Оксана звикла займатися домом, але слова чоловіка за столом змінили її

Їй майже не потрібно було пояснювати, що робити. За господарство Оксана взялася так, ніби прожила в цьому домі все життя; встигала навіть доглядати невеликий квітник навколо нього. Влітку саду було привільно, і Михайло одного разу помітив із вікна, як вона ходила серед рослин із величезною лійкою. Йому подобалася ця самостійність. Але термін її роботи становив лише три місяці, а перший тиждень уже залишився позаду. Від цієї думки знову стало тужно.

Сирники виявилися рум’яними, із золотистою скоринкою; до них Оксана подала густу сметану. Михайло поснідав, випив чимало кави й відчув себе бадьорим, майже здоровим. Учорашній біль відступив, а нагадування про нього помічниця завбачливо прибрала: на столику більше не стояло блюдце з використаними ампулами. Невелика турбота, але як тепло від неї ставало.

Він утомився залишатися з болем сам на сам. Тепер хотілося якнайшвидше побачити Оксану, подякувати за те, що вчора знову допомогла йому. Михайло вже збирався її шукати, коли з подвір’я долинули голоси. Здається, помічниця з кимось сперечалася. Хто ж прийшов до них у таку рань? Він рушив туди, звідки чулася розмова.

Оксана стояла біля трояндового куща навпроти незнайомого чоловіка. Що це її чоловік, Михайло зрозумів не одразу. Служба привчила його спершу розбиратися в тому, що відбувається, а вже потім діяти; тим паче втручатися в чужі сімейні справи він права за собою не визнавав. Краще піти. Він уже змушував себе відступити, коли пролунав хльосткий, несподівано гучний звук.

Ляпас. На мить Михайло засумнівався у власному слухові, але чоловік справді вдарив Оксану — за її слова, за відмову негайно їхати додому. Двома стрибками Гончар вискочив на подвір’я, ухопив непроханого відвідувача за комір і потяг до виходу. Ні слова не промовив. Тільки дихав так грізно, що від самого цього ставало страшно.

— Так і знав! Отже, не помилився! — шипів Андрій, звиваючись у його руках. — Не самим господарством Оксана у вас займається! Брудна дівка, зі злиднів її витяг, а вона… За цю ганьбу вона в мене ще відповість!

Зазвичай Михайло вмів тримати себе в руках. Зараз ні стан Бондаря, ні можлива заява до поліції його не обходили. Він зупинився й відважив Андрієві два важкі ляпаси — радше принизливі, ніж болючі, з тих, які надовго залишаються в пам’яті.

— Щоб біля цього дому вас більше не було, — сказав він. — І на відстані кілометра я за вашою появою простежу. Не розраховуйте, що це порожні слова.

Гончар штовхнув Бондаря в спину й викинув із подвір’я.

— Гнида! Руку на жінку підняли! Ким би вона вам не була, як ви могли?

Андрій відлетів на кілька метрів, але тут же обернувся, не приховуючи злості.

— Ще побачимо, хто кого. Агент непереможний знайшовся! На тебе теж управу знайдуть.

Найбільше він злився на Оксану. Тиха, покірна дружина заявила, що збирається розлучитися й жити сама. От він і не витримав, ударив — і, на його переконання, так їй і треба. Без надійного чоловічого плеча вона нічого не досягне, безхребетна мимра. Лише тиждень не була вдома, а вже збунтувалася. Напевно, задивляється на цього здорованя, захотіла романтики.

Щоки палали після ляпасів. Як Гончар узагалі посмів його зачепити? Андрій вирішив негайно йти до лікарні, фіксувати побої. Але ззаду знову пролунав голос Михайла.

— І ще, невдачливий гостю: зараз відвезу Оксану до відомчої поліклініки. Там уміють підтверджувати завдані ушкодження. Ось тоді вам доведеться несолодко.

Вони розійшлися в різні боки, обидва скуйовджені. Михайло поспішив назад у дім, думаючи, як заспокоїти Оксану, і здивувався: вона не плакала. Уже встигла привести себе до ладу; лише на ніжній щоці виділялася яскрава червона пляма.

— Даремно ви втрутилися, — сказала вона. — Це між мною та чоловіком. Рішення я вже ухвалила, разом ми не залишимося. Мені шкода, що вам довелося побачити таку потворну сцену з нашого сімейного життя. Тільки, будь ласка, не відмовляйте мені тепер у роботі. Мені вкрай важливо залишитися у вас.

— За своє місце не хвилюйтеся. Я задоволений тим, як ви працюєте, і характеристику дам добру, чесну. Давайте залишимо цей випадок позаду, наче нічого й не сталося.

Михайло залюбки поїхав би на роботу, подалі від усього, що сталося, але була неділя. Натомість він несподівано запропонував вибратися за місто, до річки: літо збіжить, не встигнеш і озирнутися, а він цього сезону ще жодного разу там не побував…