Після смерті чоловіка Марія дізналася, що народження сина зберігало сімейну таємницю

Минуло пів року від смерті Віктора Петровича, а дім Марії Вікторівни Савчук усе стояв притихлий. Ні сміху, ні гучних голосів — ніби життя покинуло кімнати разом із господарем.

— Мамо, давай я поки поживу в тебе? — запропонував Артем. — Тобі ж важко, я бачу.

— Треба звикати, синочку. Тата більше немає, а нам доведеться жити далі. Він не хотів би, щоб ти відмовлявся від своїх планів, хай навіть заради мене. Іринці теж, мабуть, образливо: ти майже весь час проводиш тут. А я збираюся повернутися до гімназії. Директоркою більше не буду, піду вчителювати. До того ж Світлана Григорівна хоче перебратися до мене. Їй знадобиться моя турбота.

— Гаразд, сьогодні поїду до себе. Тільки пообіцяй телефонувати, якщо щось знадобиться. Будь-коли, навіть коли я на роботі. А щодо бабусі все ж подумай. Я її люблю, але жити з нею під одним дахом… Ти ж пам’ятаєш, як вона до тебе ставилася. Прохолодно — це ще м’яко сказано.

— Спільне горе зближує людей набагато сильніше, ніж щастя, — сказала Марія Вікторівна. — Я втратила коханого чоловіка, а вона — єдиного сина. Можливо, раніше Світлана Григорівна ревнувала й не хотіла ні з ким ділити увагу свого хлопчика. Тепер нам ділити нікого.

— Можливо. Але з остаточним переїздом зачекай. Нехай спершу приїде погостювати. Подивитеся, як воно буде.

Марія з любов’ю дивилася на Артема, дивуючись тому, яким дорослим він став. За щасливим життям із Віктором вона не помітила, як промайнули роки. Їхнє тепло й тепер залишалося з нею, не дозволяло остаточно замкнутися у своєму нещасті.

Коли син пішов, вона попрямувала до кабінету. Тут досить було глянути на будь-яку річ, щоб згадати чоловіка. На столі залишився її подарунок до п’ятдесятиріччя Віктора — виготовлений вручну щоденник у дорогій шкіряній палітурці. Мобільний застосунок так і не замінив Вікторові папір: усе важливе він записував по-старому. Артем посміювався з батькових звичок, а той зі сміхом відповідав: «Рукописи не горять».

Згадавши їхні жарти, Марія усміхнулася. З крісла вона підняла кашеміровий жакет, який чоловік носив удома, й притиснула до обличчя. У м’якій тканині ще відчувався його улюблений одеколон — трохи гіркуватий, із сандаловими нотами.

За склом мрячив дощ. Починалася осінь, і така погода особливо подобалася Віті: він казав, що від неї на душі стає спокійно.

— Треба вчитися жити без нього, — тихо промовила Марія.

Лише годину тому вона переконувала в цьому сина. І тепер слова звучали розсудливо, твердо, наче пояснення вчительки, але від них груди стиснуло холодом.

Вона згадала їхній останній Новий рік. Тоді вони залишилися вдвох, не в змозі оговтатися від звістки про хворобу. За тиждень до свята Віктор повернувся з рейсу, і вже з його розгубленої усмішки, з болю та страху в очах Марія зрозуміла: щось сталося. З розпитуваннями вона не квапилася — знала, що чоловікові треба самому наважитися заговорити.

За обідом він намагався, як завжди, розповідати кумедні історії з плавання, проте збивався, втрачав нитку. Його переривали напади кашлю, зовсім не схожого на застудний. До їжі Віктор майже не торкався; здавалося, їв лише для того, щоб не засмучувати дружину. Раніше після рейсу було інакше: скучивши за домашньою кухнею, він перші дні майже не виходив звідти, й Марія ледве встигала готувати.

— Машо, я захворів, — нарешті сказав він, полишивши спроби жартувати. — Спершу думав, вірус. Федорович лікував мене, тільки краще не ставало. В одному місті ми затрималися на кілька днів, і він наполіг на обстеженні. Знайшли саркому легень. Такий діагноз — вирок. Нам треба зайнятися справами, усе владнати, поки я ще можу ясно мислити й щось робити.

Марії забракло повітря. Тепер вона воліла б почути що завгодно: що він зрадив її, йде з родини, що його списали з корабля. Будь-яке лихо, тільки не це.

— А раптом це помилка? — з боязкою надією запитала вона. — Давай уже завтра обстежимося тут, удома.

— Там хороші лікарі, Машо. Не думаю, що помилилися. Але до лікарні, звісно, підемо.

Цілий тиждень вони з Віктором підтримували перед близькими одну й ту саму видимість: «У нас усе добре». Сина й Світлану Григорівну вони не хотіли тривожити завчасно, а іншим родичам — приносити тяжку звістку перед улюбленим святом…