине в селі, спробує там пожити, а далі буде видно, чи повертатися до міської роботи. Раптом сподобається так, що назад і калачем не заманиш? Іра всміхнулася. Сільського життя вона ніколи не знала й навіть не уявляла, як це — постійно жити за містом.

Але ж Оксана Вікторівна давала собі раду у свої роки. Невже вона сама, у свої 30 з хвостиком, не впорається? Так Іра підбадьорювала себе, відганяючи сумніви в ухваленому рішенні.

Перед самими травневими святами Іра розірвала договір оренди, завантажила речі в машину й вирушила до свого нового дому.

Побачивши, скільки речей привезла нова сусідка, Сергій узявся допомагати: допоміг їй розвантажитися, упорядкував компресори, що подавали воду й повітря в септик. Закінчивши, вмостився за столом і почав розповідати, як минула зима. Іра слухала, ледве стримуючись, щоб не заснути. До втоми після дороги додалися переживання, а незвично свіже повітря довершило справу. Вона вже не уявляла, як випровадити гостя, коли той нарешті помітив її очі, що злипалися.

— Пробач, Степанівно. За пів року зовсім відвик розмовляти з хорошими людьми, от і не можу наговоритися. Іду, лягай. Знадобиться щось — знаєш, де я.

Іра кивнула, але перед його відходом усе ж запитала:

— Сергію, може, завтра сходимо на кладовище, до Оксани Вікторівни?

— Поки не доберемося, — відповів він, похитавши головою. — Весняне бездоріжжя. Через балку зараз хіба що в болотяних чоботях пройдеш. Почекаємо два тижні, вода зійде, тоді можна буде.

— Гаразд, тобі видніше.

Усміхнувшись сусідові, вона зачинила за ним двері й упала на ліжко.

Коли вони все-таки прийшли на кладовище, там було світло й по-весняному гамірно: птахи змагалися у виконанні арій, вітер проганяв залишки холоду. Зелень листя й білі яблуневі квіти, що лише починали розкриватися, надавали цвинтарю дивної святковості.

Усе необхідне для роботи — лопату, фарбу й відро з водою — Сергій доніс до могил. За огорожу взялися вдвох: спершу поправили її, потім оновили фарбу. Закінчивши роботу, Іра й Сергій ще постояли біля могил. Деякий час обоє мовчали й лише потім вирушили в зворотний шлях.

До дому лишалося небагато, коли задзвонив телефон. На екрані з'явився номер Віктора.

— Оце несподіванка. Привіт! — сказала Іра.

Попрощавшись із сусідом поглядом, Іра лишилася слухати Віктора. Сергій махнув їй рукою й пішов до себе. Саме зараз їй хотілося, щоб колишній чоловік заговорив про них: попросив пробачити його, визнав свою помилку, сказав, якою чудовою дружиною вона була. Іра уявляла й власну відповідь. Вона подякувала б йому за ці слова, сказала б, що більше не сердиться. А от на пропозицію знову бути разом відповіла б відмовою — гордою, без жодних поступок. Їй хотілося почути його каяття й самій відмовитися від повернення до колишнього життя. Але все це лишалося тільки її уявною розмовою з Віктором. Дослухаючись до голосу колишнього чоловіка, вона чула зовсім не те, чого їй зараз хотілося.

— Ти куди зникла? Подзвонив в агентство, а там кажуть: більше в них не працюєш. Знайшла місце, де більше платять, і навіть мені не сказала?

— А з якої радості я мала тобі повідомляти? — Його претензія щиро здивувала Іру.

— Ну, ми ж давні знайомі, — ніяково озвався він. — Я розраховував з вашою допомогою домовитися з клієнтом. Хотів попросити тебе вплинути на начальство.

— Так керівництво давно вже інше.

Про цю зміну писали всі профільні видання. Вікторові важко було пропустити таку новину.

— Знаю. Але ти напевне й з новими встигла знайти спільну мову.

— Мені набридло підлаштовуватися. Сьогодні їм треба одне, завтра — інше. Зрештою я вирішила піти.

— Та й гаразд, не на них світ клином зійшовся. Ти тепер де? Може, через твоє нинішнє агентство все владнаємо? Зустрінемося, поговоримо. Коли тобі зручно?

