Після смерті чоловіка Марія дізналася, що народження сина зберігало сімейну таємницю

Вийшовши з кабінету, Марія подумала про те, як дивно поводиться час. Останні пів року він повільно огортав порожні дні: пробудження, кава, знайомий двір за вікном, хатні справи, сон. Тижні розпливалися в безформну пляму, де нічого було згадати. Заїжджена платівка, нескінченний день бабака. А за минулу добу вона наче встигла прожити ще одне життя.

Годинник показував 12:45. До перерви Артема залишалася чверть години; тоді можна буде подзвонити й попросити його приїхати ввечері. Але син зателефонував першим. Залунало знайоме «Якщо негаразди торкнуться…» — рингтон незмінно піднімав їй настрій.

— Привіт, мамо! Як ти? Чим сьогодні займалася?

— Здрастуй, синочку. Я в центрі, якраз хотіла тобі дзвонити. Приїжджай увечері, зможеш?

— Звісно! — одразу відгукнувся Артем. — Тільки чому в тебе такий загадковий голос?

— Увечері все обговоримо.

Артем радісно прислухався до материнських інтонацій: колишньої приреченості, що з’явилася після смерті батька, більше не було. Мабуть, сталося щось хороше. Учора вона збиралася відкрити сейф — невже щось знайшла? Але що саме, він не міг придумати. Уже те, що мати сама вибралася до міста, давало надію: останнім часом вона майже не виходила з дому без крайньої потреби.

Для Марії пошуки стали новим сенсом життя. Страх, що сина давно немає і всі зусилля марні, відступив. Вона вже добирала слова для майбутньої зустрічі, подумки влаштовувала його в гостьовій кімнаті поруч зі спальнею Артема.

Згадався ремонт. Тоді їй раптом захотілося, щоб дві кімнати були цілком однаковими; вона навіть замовила другий комплект меблів, точнісінько такий, який обрав син. Тепер Марія думала, що й це, можливо, було недарма.

Удома вона взялася до вечері. Проходячи повз велике дзеркало, машинально глянула на себе й зупинилася. Вона звикла бачити втомлені очі, опущені кутики вуст, вираз туги й неприкаяності. Тепер у відображенні жеврів майже забутий вогник. Здавалося, надію назавжди поховало під тягарем горя, а вона поверталася — разом із давно втраченою радістю життя. Марія несміливо усміхнулася.

Коли приїхав Артем, мати виймала з духовки рибу з розмарином. Поряд із тарталетками на столі височіла акуратна гірка грецького салату, прикрашена зеленню. Уже не абияк нарізані овочі, якими вона обходилася останнім часом.

— Мамо! — вихопилося в нього.

У цьому вигуку була безмежна радість: найдорожча людина нарешті виходила з тривалої апатії.

— Тьомо, річ не лише у вечері, — заговорила Марія, коли він відсунув порожню тарілку. — Нам належить непроста розмова. Ходімо до татового кабінету.

Там вона посадила сина поруч із собою за стіл і передала йому листа Віктора. Артем читав, і його обличчя поступово ставало дедалі серйознішим.

— У мене є брат… Отже, мені це не ввижалося. Ось про що тато хотів поговорити зі мною й не встиг. Тепер зрозуміло й те, чому він останнім часом уникав бабусі.

— Сьогодні я попросила детектива поновити пошуки. Сподіваюся, він знайде його. Але мені важливо знати: якщо виявиться, що твій брат хворий, як ти це сприймеш?

Артем подивився на неї.

— Я радітиму, що в мене є брат, мамо. А його здоров’я — це вже інше питання. Моєї радості це не змінить.

Згодом вони з чаєм перебралися на терасу. Від першої осінньої прохолоди ховалися під пледами, і там Артем знову заговорив:

— Знаєш, я часто відчував, що когось у нашій родині бракує. Наче хтось поїхав надовго, але має повернутися. Ти ж питала в дитинстві, з ким я розмовляю. А я грався з братом. Уявляв, що він поруч, такий самий, як я, — не старший і не молодший.

Марія добре пам’ятала ці розмови в порожнечу, почуття, що змінювалися на дитячому обличчі. Тоді вона навіть порадилася зі шкільним психологом.

— З Тьомою все гаразд, — заспокоїла її та. — У хлопчика розвинена уява, і він уміє висловлювати свої почуття. Серед сучасних дітей таке, на жаль, трапляється нечасто.

Після візиту до агентства минуло два дні, коли ввечері зателефонував Роман Ілліч.

— Маріє Вікторівно, добрий вечір. Є новини. Зможете завтра приїхати?

Якби її воля, вона зараз же побігла б до нього пішки.

— Звісно! Коли на мене чекати… тобто на котру годину мені бути?

Назвавши час, детектив додав:

— Гадаю, нам вдалося знайти того, кого ми шукали…