У річницю шлюбу Світлана поїхала з чоловіком до лікарні до незнайомої дівчинки

— Ніяк не можна відкласти цю поїздку? — Світлана ледве стримувала сльози. — Ми ж заздалегідь про все домовилися. У «Липках» столик майже неможливо замовити, ти сам знаєш. Якщо сьогодні не потрапимо, наступного разу, мабуть, місяць чекати доведеться. А в нас же зараз річниця.

— Зайчику, пробач. — Віктор насупився. — Мені необхідно поїхати, справа серйозна. Постараюся звільнитися якнайшвидше. До ресторану вже не дістанемося, зате я куплю щось смачненьке, посидимо вдома. Ти ж завжди казала, що не любиш умовностей.

— Але десять років разом — не дрібниця. Хотілося бодай цей день провести по-особливому. Невже начальник не може тебе зрозуміти?

Віктор притягнув дружину до себе й торкнувся губами її гладенького чола.

— Світлано, для мене наша річниця теж важлива. Але тут усе терміново: треба зустріти людину з головного офісу. Не приїду — у філії почнуться неприємності. Ми щойно домоглися серйозної підтримки, вийшли на інший рівень. Не можна ставити це під загрозу заради особистих справ.

— Отже, ось як ти називаєш нашу річницю. Особисті справи, і край.

— Світо, не чіпляйся до кожного слова. Розумію, ти засмутилася, але я зовсім не це мав на увазі.

— Чому все мусиш робити ти? — Світлана ніяк не могла заспокоїтися. — Степан Матвійович хіба не може сам зустріти начальство? Для чого у вас комерційний директор?

— Незабаром вирішиться питання щодо важливого контракту. Я головний інженер, мені й займатися цим особисто. Якщо не поговорю з керівництвом сам, нам цілком можуть скоротити фінансування.

Світлана зітхнула й вийняла з волосся заколку з перлинами.

— Гаразд. У твоїх робочих справах я однаково не розбираюся. Їдь, якщо без тебе ніяк. Тільки повертайся швидше.

— Зайчику, ну навіщо ти розпустила волосся? Я ж ненадовго! І сукню залиш, будь ласка. Ти в ній карколомна.

Він ще раз поцілував дружину, накинув пальто й пішов. Залишившись перед великим дзеркалом, Світлана мигцем поглянула на себе й тяжко зітхнула. Стільки часу збиралася — марно. З Вітею ніякого спокою: щойно прийшов, вона навіть устигла зрадіти, що хоч сьогодні він не затримався, а тут начальник зателефонував. І всі плани котові під хвіст. Одна робота в нього на думці. Як тільки можна так жити — ні хвилини перепочинку.

Світлана спробувала втішити себе: нічого страшного, що ресторан скасувався. Не зійшовся ж увесь світ клином на тарілці салату. І все-таки хотілося вирватися з буденної метушні, побути вдвох у приємному місці.

Вона вже простягнула руку до вимикача в передпокої, коли заграв телефон. Від несподіванки Світлана здригнулася, але мелодію впізнала відразу. Це дзвонили Віті. Безглузду пісеньку з дитячого мультфільму, яку він поставив на дзвінок, вона йому постійно пригадувала.

— Вітю, ну ти ж дорослий, серйозний чоловік! Що це в тебе за рингтон? — сміялася вона щоразу, коли чула ці звуки.

У відповідь він зазвичай тихенько хихотів і хитав головою. Подобалася йому ця пісенька, що вже тут поробиш.

Тепер вона долинала від вішалки.

— Господи, телефон забув…

Світлана потягнулася до куртки на гачку. У ній чоловік повернувся додому, а на зустріч із начальством переодягнувся в пальто. У внутрішній кишені й лежав смартфон; поки вона його діставала, дзвінок урвався.

Може, Вітя ще не виїхав із подвір’я. Світлана поспішила на балкон, відсмикнула штору — і тут телефон двічі коротко писнув. Вона машинально поглянула на екран, хоча ніколи не мала звички читати чужі листування, навіть чоловікове.

«Вітеньку, поквапся, Даринці зовсім зле», — написала Ніна Петрівна.

Ні про яку Ніну Петрівну Світлана раніше не чула. А ці пестливі імена… Так про роботу не пишуть. Стискаючи смартфон, вона насупилася й непомітно для себе почала гризти нігті — давно ж відвикла, а тепер знову.

Що за Даринка? Наскільки їй зле й до чого тут Вітя, який поїхав на ділову зустріч? Світлана морщила лоба, намагаючись розібратися. Чоловік неодмінно став би їй за це дорікати: так і до ранніх зморщок недалеко.

У передпокої повернувся ключ. Отже, згадав про телефон і повернувся. Світлана здригнулася й вибігла з кімнати. Віктор уже нишпорив у куртці, розгублений, схвильований.

— Оце загубив? — Вона примружилася, погойдуючи телефоном.

— У тебе… А я вирішив, що на вулиці впустив. — Він полегшено зітхнув. — Віддай, будь ласка, я запізнююсь.

— Тобі телефонували. Потім написали. Вибач, повідомлення саме втрапило мені на очі.

У її голосі задзвенів метал. Беручи телефон, Віктор одразу напружився.

— Написали? Що?

— Ніна Петрівна. Каже, Даринці зовсім зле. Велить тобі поквапитися.

— Господи… — Він зблід. — Як же… Зайчику, пробач, поясню, коли повернуся. Зараз треба бігти.

— Ну вже ні! — Світлана розсердилася. — Ти нічого не хочеш мені сказати? До цієї Даринки їдеш? А зустріч із начальством куди поділа? Чи вона і є твоє начальство?

— Світо, ревнувати зараз ніколи. — Віктор узявся за дверну ручку. — Сталося дещо, не можна зволікати. Обіцяю, повернуся й усе тобі розповім.

— Вітю! — Вона схрестила руки. — Ти, здається, забув, із ким розмовляєш. В очі мені брешеш? Так і скажи: завів коханку й зібрався до неї в нашу річницю. Тільки поясни, котра з двох: Даринка чи Ніна Петрівна?

— Світлано, до чого тут коханка? Не треба, прошу тебе. Я люблю тебе, нікого більше. Тут зовсім інше. Давай поговоримо потім.

— Ні, зараз! — Вона тупнула ногою й сама себе не впізнала.

Зазвичай Світлана не влаштовувала істерик, скандалити не любила. Але з похмурими підозрами тепер було не впоратися: надто вже прикро було ще й за вечір із чоловіком, який не відбувся.

