Усі вважали її нареченого ідеальним, але перед весіллям Іра пішла до жінки, якої боялася з дитинства

З фотографій дивився щасливий Павло — наречений, який пишався своєю нареченою. Іра задумливо розглядала світлини з ювілею його дідуся й досі не могла збагнути, як її життя встигло так швидко змінитися. На родинному святі її вже всім представляли як майбутню дружину Павла, а сама вона досі почувалася розгубленою.

Дідусь у Павла й Оксани, його двоюрідної сестри та Іриної подруги дитинства, був спільний. З Оксанкою вони довго жили в одному під’їзді. Іра навіть не пам’ятала часу, коли ще з нею не дружила: здавалося, подруга була поруч завжди. Тепер до цієї давньої дружби додалося споріднення, поки що лише майбутнє.

На святі Павло сяяв, демонструючи рідним свою радість і закоханість. Саме такої поведінки від нього чекали, і він чудово грав свою роль. Ірі залишалося підігрувати. Вона вичавлювала із себе усмішки, хоча за столом їй було ніяково й незатишно, а їжа не лізла в горло.

Тітоньки Павла й Оксани, що сиділи обабіч неї, заходилися повчати юну наречену:

— Їсти тобі треба краще. Жінка має бути ставною, вродливою. А залишишся такою худенькою — чоловік почне до інших бігати, до тих, у кого фігура пишніша.

Іра ніяковіла, але захисту від Павла не дочекалася. Він голосно іржав із тітоньчиних повчань, наче за все життя не чув нічого смішнішого. Коли вечір нарешті закінчився, вона полегшено зітхнула.

Від прогулянки, яку запропонував Павло, Іра відмовилася: хотілося якнайшвидше додому. Він відвіз її до під’їзду, поцілував на прощання й поїхав. Після її відмови Павло встиг поговорити телефоном із приятелями, й Іра чула, що вони вже чекають на нього. Попереду в нього були сауна, караоке, весела компанія. Вона ж залишилася сама, у темній і тихій квартирі.

Мама цього дня приймала товар у бутику одягу, де працювала адміністраторкою. Отже, раніше півночі чекати на неї не варто було; найімовірніше, повернеться ближче до ранку. До таких затримок Іра звикла. Сьогодні мамина відсутність навіть тішила: не доведеться відповідати, чи добре минуло свято, чи сподобалася вона рідним Павла й чому в неї такий кислий вигляд.

Для мами Павло був завидним нареченим. Єдиний син вельми заможних батьків, з освітою, здобутою в столичному виші, власною квартирою, машиною та престижною роботою. Оксанці мама вже не раз дякувала за те, що познайомила доньку з таким принцом. Підвести тепер і її, і подругу Іра не могла.

Догоджати їм вона навчилася давно. Може, річ була в її тихій, спокійній вдачі, а може, усе поступово склалося саме собою. Ще до школи Оксанка розпоряджалася їхніми іграми. Захоче ляльок — гралися в ляльки, вибере хованки — ховалися. Ірині бажання могли бути зовсім іншими, але на вибір подруги це не впливало.

Красунь із фільмів і мультфільмів теж зображала Оксанка. Їй діставалися найкращі принцеси, русалки й феї; Іра брала ту роль, що залишалася. Одного разу вона все-таки спробувала заперечити. Подруга розсердилася, образилася, і суперечка відразу закінчилася: Іра поступилася. Чужа злість була їй неприємна, особливо якщо виникала через неї. Навіть думка про те, що вона когось засмутить, лякала.

Власної думки Іра обстоювати не вміла. Сором’язлива, скромна, вона боялася дати відсіч, тоді як Оксанка, здавалося, із задоволенням встрявала в розбірки. Зате й за Іру часто заступалася — перед однокласниками, а часом навіть перед учителями. За цей захист Іра багато чого їй пробачала й дозволяла: подруга була справжня, на неї можна було покластися, коли самій бракувало сміливості.

Мама захоплювалася Оксанкою й не приховувала цього.

— Яка гарна дівчинка, яка впевнена! Тобі б теж у неї цього повчитися.

У відповідь Іра мовчки кивала й здавалася собі геть нікчемною. Якщо мама постійно ставить Оксанку за приклад, то власну доньку вважає мимрою. Заперечити це Іра не мала чим. Згадувалося, як її дражнив однокласник: вона так і не дала йому відсічі, промовчала. Або той день народження сусідської дівчинки, коли їй подали чай у кухлі із залишками засобу для чищення. Досить було попросити замінити чай, але Іра посоромилася навіть такого прохання. Натомість потроху пила неприємну жижу, давилася й нічим не виказувала, що з напоєм щось не так. Так і не сказала, що їй налили. У пам’яті було чимало подібних випадків, і кожен наче підтверджував мамину думку.

Іноді Іра думала, що з татом, мабуть, почувалася б інакше. Але коли вона підросла й почала розпитувати про нього, мама сказала, що народила доньку для себе…