Після розлучення Ірина вирішила викинути бабусин килим

Водій раптом вилаявся, почав маневрувати. Почувся глухий удар. Машину, що перегородила їм дорогу, Ірина впізнала: за кермом був Олексій.

Обидва водії вискочили із салонів. Викрадач пішов на Олексія з кулаками, але вже заревіла сирена. Підоспіла поліція, і за хвилину група захоплення затримувала злочинців.

Олексій пригортав до себе ледь живу від страху Ірину. Вона не відсторонювалася. Уперше за довгі роки поруч із чоловіком відчувала захист, підтримку, його міцне плече. Вони мовчки стояли біля автомобіля.

— Олексію Костянтиновичу, навіщо ж так ризикувати? — Підійшов слідчий. — Машину під удар підставили. Уявляєте, у скільки ремонт обійдеться?

— Полагоджу, це дрібниці, — глухо відповів Олексій. — А що мені залишалося? Їхав за ними, ваші ще далеко були. Вони почали набирати швидкість. Злякався, що втечуть від нас.

Ірина підвела голову й здивовано подивилася на нього.

— Ти знав, що мене вивезли?

— Під’їжджав до перукарні й побачив, як цей здоровило тебе заштовхує. На місці самому тебе в них не відбити, я це одразу зрозумів. У поліцію зателефонував, а далі вже дивився, що можу зробити.

— Герой у вас чоловік, — з усмішкою сказав слідчий.

Відповідати Ірина не стала. Пригорнулася до Олексія ще міцніше. Герой. І який же рідний.

Пізніше стало відомо, що оцінювача звали Геннадієм Леонідовичем, а свої називали його Генкою. Коштовності він знав ще від часів пограбування ювеліра: сам навів Якова на квартиру, а під час нальоту стояв на шухері.

Якова затримали, його спільник зумів залягти на дно й уникнув в’язниці. Потім довгі роки тихо працював у ломбарді. Але про медальйон не забув: саме заради нього затіяли пограбування, а серед знайдених прикрас його так і не виявилося.

Через нього Якова й убили в камері — за наводкою Геннадія Леонідовича. Домагалися відповіді, куди він сховав здобич. Яків нічого не сказав.

Тому річ, яку Ірина принесла до ломбарду, старий упізнав одразу. Смарагда вже не було, зате всередині з’явилися фотокартки й напис, які здавалися йому дурнуватими. Напис, на його думку, Яків зробив сам. І все-таки прикраса залишалася дорогою, а зниклий камінь слід було розшукати.

Геннадій склав двічі по два: Яків подарував медальйон коханій. Відвідувачка виявилася його донькою. Адресу старий дізнався з паспорта, який Ірина пред’являла в ломбарді. А далі вирішив, що смарагд витягла вона сама. Непроста жінка, уся в батька, думав він.

Помічників знайшов серед знайомих злочинців. Залізши до квартири Ірини, вони все перерили, але забрали тільки медальйон. Від каменя відмовлятися не збиралися, тому й викрали господиню: хотіли змусити розповісти, куди вона його поділа.

Усіх трьох засудили до тривалих термінів ув’язнення. Ірина з Олексієм на той час остаточно помирилися. Він привіз назад речі, забрані під час розлучення, але половину вони потім разом викинули. Заодно позбулися й бабусиного килима.

Вони вирішили почати з чистого аркуша — без зрад і недомовок. Надто багато довелося пережити, перш ніж обоє визнали, як погано їм одне без одного.

Найбільше раділа Анастасія. Батьки знову були разом; для неї вони залишалися ідеальною парою.

Через деякий час Ірина здійснила й давній задум: відкрила невеликий салон краси. Олексій допомагав їй, навіть узяв заради цього невеликий банківський кредит — хотів, щоб дружина була щаслива. Тепер він її цінує й любить, і більше йому ніхто не потрібен.

Смарагда так і не знайшли. В Ірини, щоправда, залишалися здогади.

Одного разу Володимир приїхав із села до міста у справах і зазирнув до них. Тітка Клава зголосилася поїхати з ним. За столом душевно посиділи, поговорили, а потім чоловіки вийшли на балкон продовжити розмову. Залишившись із родичкою, Ірина наважилася запитати:

— Тітко Клаво, пам’ятаєте медальйон, який мама залишала у вас? Камінь у ньому тоді був?

— Який іще камінь? — здивувалася та. — Не було там нічого.

Відповідь прозвучала начебто щиро. Тільки в очах тітки Клави промайнуло щось хитре. Чи Ірині здалося.

Більше вона розпитувати не стала. Якщо камінь комусь допоміг, то й слава Богу. Вона без нього проживе, чужого їй ніколи не треба було.

А своє віддавати не варто — це Ірина тепер зрозуміла. І терпіти образи заради когось або чогось не потрібно. Краще намагатися виправити життя: потроху, нехай із помилками, нехай не відразу. І вчитися прощати.