— Світо, я справді не можу чекати. Знаєш що, словами зараз нічого не поясниш. Їдемо разом.

— Разом? Куди? До Даринки?

— До неї. — Віктор зірвав із вішалки дружинине пальто. — Тільки взувайся швидше.

Вона, як і раніше, нічого не розуміла, але такого розгубленого, беззахисного погляду в чоловіка не очікувала. Машинально всунула ноги в черевики, накинула пальто й пішла за ним.

Усю дорогу Світлана так і не наважилася запитати, що відбувається, хоча пояснень чекала щохвилини. Віктор мовчав, наче намагався зібрати думки докупи. Сторонньому він здався б спокійним, але Світлана надто добре знала чоловіка й бачила, як він хвилюється. Тому й не квапила його, хоча запитань ставало дедалі більше.

Вони зупинилися біля лікарні. Віктор не рухався, стискаючи кермо, а Світлана дивилася на ряди вікон, залитих однаковим холодним світлом.

— Ми сюди приїхали? Отже, Даринці й справді зле… Вітю, поясни нарешті. Ніякої ділової зустрічі не було. Я твоя дружина, я маю право знати. І причина поїхати в нашу річницю має бути серйозною, інакше я за себе не ручаюся. Ну скажи хоч щось! Навіщо мовчиш?

— Зайчику… — Він зітхнув. — Спершу пообіцяй, що вислухаєш і не робитимеш поспішних висновків.

— Ти розкажи, тоді й побачимо, — надулася Світлана. — Ми завжди одне одному довіряли. Навіщо тепер це змінювати? Навіть твою брехню залишу без розмови: бачу ж, із тобою щось не так.

Віктор подивився на освітлене вікно.

— Там людина бореться за життя. Маленька, слабка, беззахисна. Але сильна духом, я впевнений. І зараз від мене потрібно тільки одне: бути поруч. Іншого я зробити не можу.

— Про кого ти говориш? Я не розумію.

— Про доньку. Мою доньку, Дарину.

Світлана завмерла, потім повільно повернулася до нього.

— У тебе донька? Звідки? Вітю, це якийсь жарт?

— Ні. Усе саме так.

— Отже, ти мені зраджував? — Її губи затремтіли. — Як ти міг? І дитина у вас…

— Це було до того, як ми з тобою познайомилися.

— І за десять років ти так і не знайшов нагоди сказати? — На щоках проступили червоні плями. — А ще говоримо про довіру!

— Я сам не знав. — Віктор насилу ковтнув. — Лише нещодавно з’ясувалося. Ходімо, Світо, решта потім. Ніна Петрівна даремно б не квапила, часу мало.

— Ходімо, — прошипіла вона. — Тільки май на увазі…

— Потім, Світо. Поки що постарайся стриматися. А потім хоч 100 разів прокляни мене, вискажи все, що захочеш.

Грюкнувши дверцятами, він вийшов із машини й попрямував до лікарняного ґанку. Світлана пішла слідом: більше їй нічого не лишалося.

— Вітеньку! Дочекалася!

У вестибюлі до нього кинулася сивоволоса жінка. Сльози бігли по красивому немолодому обличчю; сама вона здавалася вицвілою, зніченoю, наче зломленою горем.

— Добрий вечір, Ніно Петрівно. — Віктор обійняв її. — Повідомлення прочитав. Що з Дариною?

— До реанімації забрали, терміново, просто з палати… — Ніна шморгнула носом. — Я перелякалася, а ніхто нічого не пояснює. Дякувати Богу, хоч одна добра людина знайшлася. Їй зараз операцію роблять, чи довго ще — невідомо. Вітеньку, якщо й її втрачу, я не витримаю…

— Не треба так. Будемо вірити, чуєте? Я залишуся з вами, Ніно Петрівно. Розраховуйте на мене. Біда страшна, але ж Даринка дивом залишилася жива. Зараз головне, щоб вона одужала.

— Впорається… Сильна вона в нас, впорається, — схлипувала жінка.

Світлана стояла осторонь, почуваючись не у своїй тарілці. Хто ця жінка? Про яку біду йдеться? Вона навіть не знала, скільки років доньці її чоловіка, і не розуміла, що саме сталося з Дариною. Саме існування цієї дівчинки досі не вкладалося в голові.

— Ніно Петрівно, давайте сядемо. — Вітя відвів її до диванчика. — Чаю вам принести? Чи кави?

— Водички, дорогий. Більше нічого, — кивнула вона.

Коли він купував воду, Світлана підійшла й потягнула його за рукав.

— Вітю, ти пам’ятаєш, що я теж тут?

— Пробач, зайчику. Ходімо, познайомлю вас.

— Та хто вона?

— Зараз дізнаєшся.

Старенька промокала сльози строкатою гарною хусткою. Віктор простягнув їй пляшку.

— Попийте, Ніно Петрівно. І познайомтеся, будь ласка: моя дружина Світлана.

— Добрий вечір, — несміливо всміхнулася Світлана, сідаючи поруч.

— Добрий вечір, люба. Яка ж ви гарна! Я чомусь уявляла вас іншою.

— Уявляли? — зніяковіла Світлана.

Вона запахнула пальто, з-під якого виглянула зовсім недоречна тут вечірня сукня, і повернулася до чоловіка: — Вітю, а що ти їй про мене розповідав?

— Я бабуся Дар’ї, — пояснила Ніна Петрівна. — Вітенька, напевно, казав вам про нас.

— Взагалі-то ні, — зізналася Світлана й зашарілася.

— Не казав? От тобі й маєш…

— Пробачте, Ніно Петрівно. — Віктор опустив очі. — Так і не наважився. Важко сказати дружині, що в тебе є дитина, про яку ти сам стільки років не підозрював.

— Та що ви, я не засуджую. — Вона кивнула. — Часом лише через горе й відкривається правда.

— Пробачте, але що все-таки сталося? — Світлана насупилася.

Віктор присів перед нею навпочіпки, міцно взяв її за руки.

— Вони потрапили в аварію. Сьогодні, близько третьої години. Ірина з Дар’єю їхали зі школи додому. Зазвичай донька їздить сама, але сьогодні день особливий.

— День народження, — схлипнула Ніна Петрівна. — У таке свято — і таке горе! Їй сьогодні тринадцять виповнилося. Усе-таки нещасливе число… Ірина моя, Ірина…

— Це ваша донька? — обережно спитала Світлана.

