Після смерті чоловіка Марія дізналася, що народження сина зберігало сімейну таємницю

Ще недавно вона розпоряджалася, а тепер просила. Марії стало трохи жаль її, але це співчуття вона відразу відкинула: через цю жінку її син перебував невідомо де.

У машині Марія ще довго не могла вгамувати хвилювання. Як їй вдалося витримати розмову зі свекрухою? Зазвичай вона шукала можливості домовитися навіть із тими, хто був їй неприємний, намагалася лишатися чемною. Та сьогодні поступитися не могла: у ній піднялося вперте, незламне бажання захистити свою дитину.

Тепер належало вирішити, куди їхати далі. Від Лариси Степанівни навряд чи вдасться почути щось нове, хіба що уточнити діагноз. Але діагноз міг зачекати. Спершу — детектив, увечері — розмова з Артемом. Серед залишених Віктором документів був телефон детектива; Марія набрала номер і домовилася про зустріч.

На Садовій вулиці вона знайшла звичайний житловий будинок. Агентству належало кілька кабінетів у цоколі, й пускати пилюку в очі тут, схоже, не збиралися: ні дорогого оздоблення, ні величезних шаф, забитих паперами, ні метушні. Секретарка в діловому костюмі запитала про мету візиту. Дізнавшись про домовленість із Ковальчуком Романом Іллічем, дівчина провела відвідувачку до нього.

— Ви дружина Віктора Петровича Савчука? — після привітання уточнив детектив. — Ми мали зустрітися, коли він повернеться з рейсу, щоб обговорити подальші кроки. Але Віктор не прийшов і на мої дзвінки не відповідав. Що з ним сталося?

— Віктор помер. Я хочу продовжити те, що він почав. Скажіть, до чого вам вдалося дійти?

Частина почутого була Марії знайома з паперів чоловіка. Проте невдовзі Роман Ілліч заговорив про те, чого в теці не було.

— Ви ж пам’ятаєте, якими були ті роки. Соціальні установи тоді опинилися напризволяще й виживали хто як міг. Інтернат «Надія» закрили, дітей розподілили по інших закладах. У загальному безладі не зберігся й архів. А на місці, де раніше стояв інтернат, тепер торговельний комплекс.

— Отже, більше нічого з’ясувати не можна? — розчарування прозвучало в голосі Марії.

— Ні, такого я не казав. Ми дещо встигли зробити, перш ніж довелося зупинитися. Я ж не знав, чому замовник зник. Людська пам’ять часом надійніша за архіви, а соціальні мережі тепер допомагають розшукати цих людей значно швидше.

Він дістав із шафи теку.

— Мої колеги переглянули міські спільноти й відібрали ті, де основну частину підписників становлять пенсіонери. У кількох розмістили оголошення з проханням відгукнутися колишнім працівникам «Надії», які працювали там наприкінці дев’яностих. Спочатку знайшлося п’ятеро людей. Я зустрівся з кожним, але ясності це не внесло. Зате всі згадали ще когось із колишніх працівників, а дехто дав їхні адреси. На цьому етапі пошуки й зупинилися: замовник більше не виходив на зв’язок.

Марія слухала, майже затамувавши подих. Вона не чекала, що детектив одразу витягне відповідь, мов фокусник кролика з капелюха. І все ж його впевнена, спокійна мова живила слабкий вогник надії. Він розгорявся, і їй уже здавалося, що до розв’язки залишилося небагато.

— Будь ласка, продовжуйте. Що мені потрібно зробити для оплати?

Роман Ілліч і раніше не раз розшукував зниклих людей. Зазвичай за ними тяглася бодай якась біографія: відоме ім’я, минуле, сліди, якими можна було йти. У сина Марії було лише прізвище — навіть імені не знали. Випадок зацікавив детектива і як робота, і як завдання, у якому майже не було за що вхопитися. Він давно привчив себе не брати історії клієнтів надто близько до серця. Але Марія Вікторівна сиділа перед ним зібрана, спокійна, уважно слухала кожне слово — і за цією стриманістю надто виразно проступало її страждання. Роман Ілліч відчував це, хоча за звичкою намагався тримати дистанцію.

— Потрібно оформити новий договір.

Марія схвально кивнула й дістала паспорт. За десять хвилин секретарка, яка зустрічала її при вході, повернулася з роздрукованими аркушами. Марія почала читати, вникаючи в кожен рядок. Детектив терпляче чекав.

— Пробачте, що затримую вас, — сказала вона. — Одного разу я вже поставила підпис, не прочитавши паперів. Тепер ось доводиться шукати сина.

— Ви все робите правильно. Іноді від розчерку на аркуші залежить людська доля. Це не невинна закарлючка.

Закінчивши читати, Марія підписала договір. На прощання Роман Ілліч сказав:

— Не обіцятиму, що скоро потішу вас. Але маю відчуття, що ми близькі до завершення пошуків.

— Чекатиму на дзвінок. Із великим нетерпінням…