Іра всміхнулася.

— Зустрічатися немає потреби. Начальник у мене тепер я сама, працюю віддалено. З квартири виїхала, оселилася в будинку Оксани Вікторівни. Хочеш — приїжджай, дорогу пам'ятаєш. Тільки теми для розмови в нас, на мою думку, немає.

— Ти не жартуєш? Ти при своєму розумі? Це скільки тобі платять на віддаленій роботі, якщо ти заради неї до села подалася?

— Вікторе, я не збираюся обговорювати з тобою свої заробітки.

Вона навмисне відповіла грубо, сподіваючись, що він зрозуміє: розпитувати про це не варто. Але, приголомшений її новинами, він наче не почув різкості.

— І як ти там збираєшся жити? Ти ж нічого не вмієш робити. Та й кому потрібні твої хороми в глушині, хоч задарма віддавай. Я ж одразу радив продати, а ти ще й жити туди перебралася!

Продай вона будинок — зараз і оселитися було б ніде. Цю думку Іра залишила при собі.

— Сподіваюся, тепер ясно, що допомоги від мене не буде. З клієнтом розбирайся сам. Або залучи свою нинішню пасію, нехай докладе зусиль. Залучати в неї чудово виходить. Усе, мені ніколи. Бувай.

— Пасію? Ти про Дар'ю? Ми взагалі-то вже одружені. А вона взагалі нічого не вміє. Навіть голову сама не миє, до перукарні ходить! Ти уявляєш?

Останні слова Іра почула, уже натискаючи відбій. Не вміє мити голову? То помий їй сам. Вона всміхнулася цій думці й нарешті зайшла до дому.

Роботи того дня вистачало. Іра майже не вставала з-за комп'ютера й рідко виходила з дому, весь час лишаючись на зв'язку. Біля дверей тим часом переступав із ноги на ногу Сергій, але вона його не помічала. Скільки сусід так простояв, було невідомо. Він кашлянув, і лише цей звук змусив Іру обернутися. Перервати розмову вона не могла: продовжуючи говорити в гарнітуру, підняла палець, даючи гостеві зрозуміти, що зараз потрібна тиша. Сергія вже помітили, проте звернутися до нього вона змогла лише після того, як закінчила говорити.

Розмова закінчилася. Знявши навушники, Іра здивовано поглянула на гостя.

— Сергію, що сталося? Ти ж знаєш мої робочі години.

— Розумієш, Степанівно… — Він зніяковів. — Старий я дурень, склероз у мене. Не можна мені довіряти важливі речі. Так Оксані Вікторівні й казав, а вона…

— Сергію, можна одразу до справи? — попросила Іра, помітивши краєм ока нові повідомлення.

Він підійшов на два кроки, але завмер, так і не наважуючись продовжити.

— Папери знадобилися, для пенсії. Став шукати свої документи, перебирати все й натрапив… Загалом, тримай.

Зробивши ще два кроки, сусід поклав перед нею запечатаний конверт.

— Тобі.

— Мені?

Іра внутрішньо напружилася: невже в конверті зізнання від Сергія? До такого вона зовсім не була готова.

— Це Оксана Вікторівна залишила, — квапливо пояснив він. — Ще давно. Веліла: або сама по нього прийде, або я після її смерті передам тобі. Я й погодився. Ти ж пам'ятаєш, спробуй їй відмовити. А потім із голови вилетіло. Пробач мені. Раптом там щось важливе?

— Не хвилюйся, Сергію, нічого страшного, — з полегшенням сказала Іра. — Тільки мені треба далі працювати. Пізніше прочитаю, гаразд?

— Гаразд. Стільки років пролежало, ще трохи зачекає.

У конверта, певно, була якась чарівна сила: Іра теж негайно про нього забула. Згадала лише ввечері, за чаєм, коли перебирала в думках зроблене за день і прикидала завтрашню роботу. Тут і згадався візит Сергія. Лист! Вона ж так і не подивилася, що всередині. Навіщо Оксана Вікторівна залишила його, чому сама нічого не розповіла? Та й часу відтоді минуло чимало.