Відповів Віктор:

— Так. Вона хотіла зробити Дар’ї сюрприз: поїхати відсвяткувати день народження, пройтися по магазинах. На перехресті в них на повній швидкості врізався величезний позашляховик. Ірина загинула на місці аварії. У Дар’ї багато переломів і забоїв. Вижила, але становище, сама бачиш, тяжке.

— Який жах… — ахнула Світлана. — Ніно Петрівно, я вам так співчуваю. Ми з вашою донькою не були знайомі, але втрата страшна. Матері пережити свою дитину… Я теж три роки тому втратила сина.

— Господи, що ви кажете! — Старенька прикрила долонею рот.

Світлана перевела погляд на мерехтливу люмінесцентну лампу.

— Зовсім маленький був. Тепер уже можу про це говорити, а тоді цілий рік нічого не хотіла, така апатія була. Навіть не знаю, що сталося б зі мною без Віті.

Дар’ю прооперували, однак із реанімації її не переводили: загрози життю вже не було, але стан залишався тяжким. Ночувати в лікарні не мало сенсу. Віктор запропонував Ніні Петрівні відвезти її додому, а наступного дня знову зустрітися.

Коли вони зі Світланою повернулися до квартири, вона довго не могла заговорити. Усе, що сталося цього вечора, надто її схвилювало, і що тепер робити, було зовсім незрозуміло.

— Вітю, то тепер розкажеш?

— Про що? — стомлено озвався він.

Було видно, що чоловік геть зморився, але нервове напруження його ще не відпускало.

— Про все.

— Гаразд. Тільки спершу дякую тобі. За те, що обійшлося без сцен. Треба було давно зізнатися, я знаю. Але боявся, що тобі буде надто важко це почути.

— Звісно, позашлюбні доньки не в кожного виявляються.

— Світлано, мені було страшно. У нас же все налагодилося. Я після смерті сина довго не міг оговтатися. Три роки минуло, а його сміх досі пам’ятаю. Ще дитину хотів, ти знаєш, але вимагати цього від тебе не смів. Нам обом треба було прийти до тями. І все ж я просив Усесвіт послати мені дитину. Він почув, тільки відповів несподівано. Рік тому ми випадково зіткнулися з Іриною в місті…

Він замовк, втупившись у стелю. Світлана чекала, але пауза затягнулася. Вона стиснула край ковдри.

— Ти був із нею?

— Ні, Світланко, та що ти! — Віктор злякано подивився на дружину. — Я тобі не зраджував. Навіть не сумнівайся в цьому. З Іриною в нас усе сталося 14 років тому, ще за студентських часів.

— Вона навчалася на паралельному потоці, — вів він далі. — Іноді розмовляли в університеті, я в неї конспекти брав. А потім була вечірка з нагоди студентського свята. Мене ледве вмовили прийти, не любив я таких збіговиськ. Ірина теж прийшла. Ми обоє зайвого випили, їй зле стало, я запропонував провести. Піднялися до неї, батьків удома не було — кудись поїхали. Сам не знаю, як усе вийшло. Після тієї ночі ми більше не спілкувалися.

— Про вагітність я нічого не знав. Вона сама до мене не підходила, наче соромилася того, що сталося, а я не намагався зблизитися. Того ж року ми обоє захистили дипломи. Пам’ятаю, бачив її тоді, але живота не помітив — Ірина завжди була повненькою. Потім кожен пішов своєю дорогою. Я й з іншими однокурсниками майже не спілкувався, а з нею й поготів.

— А рік тому зустрілися, і вона зраділа. Та й я, мабуть, теж. З віком тепліше згадуєш і колишнє життя, і знайомих людей. Зайшли до кафе, посиділи, розговорилися. Там вона й сказала: Дар’я від мене. Спершу я не повірив, так це було несподівано. Тоді Ірина показала фотографії. Тут уже сумніватися не доводилося: донька неймовірно на мене схожа.

— І ви стали бачитися, — всміхнулася Світлана.

— А хіба я міг інакше? Якби дізнався раніше, допомагав би і Ірині, і доньці. Ти ж знаєш, я людей у біді не полишаю. Щоправда, Ірина особливо ні в чому не мала потреби, але познайомити нас із Дар’єю погодилася. Заміж вона так і не вийшла, увесь її світ був навколо доньки.

— А щодо почуттів до мене, зайчику, годі ревнувати. — Віктор погладив дружину по волоссю. — Жодної душевної близькості в нас з Іриною ніколи не було. Я став приїжджати, познайомився з донькою. Дивно, але Дар'я відразу мене прийняла — наче все життя чекала. Ми швидко знайшли спільну мову, багато часу проводили разом.

— На день народження сьогодні мене теж чекали. Але я Ірині відмовив, пояснив, що в нас річниця. Здається, вона не образилася. Або не показала. Я все одно збирався завтра прийти. А потім дзвінок від Ніни Петрівни. Вона в істериці: її дівчатка розбилися. У мене наче світ навпіл розколовся. Поспішав додому, збирався з тобою до ресторану — і раптом… Коли почув, що Дар’я жива, пообіцяв приїхати до лікарні. Решту ти вже бачила.

— Але навіщо було вигадувати зустріч із керівництвом? Сказав би відразу, як є.

— Відразу? Уявляєш, вбігаю додому й з порога оголошую: моя позашлюбна донька в реанімації. Гарний подарунок до річниці, правда? Я ж усе відкладав, чекав слушної нагоди розповісти про Дар’ю. Потім слушну мить згаяв, звик мовчати. І що далі, то страшніше було, що ти розсердишся.

Світлана обійняла чоловіка.

— Дурненький ти. За що мені сердитися? За твоє життя до нашого знайомства? Ти ж сам про доньку не знав. Хоча цілий рік мовчати про таке — це треба вміти. Усе одно таємне колись стає явним. Сказав би тоді, було б легше. Що довше відкладаєш, то важче зізнатися й то болючіше потім. Але тепер я знаю. І бачиш — нічого жахливого з нами не сталося.

— Краще скажи, як ми тепер вчинимо?

— Ти про що?

— Про Дар’ю. Вона залишилася без мами й, схоже, ще про це не знає. Завтра їй скажуть. Хто в неї тепер залишився?

— Бабуся, — зітхнув Віктор.

— А ти? І я буду поруч. Їй потрібна турбота, Вітю. У тринадцять років дівчинці й без того нелегко, а тут втратити матір… Ворогу не побажаєш. Ми маємо взяти її під своє крило.

Віктор розгубився.

