У річницю шлюбу Світлана поїхала з чоловіком до лікарні до незнайомої дівчинки

— Ніяк не можна відкласти цю поїздку? — Світлана ледве стримувала сльози. — Ми ж заздалегідь про все домовилися. У «Липках» столик майже неможливо замовити, ти сам знаєш. Якщо сьогодні не потрапимо, наступного разу, мабуть, місяць чекати доведеться. А в нас же зараз річниця.

— Зайчику, пробач. — Віктор насупився. — Мені необхідно поїхати, справа серйозна. Постараюся звільнитися якнайшвидше. До ресторану вже не дістанемося, зате я куплю щось смачненьке, посидимо вдома. Ти ж завжди казала, що не любиш умовностей.

— Але десять років разом — не дрібниця. Хотілося бодай цей день провести по-особливому. Невже начальник не може тебе зрозуміти?

Віктор притягнув дружину до себе й торкнувся губами її гладенького чола.

— Світлано, для мене наша річниця теж важлива. Але тут усе терміново: треба зустріти людину з головного офісу. Не приїду — у філії почнуться неприємності. Ми щойно домоглися серйозної підтримки, вийшли на інший рівень. Не можна ставити це під загрозу заради особистих справ.

— Отже, ось як ти називаєш нашу річницю. Особисті справи, і край.

— Світо, не чіпляйся до кожного слова. Розумію, ти засмутилася, але я зовсім не це мав на увазі.

— Чому все мусиш робити ти? — Світлана ніяк не могла заспокоїтися. — Степан Матвійович хіба не може сам зустріти начальство? Для чого у вас комерційний директор?

— Незабаром вирішиться питання щодо важливого контракту. Я головний інженер, мені й займатися цим особисто. Якщо не поговорю з керівництвом сам, нам цілком можуть скоротити фінансування.

Світлана зітхнула й вийняла з волосся заколку з перлинами.

— Гаразд. У твоїх робочих справах я однаково не розбираюся. Їдь, якщо без тебе ніяк. Тільки повертайся швидше.

— Зайчику, ну навіщо ти розпустила волосся? Я ж ненадовго! І сукню залиш, будь ласка. Ти в ній карколомна.

Він ще раз поцілував дружину, накинув пальто й пішов. Залишившись перед великим дзеркалом, Світлана мигцем поглянула на себе й тяжко зітхнула. Стільки часу збиралася — марно. З Вітею ніякого спокою: щойно прийшов, вона навіть устигла зрадіти, що хоч сьогодні він не затримався, а тут начальник зателефонував. І всі плани котові під хвіст. Одна робота в нього на думці. Як тільки можна так жити — ні хвилини перепочинку.

Світлана спробувала втішити себе: нічого страшного, що ресторан скасувався. Не зійшовся ж увесь світ клином на тарілці салату. І все-таки хотілося вирватися з буденної метушні, побути вдвох у приємному місці.

Вона вже простягнула руку до вимикача в передпокої, коли заграв телефон. Від несподіванки Світлана здригнулася, але мелодію впізнала відразу. Це дзвонили Віті. Безглузду пісеньку з дитячого мультфільму, яку він поставив на дзвінок, вона йому постійно пригадувала.

— Вітю, ну ти ж дорослий, серйозний чоловік! Що це в тебе за рингтон? — сміялася вона щоразу, коли чула ці звуки.

У відповідь він зазвичай тихенько хихотів і хитав головою. Подобалася йому ця пісенька, що вже тут поробиш.

Тепер вона долинала від вішалки.

— Господи, телефон забув…

Світлана потягнулася до куртки на гачку. У ній чоловік повернувся додому, а на зустріч із начальством переодягнувся в пальто. У внутрішній кишені й лежав смартфон; поки вона його діставала, дзвінок урвався.

Може, Вітя ще не виїхав із подвір’я. Світлана поспішила на балкон, відсмикнула штору — і тут телефон двічі коротко писнув. Вона машинально поглянула на екран, хоча ніколи не мала звички читати чужі листування, навіть чоловікове.

«Вітеньку, поквапся, Даринці зовсім зле», — написала Ніна Петрівна.

Ні про яку Ніну Петрівну Світлана раніше не чула. А ці пестливі імена… Так про роботу не пишуть. Стискаючи смартфон, вона насупилася й непомітно для себе почала гризти нігті — давно ж відвикла, а тепер знову.

Що за Даринка? Наскільки їй зле й до чого тут Вітя, який поїхав на ділову зустріч? Світлана морщила лоба, намагаючись розібратися. Чоловік неодмінно став би їй за це дорікати: так і до ранніх зморщок недалеко.

У передпокої повернувся ключ. Отже, згадав про телефон і повернувся. Світлана здригнулася й вибігла з кімнати. Віктор уже нишпорив у куртці, розгублений, схвильований.

— Оце загубив? — Вона примружилася, погойдуючи телефоном.

— У тебе… А я вирішив, що на вулиці впустив. — Він полегшено зітхнув. — Віддай, будь ласка, я запізнююсь.

— Тобі телефонували. Потім написали. Вибач, повідомлення саме втрапило мені на очі…