Після смерті чоловіка Марія дізналася, що народження сина зберігало сімейну таємницю

Артем занепокоївся першим. Батьки оголосили, що в новорічну ніч гостей не буде: вони хочуть побути вдвох і не запрошують навіть рідних.

— Оце так! — Він усміхався, але в очах хлюпотіла тривога. — Уже тиждень із татом путньо поговорити не виходить, а тепер ви й на свято мене додому не пускаєте. У вас, чи що, знову медовий місяць, раз від усіх ховаєтеся?

— Можеш і так вважати, — відповів Віктор Петрович. — Приїжджай третього числа, якраз утомишся святкувати. А за подарунки не хвилюйся: Дід Мороз покладе їх тобі під ялинку.

Син поступився неохоче. Після довгої розлуки він сумував за батьком, із яким був особливо близький.

Світлана Григорівна не змогла спокійно прийняти відмову. Телефоном вона довго нагадувала Вікторові, чим пожертвувала, поки ростила його. Потім почалися істерика й докори в безсердечності: мати буде сама в чотирьох стінах, а він збирається веселитися з «цією». Вимовити ім’я невістки вона не захотіла.

— Мамо, поклич подруг. Або сама сходи до когось, — пропонував Віктор.

— Авжеж, ні. Раз я не потрібна рідному синові, залишуся сама. І запам’ятай: жінка сьогодні поруч, завтра пішла, а мати в тебе одна, іншої не буде.

Вони з Марією прожили майже тридцять років, але щоразу, коли щось ішло не за планом Світлани Григорівни, Віктор чув це нагадування. Мати обірвала розмову без прощання. У новорічну ніч він телефонував із привітаннями — вона скидала виклики.

Телефон задзвонив і тепер, повернувши Марію з минулого до кабінету. Побачивши ім’я свекрухи, вона відповіла відразу: навіть коротке очікування Світлана Григорівна сприймала як особисту образу.

— Здрастуй, Маріє. Тьома вже від тебе з’їхав?

— Так, сьогодні повернувся додому.

— Що далі збираєшся робити?

— Хочу працювати. Завтра дізнаюся, чи є ще вільне місце в гімназії.

— Твоя робота мене не цікавить! — роздратовано перебила свекруха. — Я питаю, коли зможу переїхати до будинку мого сина.

«Будинок мого сина» — на цих словах вона особливо наголосила. Марія почула знайомий тон і зрозуміла: смерть Віктора нічого не змінила. Свекруха, як і раніше, залишалася центром всесвіту, а довколишнім відводила місце нікчемних людей, зобов’язаних виконувати її бажання. Ще вранці Марія хотіла якнайшвидше забрати її до себе. Тепер це бажання зникло.

— Світлано Григорівно, після Вітиної смерті будинок належить мені. Лише мені. І жити тут ви зможете, якщо я погоджуся. Ви були присутні, коли оголошували заповіт, знаєте, кому що залишено. Вас Віктор не обділив.

До такого відсічу свекруха не звикла. Заради миру в родині невістка роками поступалася, намагалася згладжувати гострі кути. Навіть чоловіка заспокоювала, коли той сварився з матір’ю, особливо останнього року. Чомусь Віктор тоді уникав спілкування з нею, обмежуючись рідкими візитами з увічливості та грошовою допомогою.

Тепер Марія заважала і її плану переїхати на все готове: отримати житло, повний пансіон, догляд, а головне — людину під рукою, на яку можна злитися й якою зручно попихати.

Після короткого мовчання в слухавці посипалися лайки.

— Та ким ти себе уявила? Я тебе в родину прийняла, без роду-племені! Дозволила носити наше прізвище, а воно багато чого варте. Плебейка плебейкою й залишиться, звідки тобі знати, як у гідних родинах ставляться до старших! Нічого, знайдеться на тебе управа. За заповітом, кажеш, усе поділено? А твої цяцьки? Шуби, які тобі мій син купував? Або завтра я в’їжджаю до його будинку, або затягаю тебе по судах. Мені сімдесят років, але сил на тебе вистачить!

Шквал гніву обірвався схлипуваннями.

— Якби мій хлопчик був живий, ти б так зі мною не говорила. Він матір любив, він би мене без допомоги не покинув.

— Ми з Тьомою й не збираємося вас покидати, — відповіла Марія. — Але переїзд відкладемо. Мені треба підготувати кімнату, а ще домовитися, як ви житимете в моєму будинку. Приїжджайте спершу на пару днів. Подивимося, чи зуміємо вжитися, потім вирішимо щодо постійного проживання.

— Добре, — несподівано доброзичливо озвалася свекруха, відразу заспокоївшись. — Даю тобі тиждень. Потім приїду на кілька днів.

Марія почувалася виснаженою. Вона знала, що має рацію, і все ж картала себе за відмову. А після ранкового застереження сина не минало занепокоєння: ніби щось вислизало від неї, залишалося непоміченим…