— Зачекай, що ти маєш на увазі?

— Те, що ти її батько. Невже твоя донька зростатиме сиротою за живого тата? Ніна Петрівна її обожнює, я бачу. Але вона літня, з хворим серцем, і сама щойно втратила доньку. Як їй самій упоратися з підлітком у такому стані?

— І що ти пропонуєш робити?

— Передусім оформити батьківство. Не відкладаючи. Гадаю, Ніна Петрівна не заперечуватиме: ти їй явно подобаєшся. З Дар’єю ви ладнаєте, отже, тут труднощів не буде. Їй належить пережити смерть мами, прийняти її… Вона потрапила в біду, і ми зобов’язані допомогти.

— Світлано, ти серйозно? — Віктор напружився.

— Хіба я жартую? Дар’я житиме в нас.

До дня виписки Віктор уже перевіз речі дівчинки. Ніна Петрівна лише підтримала: на її пенсію утримувати онуку було б важко, та й маленька бабусина квартира не годилася для життя вдвох. З’ясувалося також, що Ірина залишила величезні борги. Квартиру, де вона жила з донькою, однаково належало продати.

«Ми під’їжджаємо», — повідомив Віктор.

Світлана стиснула кулаки; долоні спітніли. Знову стати матір’ю, до того ж чужій дитині… Вона боялася, не знала, як це буде, але в одному не сумнівалася: дівчинку треба оточити любов’ю й турботою, чого б це не вартувало.

Думки все крутилися, аж доки дверний дзвінок не обірвав цей хоровод. Світлана поспішила відчиняти.

— От і знайомтеся, — усміхнувся Віктор, пропускаючи вперед тендітну дівчинку. Її руку підтримувала фіксувальна пов’язка. — Дарочко, розумію, зараз усе здається незвичним. Звикнеш. Ми тебе нікому не дамо скривдити.

— Здрастуй. Я Світлана, — сказала Світлана, трохи схиливши голову набік.

У відповідь Дар’я навіть не вшанувала її поглядом: зняла кросівки й пройшла далі, не знімаючи вітрівки.

— Що з нею? — насупилася Світлана.

— Мовчить, — зітхнув Віктор. — Зі мною, з бабусею, з лікарями — ані слова. Це після пережитого. Вона так любила Ірину, а тепер наче відмовляється помічати світ, у якому мами немає. Зі здоров’ям уже все добре, тільки рука ще загоюється. Через пару тижнів знімуть пов’язку. А от що в неї всередині… Навіть думати страшно. Ти не ображайся, гаразд?

— Які тут можуть бути образи? — Світлана насупилася. — Я розумію. Головне, жива. А душевні рани будемо лікувати. Ходімо обідати: мабуть, від лікарняної їжі Дар’я вже втомилася.

Та за столом дівчинка нічого не з’їла. Виделка мляво рухалася по тарілці, а погляд проходив крізь усе, що було перед нею.

— Не до смаку? — Світлана всміхнулася. — Можу приготувати щось інше. Скажи, що любиш. Ми ще як слід не знайомі, але я обіцяю: твої бажання й твоя думка будуть для мене важливі.

На секунду Дар’я підвела величезні блакитні очі. Потім знову відвернулася, кинула виделку й пішла. Двері її кімнати з гуркотом зачинилися.

Прибираючи зі столу, Світлана зітхнула.

— Нічого. Я зрозумію, як знайти з нею спільну мову.

— Не очікував, що нам буде настільки важко, — похитав головою Віктор. — Ще в лікарні казали: не їсть. Бачила, як вона схудла? Треба щось робити.

— Спитаю Ніну Петрівну про улюблену їжу. І ти ж маєш знати, чим донька захоплюється.

— Книжками. Удома в них ціла бібліотека, величезна. Тільки я її книжок не привіз.

— Дарма, — Світлана зачинила посудомийну машину.

— Ще вона любить фотографувати. Я збирався подарувати їй на день народження добрий фотоапарат, та не встиг.

— Отже, подаруємо зараз.

— От тільки чи вийде вона тепер із квартири? Я вже не певен.

— А навчання? — ахнула Світлана. — До кінця року ще два тижні!

— Ніна Петрівна домовилася про дистанційне навчання. Школа врахувала обставини, пішла назустріч. Дар’я розумниця: контрольні заздалегідь здала на найвищі бали. Залишилася підсумкова комплексна, але, гадаю, і її напише без зусиль. Вона весь час за ноутбуком, займатися їй подобається. Може, цим зараз і рятується. Потім літо… Сподіваюся, до осені зуміємо повернути її до звичайного життя.

— Зрозуміло, — кивнула Світлана. — Але мені однаково треба знайти до неї підхід.

Наступного ранку приготований сніданок так і не дочекався Дар’ї за столом. Світлана засмутилася: старалася зробити їжу і смачною, і кумедною, а дівчинка навіть не вийшла зі спальні. Проте змушувати дитину, яка втратила матір, було безглуздо.

Два бутерброди зі смішними мордочками, пластівці, йогурт і склянку апельсинового соку Світлана поставила на тацю. Донесла до дверей і постукала.

— Дарочко, я знаю, ти прокинулася. Розумію, нікого зараз бачити не хочеться, але голод від цього нікуди не подінеться. Залишу тобі сніданок тут. Захочеш — поїси, а посуд я потім заберу.

За дверима мовчали. Зітхнувши, Світлана повернулася до хатніх справ. Віктор подався на роботу; надвечір він обіцяв привезти фотоапарат і дізнатися, які страви любить донька.

До обіду вона намагалася не турбувати Дар’ю. Двічі чула, як відчинялися двері: мабуть, дівчинка крадькома ходила до ванної. Коли Світлана нарешті підійшла по тацю, усі тарілки виявилися порожніми. Піднімаючи їх із підлоги, вона всміхнулася. У крижаній стіні Дар’їного відчаю з’явилася перша тріщина.

Обід вона принесла туди ж.

— Я ще не з’ясувала, що ти любиш, — сказала Світлана, постукавши. — Може, як багато підлітків, не терпиш каші з овочами. Тому приготувала те, що подобалося мені у твоєму віці: смажену курку, картоплю фрі. Ще булочки печу. По них, якщо захочеш, приходь на кухню.

Через пару годин таця знову була порожня. Нехай поки що вони спілкувалися лише так, через двері, це було краще за цілковите мовчання. Дар’я їла, і Світлана хоча б перестала тривожитися за її здоров’я.

