Після розлучення Ірина вирішила викинути бабусин килим

Без запису просилися мало не зі сльозами, а вільних крісел у перукарні не було: щойно йшла одна клієнтка, її місце займала наступна. Даша, адміністраторка, встигала відповідати всім — одним відмовляла, інших скеровувала до майстра. Завтра 8 березня, і дівчатам будь-якого віку, від малого до нескінченності, хотілося мати приголомшливий вигляд.

Під шум фенів і клацання ножиць розмова точилася вже не лише про те, чи філірувати чубчик і наскільки пишною зробити зачіску на потилиці. Обговорювали святкові страви, подарунки, на які встигли натякнути своїм чоловікам. Одна з жінок, що сиділа з фольгою на голові, поскаржилася:

— Я своєму заборонила тюльпани купувати. Дивитися на них уже не можу. Яка з них користь? За ці гроші можна гарну сковорідку взяти.

— Сковорідку? — засміялася молоденька Ніна. — А мені квіти подавай! Нічого, що швидко зів’януть, зате які гарні. Це ж 8 березня! Хочеться саме такого подарунка, а сковорідку можна потім купити, без жодного приводу.

— Без приводу, люба, часом і не дочекаєшся, — озвалася старенька із сусіднього крісла. — Гарний посуд — чудовий подарунок. Мені дід на Новий рік казан подарував, я його сама попросила. Який у ньому плов виходить! Усе життя, здається, непогано готувала, а тут іще смачніше виходить.

Від казана перейшли до страв, без яких святковий стіл не стіл. Найбільше голосів зібрали оселедець під шубою та м’ясо по-французьки. Клієнтка Ірини сперечалася нарівні з рештою, пару разів намагалася втягнути в розмову й свою майстриню. Ірина не озивалася, лише енергійно працювала ножицями.

Усі чекали 8 березня, жіночого свята, подарунків, чоловічої уваги. Їй чекати було ні від кого. Зять, який живе в іншому місті, мабуть, зателефонує. Сусід, вічно напідпитку, якщо зіткнеться з нею на сходовому майданчику, кине своє «Зі святечком». Ото й усе.

Пів року минуло відтоді, як Ірина розлучилася й виставила чоловіка, а біль іще не відпускав. Майже двадцять п’ять років разом, підготовка до срібного весілля, доросла заміжня донька… Здавалося, тепер би жити та радіти. Натомість вона вчилася давати собі раду сама.

Провівши останню клієнтку, Ірина відразу взялася до свого робочого місця. Колеги залишалися випити пляшку ігристого, але їй сидіти з ними не хотілося. Усе прибрала й поквапилася додому.

Надворі вже сутеніло. Вогкий вітер пробирався під тонку синтепонову куртку; зі зміною одягу на весняний вона явно поквапилася. Натягнувши шапку до брів, Ірина вкрила голову ще й капюшоном і поспішила до зупинки. Тільки б маршрутка швидше приїхала — на такому вітрі недовго й задубіти.

Ніби хтось підслухав її думки: не минуло й хвилини, як маршрутка підлетіла до зупинки. Усередині залишалося одне вільне місце. Іра встигла зайти, сіла й притулилася чолом до шибки.

Варто було залишитися наодинці з собою, як думки знову поверталися до минулого. Останнім часом Ірина дедалі частіше перебирала прожите, хоча знала: назад нічого не повернеш. І все ж думала про те, ким мріяла стати й ким так і не стала. Від цього було прикро. Про людину, з якою пов’язала життя, — і сумно було визнавати, що обрала не того. Найболючішим здавалося те, що виправляти вже пізно. Мабуть, життя минуло, а вона так і не прожила його, як колись сподівалася.

Прикро.

Радість залишалася одна — Анастасія, її розумниця, красуня, люба донечка. А колись Іра була впевнена, що щасливішої за неї нікого не буде.

Удома її любили до нестями. Мама, медсестра в поліклініці, й бабуся, почесна працівниця освіти, оточували турботою. Бабусине життя минуло в дитячому садку, яким вона довгі роки завідувала. Маленька Іра теж збиралася стати вихователькою. Потім побувала в мами на роботі — й вирішила інакше: буде лікаркою.

У дев’ятому класі вона втратила бабусю. Коли закінчувала школу, загинула мама: п’яний лихач збив її на пішохідному переході. Іра залишилася сама на білому світі.

Про батька спитати вже не було в кого. Мама ніколи про нього не розповідала, а Іра відкладала відверту розмову: потім, колись трапиться слушна нагода. Так і не встигла.

Після цих втрат їй було не до інституту. Закінчення школи, іспити — усе припало на час, коли думати про майбутнє майже не вдавалося. Склала сяк-так, а подати документи вчасно так і не зібралася. Термін минув. Коли Іра трохи оговталася, перед нею постала вже інша турбота: треба на щось жити, заробляти хоча б на шматок хліба. Спочатку знайшлася робота посудомийниці. Потім вдалося закінчити перукарські курси, опанувати професію й почати працювати з клієнтами. Вона робила людей гарними — цим тепер і заробляла. А мрія про медицину, з якою раніше пов’язувалося її майбутнє, залишилася в минулому; за необхідністю жити далі Іра про неї забула…