Після смерті чоловіка Марія дізналася, що народження сина зберігало сімейну таємницю

— Добрий день… Ми з патронажної служби, — пролепетала Марія чужим голосом, уже розуміючи безглуздість цих слів.

— Привіт, брате!

Артем не стримався: нахилився й обійняв Максима. Той мимоволі потягнувся назустріч.

Розмова затяглася. Вони плакали й раділи, намагалися розповісти про минуле, яке прожили нарізно, і говорили про майбутнє, уже спільне для них усіх.

За кілька днів дім Марії знову ожив. Максим оселився в кімнаті брата, а Оксана Степанівна зайняла вітальню. Увечері Артем з Іриною часто приїжджали до них. Брати йшли до кабінету Віктора й надовго залишалися там удвох: за роки розлуки надто багато треба було одне одному розповісти.

Жінки не ображалися на їхні відлучки. Їм вистачало власних турбот — обговорювали вбрання нареченої, вирішували, кому надіслати весільні запрошення. Одного разу, повернувшись із Максимом із кабінету й заставши цю розмову, Артем запропонував:

— Мамо, давай Романа Ілліча теж запросимо. Якби не він, наша історія могла б і не мати щасливого кінця.

— Мабуть, ти маєш рацію, — трохи зніяковівши, тихо відповіла Марія. — Запросимо.

Наступного дня, коли Савчуки гаряче сперечалися про весільний торт, задзвонив телефон Марії Вікторівни. Вона вислухала перші слова й змінилася на обличчі: радість останніх тижнів поступилася місцем болю.

— Машенько, люба, я б хотіла приїхати, познайомитися з другим онуком.

Від солодкавості голосу свекрухи нудило.

— Світлано Григорівно, ви ж казали, що другого онука у вас немає. А після всього, що сталося, мабуть, не залишилося й першого. Прошу більше мені не телефонувати. Ясновельможній княгині нема чого знатися з простолюдинкою. Гроші я, як і раніше, переказуватиму щомісяця. Але до мого дому ви більше не ввійдете — ніколи.

Не чекаючи відповіді, Марія завершила виклик і відразу заблокувала номер. Потім усміхнулася:

— А я все ж за «Іринушку». Для весілля найкраще підійде «Молочна дівчинка».