Увечері вона поділилася з чоловіком, який повернувся, своїми невеликими успіхами.

— Уже дещо, — всміхнувся Віктор. — А в мене для неї подарунок.

Із сумки він дістав коробку з невеликою аматорською дзеркальною камерою.

— Вона вміє поводитися з такою? — насупилася Світлана. — Я в цих речах зовсім не тямлю.

— Зараз дізнаємося.

До кімнати вони підійшли разом. Віктор постукав.

— Дар’є, тато прийшов. Можна до тебе?

Він спробував ручку. Двері були замкнені; відповіді не було.

— Люба, ми тобі подарунок принесли, — заговорила Світлана. — До дня народження. У лікарні ж особливо не відсвяткуєш, а краще з запізненням, ніж ніяк. Коробку тут залишимо. Не розберешся з чимось — клич, допоможемо. Ми поруч.

Уночі Світлана кілька разів вставала й дивилася в коридор. Коробка залишалася недоторканою. Водночас Дар’я виходила: Світлана чула шльопання ніг, клацання вимикача та шум води у ванній.

До ранку нічого не змінилося. Сніданок дівчинка з’їла, а подарунок брати не стала. Світлана вирішила поки не чіпати коробку.

Увечері прийшла Ніна Петрівна. Слухаючи про онуку, вона лише хитала головою.

— Може, все-таки забрати її до себе? — зітхнула вона.

— Ні, це виключено, — заперечила Світлана. Вона бачила, що Віктор уже майже погодився. — Після всього пережитого її мовчання зрозуміле. Спробуємо ще тиждень самі, а якщо не зуміємо налагодити стосунки, звернемося до психолога. Але я поки сподіваюся, що впораємося.

— Їй мама потрібна, — сумно всміхнулася Ніна Петрівна. — Дякую, Світланко, що намагаєшся закрити діру в її серці. Та ж Ірина…

— Ірини більше немає, — Віктор стиснув її руку. — Дар’ї доведеться із цим змиритися. А я зроблю все, що зможу.

— Час лікує, любий, — кивнула Ніна. — Я вам дещо привезла: Іринину фотографію, кулон, гребінець. Онуці вони зараз потрібні. І ще книгу. Звичайні казки, але для Дарочки вона особлива. Донька склала їх, коли народилася мала, а знайомий видавець допоміг видати книгу.

Ніна Петрівна продовжила:

— Відтоді щовечора читали по одній казці перед сном. Дарочка виросла, а все просила маму почитати. Розумна ж не за віком, сама береться за книжки, у яких я нічого второпати не можу. Але від цих історій не відмовляється, хоч напам’ять їх вивчила. Спробуйте й ви їй на ніч почитати.

— Думаєте, варто? — насупився Віктор. — А раптом зробимо гірше? Ця книга для неї так пов’язана з мамою… Викличе нові переживання, і зовсім не радісні.

— Не знаю. Принесла те, що їй дороге. Не хочете — не читайте. Але онуці треба відчувати, що Ірина хоч якось залишається в її житті. Хай її самої поруч уже немає.

Увечері Світлана опустилася на підлогу біля все ще недоторканої коробки й відкрила книгу. Вона знову намагалася достукатися до Дар’ї. Перегорнула потерті сторінки, пробігла очима рядки: таких казок їй раніше не траплялося. Головною героїнею була маленька мавпочка Жужа. Було видно, що книгу часто тримали в руках.

Під дверима тягнулася світла смужка — дівчинка не спала. Світлана вибрала першу історію й почала читати:

«Далеко-далеко був гай, де ліани звисали з дерев, наче зелені гойдалки. Там жила Жужа — маленька весела мавпочка. Їй усе було цікаво, і вона завжди кудись поспішала».

Світлана замовкла, прислухалася. У кімнаті рипнуло ліжко. Інших звуків не було, і вона продовжила:

«Якось уранці Жужа помітила, що сонце засумувало й потьмяніло. „Його треба рятувати!“ — вигукнула вона. Не дожувавши банан, мавпочка кинулася в джунглі. Від поспіху не розгледіла корінь під ногами, перечепилася й сторчголов полетіла під кущ. Там лежав старий мудрий орангутан.

„Куди мчиш, Жужо-жужо?“ — запитав він, навіть не розплющуючи очей. „Дядечку Барсику, сонце гасне! Мені треба знайти його промені“, — вимовила захекана Жужа. Орангутан неквапливо простягнув палець до струмка: „Зазирни туди“. У воді мавпочка побачила себе, але відображення було дивним: очі світилися, наче в кожному запалало по маленькому сонцю.

„Дядечку Барсику, мені не це треба! — тупнула Жужа. — Я шукаю справжні сонячні промені“. І помчала далі. Дорогою їй трапилася балакуча пташка, що виспівувала про золоті горіхи. Мавпочка вирішила, що вже вони точно мають бути схожими на сонце. Відшукала старе горіхове дерево, вилізла на верхівку й почала розгойдувати гілки. Горіхи сипалися вниз, а сонце ставало лише сумнішим.

Засмучена Жужа злізла з дерева. На великому старому камені неподалік грівся лінивий удав. „Дядечку Дружку, чому в мене не виходить? — запитала вона. — Я хочу врятувати сонце, шукаю його промінчики, а трапляються дурні горіхи та власне відображення“. Удав неохоче прочинив око. „Обскакала всі джунглі, — прошепотів він. — Навіщо так далеко шукати те, що вже маєш? Повертайся туди, звідки прийшла“.

Жужа фиркнула: дядечку Дружку просто ліньки розмовляти. Але сил шукати далі в неї вже не було. Присівши на купину, вона згадала, що втекла, навіть не сказавши мамі куди. Їй стало соромно, і додому вона побрела повільно.

Біля будиночка на гілці сиділа мама з найбільшим, найстиглішим бананом у руці. „Жужо, мені пташка на хвості принесла, що ти промінчики шукаєш, — усміхнулася вона. — Ось, я для тебе їх у банані зберегла“. Мавпочка схопила його, здерла шкірку, але сонця всередині не знайшла. На маму вона поглянула розчаровано. Та всміхнулася й попросила спробувати шматочок.

Жужа відкусила. Смак виявився солодким і теплим. Потім мама обійняла її, і мавпочка зрозуміла: сонячне світло не треба шукати по джунглях. Воно є в теплі маминих рук, у смачній їжі, в очах, що сяють від щастя.