Підвівшись, Іра підійшла до робочого столу. Конверт лежав на видноті — дивно, як вона весь день дивилася повз нього. Навскіс через лицьовий бік було написано: «Ірині Степанівні». Вона взяла його, відірвала край і дістала вміст.

Вікторові відпустка в лісі не видавалася привабливою. Дар'я домоглася його згоди, примхливо надувши губи й протягнувши:

— Ти мене не лю-юбиш.

Після цього вона весь вечір із ним не розмовляла, аж поки він не поступився. І ось через два тижні Віктор складав до сумки мало не половину вмісту шафи: саме стільки речей дружина вирішила взяти на десять днів. За цим заняттям він міркував, чи так уже правильно все влаштував. Чи варто було розлучатися з Ірою, щоб знову потрапити з вогню та в полум'я?

Утім, Іра однаково б із ним розлучилася, тут від нього мало що залежало. А от одружуватися з Дар'єю ніхто не змушував. Могли б повстречатися, потім розійтися без зобов'язань. Тепер же вони разом і на роботі, і у відпустці.

Олії у вогонь додавала ще одна обставина. Саме на ці десять днів припадали три дні, які чоловіки з продюсерського центру збиралися присвятити змаганням із картингу. Перегони Віктор любив не надто, зате компанія підібралася чудова. Після заїздів можна було б влаштуватися в хорошому барі, замовити пива… За цими мріями він простояв хвилин п'ять із якоюсь дружининою кофтинкою в руках, так і не поклавши її до сумки.

— Вікторе, ти чого завмер? — У голосі Дар'ї забриніли істеричні нотки. — Вигадуєш, як відмовитися? Я знала, що в останню мить почнеш викручуватися!

— Люба, ну звідки такі думки? — Він постарався відповісти якомога м'якше. — Я уявляв, як нам буде добре вдвох, серед природи, у спокої та тиші. Щоправда, чим там зайнятися, поки не знаю.

Дар'я зраділа можливості переказати все, що встигла вичитати на сайті та у відгуках. Слова посипалися одне за одним:

— Уяви хвойний ліс, гарний, а під ногами всюди підстилка з голок. Комах там мало. І житимемо з усіма зручностями: у них такі комфортабельні бунгало, що майже як у п’ятизірковому готелі! Неподалік є озеро, у ньому купаються. І до озера можна вирушити верхи. Так, у них ціла стайня, я все прочитала! Коня, який сподобався, обираєш заздалегідь і бронюєш, щоб він дістався тобі. За це не хвилюйся, я на конях знаюся, виберу нам найкращих. А ще в них є собаки. Тож буде чим зайнятися: спочатку покатаємося на конях, після прогулянки можна ще пішки походити. Або натопимо сауну й сидітимемо в теплі, насолоджуватимемося.

— Надворі начебто ще не холодно.

— Ти не розумієш! Сауна, навколо тиша…

— А господарі? Інші відпочивальники? Вони ж теж там будуть.

— Будуть, звісно, — кивнула Дар’я. — Тому я під час бронювання спеціально попросила окреме, усамітнене бунгало. Воно стоїть на самому відлюдді, ніхто не завадить нам побути вдвох. Я бачила фотографії й знаю, який воно має вигляд усередині. Там же не лише спальня із сауною: є ще маленька кухня. Захочемо приготувати собі сніданок — усе для цього передбачено. А заради обіду й вечері готувати не доведеться, ходитимемо до кафе. Воно в них у головній будівлі, на сайті теж є знімки. Сама будівля має вигляд великої сільської хати. Усередині кілька столів, причому стоять вони на поважній відстані один від одного. Тож кожна компанія може їсти окремо, ніхто нікому не заважає. І ще я прочитала про доставку: з міста можуть привезти все, що забажаєш.

— Можу уявити, скільки за це правитимуть, — скептично всміхнувся Віктор.

— У всякому разі не дорожче за поїздку на тропічні острови. І ми не зобов’язані залишатися там до кінця відпустки, якщо нам не сподобається. Я договір переглянула: можна виїхати будь-якої миті, а гроші за оплачені наперед дні нам повернуть. Утримають лише депозит. Вітю, ну будь ласка, поїхали! Усі їздять на острови, потім викладають свої фоточки: море, сонце. А в мене замість цього буде кінна прогулянка лісом. Уявляєш, як вони очманіють, коли побачать такі фотографії?

