Мати потай влаштувалася прибиральницею до нареченого доньки, а він вигнав її з кабінету, не впізнавши майбутню тещу

— Мамо! Мам, я виходжу заміж!

Перед Оксаною вже була простягнута рука доньки. На тоненькій каблучці з білого золота красувався великий діамант — мінімалізм, якому явно чужа скромність. Тетяна сяяла.

— Оце так! — Оксана навіть присвиснула й поправила окуляри, наче без них могла не помітити такого каменя. — Ну й новину ти принесла. Каблучка вражає.

— Уявляєш? — сміючись, Тетяна скинула шубку, стягнула чобітки й кинулася обіймати матір. Щоки в неї розчервонілися, очі горіли. — Мамусю, це була казка! Артем став на одне коліно, подивився просто мені в очі… А я сказала «так». Боже, я вже погодилася, а повірити в це досі не можу! Він такий романтик. Зараз же рідко зустрінеш хлопця, який так уміє освідчитися. І заздалегідь — ані натяку, нічого, з чого я могла б здогадатися. Просто покликав мене повечеряти, як зазвичай запрошував. Ми сиділи за столом, розмовляли про всілякі дурниці, зовсім не про весілля. І раптом він замовкає. Щойно балакав зі мною — і вже встає зі стільця… А потім це коліно, цей погляд! Мамусю, яка ж я щаслива!

— Дівчинко моя, я за тебе рада, — Оксана провела долонею по її світлому волоссю. — Справді рада. Але з весіллям ви не надто поспішаєте? Ви ж ледь знайомі. Пару місяців зустрічаєтеся? Недарма кажуть: поспішиш — людей насмішиш.

— Знову твій консерватизм, мамо! — Тетяна скривилася. — Яка різниця, скільки часу минуло, якщо кохання справжнє? Ми кохаємо одне одного. У нас доля, як у тебе з татом. Ви ж через місяць після знайомства вже одружилися!

— Тетянко, у нас тоді все інакше складалося.

— Чим інакше? Закохалися й не стали зволікати. Тато скільки разів розповідав про коня й букет польових квітів! Він одразу знав: ти його доля. Казав, якби забарився з освідченням — тебе забрав би інший. Так, грошей у нього тоді не було, жодної компанії теж. А ти працювала молоденькою медсестричкою в провінційному шпиталі, не керувала приватною клінікою. Потім ви виросли, стали багатими, виростили мене. Тільки ж кохання залишилося! Багато ти знаєш таких родин? Стільки років прожити разом і досі кохати!

— Здається, тепер ми ще дужче кохаємо одне одного, — розсміялася Оксана. — Я свого везіння не заперечую, та й татові пощастило. Може, це справді доля. Знайти свою половинку вдається рідко. Ми кинулися в це, ні про що не думаючи, ризикнули — і виграли. Тільки до тата в мене були інші стосунки, не одні, і всі невдалі. А мені щоразу здавалося: кохання до гробу. Вродливому хлопцеві, який сипле компліментами, легко повірити, донечко. Жіноче серце обдурити неважко. З твоїм батьком було по-іншому. Він допомагав дідусеві на дачі, поранив руку, прийшов до нашого медпункту. Я побачила його й уже знала, з ким хочу прожити все життя.

— Звідки ти могла знати?

— Серце сказало. Розумію, зараз тобі здається, що воно й тобі шепоче: Артем — той самий, твій суджений. Переконувати тебе в протилежному я не беруся. Раджу тільки не квапитися з рішенням, яке ви ще встигнете ухвалити. Поживіть рік-другий під одним дахом, дайте собі звикнути одне до одного. Весілля від вас нікуди не дінеться. Вади є в кожної людини, і твій хлопець тут не виняток. Зараз ти закохана й бачити їх не хочеш. Красень, розумник, із майбутнім, гарно залицяється, вічне кохання обіцяє — звісно, за всім цим важко розгледіти щось іще. Майже в усіх так починається, а залишаються разом одиниці. Розвіється серпанок закоханості — і ось уже чути, що коханий хропе, видно його розкидані шкарпетки. Тобі час спати, а він лягати не збирається, або прокидатися ви звикли в різний час. У нього свої заняття, відмовлятися від них він не хоче. Є друзі, яких ти терпіти не можеш, а йому неодмінно треба провести з ними пару годин у вихідний. У тебе ж теж своє життя, свої інтереси, і з ними йому доведеться рахуватися. От і виходить: човен кохання розбився об побут. Подивися, скільки розлучень. Проживуть рік і розходяться, а інші розлучаються через десять років, хтось навіть через п’ятдесят, хоча останнє трапляється рідко. Повсякдення послаблює почуття, потроху стирає їх. Я зовсім не стверджую, що саме це чекає на вас з Артемом. І від заміжжя тебе не відмовляю. Кохаєш — добре, я рада. Тільки перш ніж одружуватися, дозвольте своїм почуттям пройти перевірку часом.

— Між іншим, у нас уже пів року, а не пара місяців, — Тетяна зморщила носа. — По-твоєму, і цього мало?

— Для знайомства пів року — термін, але для рішення про все життя не такий великий. Разом ви ж іще не жили. Зараз можна обійтися без шлюбу, і ніхто за це не засудить. Раніше мало не на вогнище відправили б, прокляли всім миром, а тепер — живіть спокійно, пізнавайте одне одного. Навіщо тобі зараз цей штамп? Юридичні переваги у шлюбу є, тут я згодна. Але для стосунків сама собою формальність нічого не вирішує. З’явиться дитина — розпишетеся. Поки краще придивитися одне до одного: за кохання ж часто сприймають зовсім інше.

— Отже, я, по-твоєму, навіть у власних почуттях не розбираюся?

— Ні, ти закохана, я це бачу. Мабуть, і Артем.

— Мабуть?

— А звідки мені знати напевно? У його голову не зазирнеш, у душу й поготів. Я суджу про нього з твоїх розповідей та знімків у соцмережах. За пів року він навіть познайомитися з нами не прийшов.

— Це не його провина, — зніяковіла Тетяна. — Я сама не даю.

— Ти? — Оксана здивувалася. — З якого дива? Нас із батьком соромишся?…