За вікном знову яскраво світило сонце. А може, сяйво йшло від Жужиних очей. Відтоді, збираючись рятувати світ, маленька мавпочка пам’ятала, що спершу варто озирнутися: найважливіше й найтепліше нерідко зовсім поруч».

Закривши книгу, Світлана глибоко зітхнула. По той бік дверей щось заворушилося. Дар’я явно слухала; тепер вона вимкнула світло й знову лягла.

Уранці місце, де стояла коробка, виявилося порожнім. Принісши сніданок, Світлана всміхнулася: схоже, казка все-таки допомогла. Вона постукала.

— Дарочко, сьогодні млинці з варенням. Їж на здоров’я. Варення сама варила: минулого літа ми з твоїм татом по малину до лісу їздили. Ягід було стільки — усіх не забереш! А запах лісової малини ні з чим не зрівняється.

Ледве вона повернулася на кухню, з коридору долинув дзвін, а слідом — гуркіт. Світлана вибігла й із жахом побачила сніданок на підлозі. По стіні стікало малинове варення.

— Господи… Чим же я її образила? Адже все налагоджувалося. Чи, може, не треба було читати казку? Ні, навряд. Вона ж узяла камеру… Хоча, може, викинула її у вікно. Тепер я й цьому не здивуюся.

Довелося збирати уламки й прибирати бруд. Світлана взяла ганчірку й вимила підлогу біля дитячої, намагаючись не сердитися. Чоловікові про розбитий сніданок вона не розповіла.

Увечері Світлана знову сіла біля дверей із книгою про Жужу. Ледве дочитала перший абзац, Дар’я вискочила, штовхнула її, вихопила казки з рук і знову замкнулася.

Світлана довго не могла оговтатися — вона була приголомшена й навіть трохи налякана. Стукала, кликала Дар’ю, але світло в кімнаті згасло. Крізь двері долинали приглушені ридання.

— Усе не так, — зітхнула вона, лягаючи поруч із Віктором. — Здавалося, трохи зрушили з місця, а тепер знову назад. Хоча якийсь результат, мабуть, є.

— Який же? — посміхнувся чоловік. Він уже втомився дивитися на її безуспішні старання.

— Вона мене штовхнула. І книгу забрала.

— Що?! — Віктор аж поперхнувся.

— Мабуть, не варто було читати їй ці казки. Для неї вони невіддільні від мами. Шукатиму інший спосіб.

— Ти надто на цьому зосередилася, — зітхнув він. — Дай їй час. Заговорить, коли зможе. Ірини всього два місяці як немає. Люди роками гоять рани, а тут підліток.

— Тобто залишити її саму? — обурилася Світлана.

— Так. Що ще лишається?

— Вітю, не можна так. Їй потрібна підтримка. Перестанемо її помічати — замкнеться ще дужче. Не будь бездушним. Часом здається, тобі байдуже, що з нею.

— Не байдуже, — насупився Віктор. — Але я від самого початку сумнівався, чи варто було забирати її до нас.

— А в бабусі за зачиненими дверима було б краще? — розсердилася Світлана. — Ніна Петрівна не змогла б стільки з нею панькатися. Дар’я своїми примхами довела б її до нападу. Пожалкуй бабусю, вона щойно втратила доньку.

— Залиш дівчинку хоча б на пару днів, — він клацнув вимикачем лампи. — Подарунок же вона взяла. Може, займеться фотографією, трохи оговтається.

— Що їй знімати в чотирьох стінах? Треба хоч зрідка виходити. Літо, довкола стільки цікавого. Може, відвести її на могилу до мами?

— Зараз це ні до чого. У неї і так зрив. Хочеш зовсім добити її чорним каменем, з якого усміхається мати?

— Навіщо ти так похмуро? Я хочу, щоб вона прийняла: Ірину не повернути. Знайшла сили поставити крапку на минулому. Мені допомогло. Ти ж сам умовив мене піти на могилку нашого Павлика. Після цього я змогла відпустити.

— Світлано, не порівнюй, — Віктор обійняв її. — Вона ще дитина. Давай спати. Ранок мудріший за вечір.

— Світлано!

Зі спальні Віктор крикнув так різко й збуджено, що чашка випала в неї з рук і розбилася, розсипавшись по підлозі уламками.

— Що сталося? Навіщо ти кричиш?

Налякана Світлана прибігла до спальні.

— Подивися! — Він сердито тицьнув пальцем у дзеркало. — Гадаю, це тобі.

— Що?..

Вона здригнулася й подивилася. З приліжкової тумбочки все було перекинуто. На підлозі валялися баночки з кремом і флакони туалетної води, килим був припорошений пудрою. По ліжку розкидало вміст косметички: на подушку видавили тональний крем, простирадло забруднили тінями, підковдру — рум’янами.

Тюбик Світланиної помади лежав ще біля входу. На дзеркалі нею було написано: «Ти мені не мати».

— Ти мені не мати, — тремтячим голосом прочитала Світлана. — Боже, коли вона встигла?

— Мабуть, за сніданком. Годі! Більше терпіти не стану! — заревів Віктор. — Ми її прихистили, а вона ось як віддячує! Та що вона собі дозволяє?

Він рвонув до дитячої, але Світлана його зупинила.

— Вітю, заспокойся. Вона налякана, а винна я. Полізла читати мамині казки, вдерлася в їхнє святе місце. Це була їхня традиція. Дар’я не винна, вона так протестує.

— Протестує?! — Очі Віктора налилися кров’ю. — Тобі не набридло її вигороджувати? Носишся з нею як із писаною торбою! Я ж казав: облиш її. Сьогодні повезу її до психолога. Уже будь-кому ясно, самі ми нічого не зробимо.

— Вітенько, не треба психолога, — заблагала Світлана. — Я зрозуміла, де помилилася. Я сама впораюся. Вона ж твоя донька. Ти б хоч раз прийшов поговорити, хай і через двері. Так, вона не виходить, але…

— Не виходить! — нервово засміявся Віктор. — А тут вона силою думки все перевернула? Світлано, звертатися до психолога нормально, особливо після такого нещастя. Це необхідність, а не моя примха. Мені приятель уже порадив доброго фахівця. Не можна цілодобово сидіти замкненою, а потім таке влаштовувати. І перестань намагатися стати їй матір’ю. Не вийде.

— Зате ти можеш стати їй батьком! — спалахнула Світлана.

— Я й намагаюся. Допомога психолога їй зараз потрібніша за твої жалюгідні спроби пробити цю броню. Сьогодні повернуся раніше. Змусь її зібратися: домовлюся з фахівцем годин на шосту. До цього часу будьте готові.