— Поїдемо, люба, звісно, — усміхнувся Віктор. — Добре, що ти все передбачила за нас обох.

Поруч із назвою «Сосновий готель» на сайті були докладні вказівки для тих, хто добирався автомобілем. Вікторові залишалося лише дотримуватися їх: потрібний поворот він знайшов без зусиль і виїхав на вкатану ґрунтову дорогу. Тут машина рухалася повільно, але можливі перешкоди під колесами були не головною причиною. Дар’ї весь час була потрібна нова зупинка. Не встигали проїхати чергові 300 м, як вона просила зупинити машину, вискакувала назовні й бралася фотографувати все поспіль. Поки дружина фотографувала, Вікторові нічого іншого не лишалося, як милуватися околицями. Утім, краєвиди були того варті: пейзажі тут і справді були чудові.

— Я вже в захваті! — верещала Дар’я.

Телефон увесь час залишався в її руках. Дар’я фотографувала дерева, птахів і квіти, хоча більшу частину світлин становили її власні портрети. Змінювалося лише тло: ліс, кущі з ягодами, а далі — жовті поля зі стиглим урожаєм, що відкривалися за перелісками. Усе це потрапляло в кадр, але частіше разом із нею самою.

Із зупинками для фотографування дорога зайняла годину-півтори. Потім попереду, між високими ялинами, показався просвіт. Дерева розступилися, і Віктор виїхав до великої галявини, на якій стояло кілька будівель. Навколо тягнувся невисокий паркан із воротами. Над ними дугою розташовувався різьблений напис — та сама назва, за якою вони знайшли опис дороги: «Сосновий готель».

— Приїхали! Ура! — Дар’я заплескала в долоні. — Тут гарніше, ніж на сайті!

Віктор посигналив. Ворота відчинилися, до машини підійшов працівник.

— Добрий день. Ви бронювали проживання?

— Так, окреме бунгало, — відповіла Дар’я.

— Ласкаво просимо до «Соснового готелю». Залишайте автомобіль тут і підходьте до стійки реєстрації. Оформимося, а потім я покажу вам дорогу до бунгало.

Хоча Віктор їхав сюди без особливого бажання, професійне оформлення він оцінив із першого погляду. Казковий вигляд був спільним для всього: і будівля, і кімнати здавалися перенесеними сюди з барвистих сторінок дитячих книжок. Водночас казка не заважала зручності — усередині були всі блага сучасної цивілізації. Їхнє окреме бунгало також так майстерно вписали в лісовий пейзаж, що Віктор захопився творчими здібностями людини, яка задумала це місце.

Після оформлення й розміщення працівники запропонували подружжю прийти на обід: він був у самому розпалі. Але Віктор і Дар’я відмовилися від запрошення, вирішивши з’явитися в кафе лише ввечері, на вечерю.

— Поки що оглянемо наше бунгало й те, що навколо, — пояснили вони.

Зате питання про коней Дар’я відкладати не стала. Вона відразу розпитала, коли можна вирушити на кінну прогулянку, і записалася на наступний день. Обраний нею час виявився раннім — мало не 8 ранку.

— Люба, навіщо вставати в таку рань? — м’яко дорікнув їй Віктор, який сподівався нарешті виспатися в тиші.

— Щоб найкращих коней не розібрали, — усміхнулася вона. — І щоб вони ще не втомилися від вершників, які змінюють один одного без кінця.

— У нас усі коні хороші, — охоче заперечив працівник біля стійки. — І між прогулянками кожен обов’язково відпочиває.

— Я вам вірю, — кивнула Дар’я. — Але все-таки волію обирати сама.

У бунгало до огляду околиць справа не дійшла: насамперед Дар’я гепнулася на ліжко.

— Як добре витягнутися після дороги! І матрац чудовий, не надто м’який, саме як мені до вподоби. Тут чудово, навіть не думай сперечатися.

Віктор ствердно кивнув і зазирнув до санвузла. Там були душ і маленька сауна за скляними дверима.

— Тут і справді краще, ніж я міг собі уявити.