Вмовляти доньку Віктор не став: відімкнув запасним ключем її кімнату, схопив Дарину за руку й вивів у піжамі. Вона йшла без опору, байдужа до всього, що відбувалося довкола. Лише на Світлану поглянула — і тій привиділося в цьому погляді благання про допомогу.

— Вітю, припини, будь ласка. Ти робиш їй боляче, — Світлана прикусила губу.

— А вона нам, по-твоєму, не робить? — фиркнув він, силоміць натягуючи на доньку кросівки.

— Не можна поводитися з Дариною як із річчю. Вона людина, у неї теж є власна думка.

— Зате про те, що живе не сама, вона забула. Витирає об тебе ноги, а ти дозволяєш. Усе, годі!

— Тоді я з вами, — Світлана схопила сумку.

— Навіть не думай, — Віктор розчахнув двері й виштовхнув Дарину на майданчик. — Ще твого ниття всю дорогу бракувало. Мене й без того нудить. Ти не бачиш, що ця дівчинка нас із тобою знищує?

Від грюкоту дверей здригнулося дзеркало. Світлана сповзла по стіні й так і лишилася сидіти на підлозі. Вона не впізнавала Вітька. Адже це його донька — чому він не міг набратися терпіння? Нещасній дівчинці зараз потрібна любов, а він тягне її до психолога. Світлана не знала, як чинити.

За дві години задзвонив телефон. Вона відразу відповіла, вже відчуваючи серцем: сталося лихе.

— Вітю, що там?

— Світо, ти тільки… не лякайся, — затинаючись, вимовив чоловік. — Дарина втекла.

— Як утекла? Куди?

— Знав би я! Довіз її до психолога, лишився чекати в холі. Мені й на думку не спало, що вона задумала втечу. Попросилася до туалету й зникла. Хвилин за десять психологиня здійняла тривогу. Обшукали всю клініку — ніде немає. Мабуть, через туалетне вікно вилізла. Я вже все навколо об’їхав, жодних слідів.

— З Ніною Петрівною зв’язувався?

— Їй першій подзвонив. Я подумав, донька піде до неї. Вона тепер теж біля свого будинку обходить увесь район.

— Телефонуй у поліцію! — Світлана стиснула кулаки.

— Уже подзвонив. Усім, кому міг.

— Я ж просила тебе нікуди її не возити, — зітхнула вона. — Удома вона коїла жахливі речі, але принаймні була в безпеці. А тепер дитина сама блукає містом, у піжамі! Ти зовсім цього не передбачив. Зараз приїду, шукатимемо вдвох. Навряд чи вона далеко пішла. Телефон у неї із собою?

— Її телефон лишився в мене, — пробурчав Віктор.

Від хвилювання Світлана ледве пам’ятала себе. Вибігла на вулицю, скочила в машину й за десять хвилин була біля клініки. Дорогою вона вдивлялася в людей на тротуарах, оглядала сквери, але знайомої постаті ніде не помітила.

Чоловік чекав біля входу. З його обличчя було видно, як сильно він стривожений.

— Уже не знаю, куди їхати. Патрульні приїжджали, взяли дані для орієнтування.

— Вітю, треба заспокоїтися. Далеко вона не могла піти. Скільки часу її немає?

— Хвилин 40, приблизно. Господи, це все через мене!

— Потім будеш себе звинувачувати. Кожен може помилитися, а зараз треба подумати, куди вона попрямувала. Дарина, видно, не хоче, щоб її знайшли. Перевіримо двори поблизу. Ти їдь в один бік, я — в інший.

Світлана об’їжджала околиці аж до темряви, зазирала у двори, звертала до скверів, зупинялася там, де могла помітити дитину. Раз по раз вона виходила з машини й питала перехожих, чи не траплялася їм худенька світловолоса дівчинка в піжамі з кошенятами. Ніхто Дарини не бачив. Віктор час від часу телефонував, але й у нього новин не було. Шукали всі, а дівчинка наче крізь землю провалилася.

Уже близько півночі Світлана дісталася паркової лавки й сіла, зовсім знесилена. Вона плакала, боячись за дівчинку, і раптом згадала колишню квартиру Ірини.

— Вітю! Алло! — схвильовано вигукнула вона в телефон.

— Ти її знайшла?

— Ні. Де вони з Іриною жили? Назви адресу.

— Садова, будинок дев’ять. Тільки Ніна Петрівна вже туди ходила. Якщо ти вирішила, що донька там…

— Усе одно поїду.

Кинувши телефон на пасажирське сидіння, Світлана помчала на Садову. Старий будинок, зведений ще в середині минулого століття, темною брилою врізався в Центральний проспект. На фасаді світилися лише поодинокі вікна.

Вона добігла до потрібного під’їзду, смикнула двері — замкнено. Почала викликати квартири одну за одною, аж поки не почула незадоволений жіночий голос:

— Кому там знадобилося?

— Заради Бога, вибачте. Ключі загубила. Я з двадцять першої квартири.

— Звідти? — фиркнула жінка. — Вона порожня.

— Там жила моя подруга Ірина з донькою Дариною. Я за квартирою доглядаю, приходжу квіти поливати. Ніна Петрівна дала мені ключі, а я їх загубила. Другий комплект у неї взяла, але там лише квартирний, від під’їзду немає.

— Подруга, значить… Зачекайте, — жінка замовкла. — Гаразд, заходьте.

— Дуже вам дякую! Вибачте, що потурбувала.

Світлана потягнула двері на себе й миттю злетіла на другий поверх. Десь вище відчинилися ще одні двері: мабуть, жінка вирішила сама подивитися, хто так відчайдушно намагається потрапити до порожньої квартири номер 21.

— Господи, нехай вона буде тут, будь ласка, — Світлана заплющила очі й натиснула на дзвінок.

За дверима почулися обережні кроки.

— Дарино, відчини мені! Я чую тебе. Знаю, ти тут. Мені так страшно було за тебе… І тобі страшно, я розумію.

Дівчинка підійшла, але дверей не відчиняла. Світлана дістала телефон із кишені; пальці тремтіли, поки вона набирала чоловіка.

— Вітю, знайшлася, — прошепотіла вона. — Тут вона. Привозь ключі, мерщій. Мене ще сусідка заскочить, поліцію викличе. Я в машині на тебе почекаю.

— Зараз буду! — вигукнув він.