Лише за вечерею він зрозумів, скільки в готелі відпочивальників. Під час в’їзду йому, попри кілька припаркованих машин, здалося, що, крім персоналу, тут нікого немає. Тепер же за столиками сиділи гості. Сім’я з чотирьох осіб — батьки й двоє хлопчиків, приблизно десяти та 11 років. Неподалік літнє подружжя пило червоне вино; можливо, відзначало якесь сімейне свято.

Ближче до каміна, біля самого вікна, неголосно перемовлялися п’ятеро, схожих на студентів: три дівчини й два хлопці. Ще за двома столиками, осторонь від решти, сиділи поодинці чоловіки приблизно Вікторового віку. Перед кожним був розкритий ноутбук. Працівники готелю чи гості — зрозуміти було важко; судячи з їхнього вигляду, обидва були зайняті справою. Віктор припустив, що це фрилансери.

Дар’я привернула увагу офіціанта, який підійшов, і так швидко замовила вечерю на двох, що чоловік навіть не встиг зазирнути до меню. Він усе ще міркував, де розмістилося стільки людей і де живе персонал, коли помітив невиразно знайоме обличчя.

Чоловік ніс коробки через зал і з ними зник на кухні. Віктор струснув головою, намагаючись відігнати спогади, які раптом викликало це обличчя. Ні, такого бути не може. Просто прийняв незнайому людину за когось іншого. Проте незабаром той знову вийшов до зали — мабуть, збирався принести наступну партію. Тепер Вікторові довелося відмовитися від думки, що він помилився: цього працівника готелю він справді знав. Коли чоловік став проходити повз їхній столик, Віктор неголосно звернувся до нього.

— Сергію? — неголосно гукнув його Віктор, коли той порівнявся зі столиком.

Той застиг як укопаний, а тоді повільно повернувся. Цього характерного руху вистачило, щоб Віктор остаточно його впізнав.

— Пам’ятаєш мене? Років п’ять тому ми знімали рекламу у вашому селі, біля будинку Оксани Вікторівни. Тоді ще всі збіглися дивитися. Я Віктор.

— А, згадав, — кивнув Сергій.

Він усміхнувся тією самою нічого невиражальною усмішкою, яку Віктор пам’ятав із попередніх зустрічей.

— Ти тут звідки?

— Працюю.

Віктор усміхнувся у відповідь. Балакучістю сусід і раніше не вирізнявся.

— Виходить, із села перебрався?

— Так, тепер тут живу.

— Ну й як тобі?

— Я тут працюю, — із колишньою впертістю повторив Сергій.

Або він не хотів відповідати, або не розумів запитання. У цю мить Віктор почув до болю знайомий жіночий голос:

— Сергію, ти куди зник? Там же ще коробки!

Обернувшись, він побачив колишню дружину. Іра визирала зі службового входу. Помітивши, біля кого зупинився Сергій, вона увійшла до кафе. Дорогою привіталася з усіма компаніями, кивнула чоловікам із ноутбуками й підійшла до їхнього столика.

— Ось кого не сподівалася побачити в нас! — Вона щиро усміхнулася. — Ласкаво просимо, відпочивайте із задоволенням. Ніколи б не подумала, що ви сюди приїдете.

— Привіт, — Віктор підвівся, краєм ока помітивши, що Дар’я стежить за ними з роззявленим ротом. — Для мене зустріч теж несподівана. Ми сьогодні заселилися, але я вже встиг оцінити це місце. Мені подобається. Ти теж тут працюєш?

— Можна й так сказати, — кивнула Іра.

Сергій увесь цей час тупцював поруч і нарешті втрутився:

— Степанівно, то я по коробки?

— Так, звісно. І пакети з багажника забери, будь ласка. Їх треба до господарського блоку.

Повернувшись услід за нею, Віктор іронічно похитав головою.

— Командні нотки з’явилися. Ти тут адміністраторка?

Іра всміхнулася.

— Можна сказати, готель мій.

Побачивши, як витягнулося його обличчя, вона добила колишнього чоловіка:

— Я його власниця.

У забутому Сергієм конверті Оксани Вікторівни лежала банківська виписка: на ім’я Іри було відкрито рахунок із дуже великою сумою. Разом із нею знайшлася коротка записка — лише дві фрази: «Сусіди мали рацію. Здійсни мрію».