Віктор приїхав із ключами, і вони увірвалися до квартири як ураган. На кухні було темно. Дарина сиділа на стільці, не ввімкнувши світла, й не обернулася, коли вони ввійшли. Наче ані Світлани, ані Віктора поруч узагалі не було.

— Донечко, Господи! Ми з розуму сходили! Навіщо ти втекла? — заговорив Віктор.

— Вітьку, не зараз, — Світлана відсторонила чоловіка від дівчинки. — Дарочко, не бійся. Ніхто тебе сварити не буде. Поїдемо додому.

Дарина без заперечень підвелася зі стільця. У коридорі натягнула кросівки й вийшла з квартири разом із ними, так і не сказавши ані слова.

Удома вона знову замкнулася в себе. Віктор заговорив пошепки:

— Чому з нею так?

— Ми вимагаємо надто багато, Вітю. Не можна чекати, що вона зараз попросить вибачення й одразу оговтається. Їй важко, а ти ще й силоміць потяг її туди, куди вона не хотіла йти.

— Після того, що вона влаштувала в нашій спальні!

— Та хіба це головне? Спробуй уявити себе на її місці. Вона злякалася твоєї грубості, а зовсім не психолога. Хіба може батько так примушувати дитину, чию психіку понівечило горе? Вона маленька, налякана дівчинка. Враз утратила і звичний світ, і найдорожчу людину. Їй потрібні любов і час. Скільки не води її по фахівцях, маму вони їй не повернуть. А от допомогти їй знову відчути смак до життя, повірити в диво ми можемо. Ти бачив її фотографії?

— Які? Звідки мені їх бачити? Хоча… ті, що вона раніше знімала на телефон, показувала.

— Тепер вона користується нашою камерою. Поки вас не було, я зазирнула, не втрималася. Знімки чорно-білі, але які ж хороші! Кімната, вид із вікна, навіть автопортрети. На них наче видно, що в неї всередині. Я вперше розгледіла її очі — глибокі, стільки в них туги й страху. Вона почувається самотньою. Є бабуся, є ти і я, а для самої себе вона лише піщинка у величезному, лячному океані життя. Крихітна рибка, яку течія несе невідомо куди.

— І як нам бути? — зітхнув Віктор.

— Я робитиму те саме, що й робила. Нехай пише на дзеркалі, розбиває тарілки, ненавидить мене. Може, так потроху вихлюпне все, що в ній накопичилося. Коли ненавидіти вже забракне сил, у серці знайдеться місце для іншого. Матір’ю вона мене не полюбить, я знаю. Але другом стати я можу спробувати. А ти, будь ласка, не заважай. Будь їй батьком — турбуйся, терпи, намагайся зрозуміти.

— Гаразд, тобі видніше, — він усміхнувся. — Ти завжди вміла ладнати з людьми краще за мене.

Дні минали. Дарина, як і раніше, не виходила зі своєї кімнати, але їжу більше не відкидала й Світланині речі залишила в спокої. Ніна Петрівна часто навідувала їх, однак онука й із нею не спілкувалася. Та все ж Світлана відчувала: у домі щось змінюється.

Одного вечора Світлана збирала після вечері тарілки й почула за зачиненими дверима плач. Вона поставила посуд, сіла на підлогу біля кімнати Дарини й заговорила так, щоб дівчинка могла чути кожне слово.

— Ти сумуєш за мамою? Я розумію, люба. Три роки тому зі мною сталося те, чого нікому не мало б випасти. У нас із твоїм татом був син, Павло. Зараз йому виповнилося б вісім, а він і до п’яти не дожив. Я так його любила… Коли народився Павлик, мені здавалося, що щасливішої за мене людини на землі немає. Кирпатий, кумедний, карі очиська, на голові рудий пушок. Ми довго на нього чекали, душі в ньому не чули. Він ріс здоровим, міцним. А в три роки лікарі виявили приховану ваду серця.

Світлана продовжувала говорити крізь зачинені двері:

— Допомогти могла лише пересадка. Але де взяти донорське серце? Досі не знаю. Ми шукали, чекали, сподівалися. Перенесли десяток операцій. Ти ж пам’ятаєш, як у лікарні страшно. А як було йому, маленькому? Він терпів, тільки часом плакав — хотів додому. Я звільнилася з роботи, щоб із ним не розлучатися. Молилася, просила небеса зберегти йому життя. Та дива ми не дочекалися. Тоді я думала, що в нашому світі див взагалі не буває. За місяць до п’ятого дня народження Павлика не стало. До дитячої він так і не повернувся. Тепер ти в ній живеш.

— Потім усе пам’ятаю погано. Закрилася від усіх, як ти зараз. Мій світ розсипався. Мені нічого не було потрібно, хотілося лише піти слідом за сином. Я кричала в порожнечу, хоч і знала: ніхто не відповість. За що йому це? Чому йому так мало відвели? Я б своє життя віддала, аби він лишився. Навколо була темрява, шуміли перешкоди, і за ними не було чути живого світу. Я схудла, майже не спала, але й неспанням це назвати не можна було.

— Твій тато витягнув мене з тієї ями. Розмовляв терпляче, хоч відповіді й не було. Ледь не з ложки мене годував, сльози витирав, волосся мені розчісував. Я тоді не думала ні про себе, ні про Вітька. А йому ж було так само боляче. Тільки він розумів: сина вже немає, але ми ж живі. Нам треба далі жити, боротися, рухатися, розвиватися. І Павлик назавжди лишився з нами. Щодня я згадую то його сміх, то слова, які він вимовляв.

— У спальні на столику стоїть його фотографія. Ти, мабуть, помітила її, коли там усе порозкидала. Я побачила, що ти дбайливо прибрала її, не дала їй потрапити під твій розгром. Потім знайшла в шафі на полиці. Дякую, Дарочко.

— Я знаю, тобі погано. Ти зараз, як я колись, проклинаєш долю за те, що вона зробила з твоєю мамою. Але ти вижила. Хіба це не диво? Отже, Всесвіт щось для тебе задумав. Після смерті сина я не розуміла, навіщо сама лишилася тут. А з твоєю появою зрозуміла: у мені стільки любові, я маю віддати її тобі. Я не була знайома з твоєю мамою, але вірю, що вона чудова. Які історії написала! Жужа мені так сподобалася. Мама завжди житиме у твоєму серці. І не бійся самотності. Ми в тебе є. Що б не сталося, ти можеш на мене розраховувати.

— Мабуть, мама не хотіла б, щоб ти так горювала. Дай їй за тебе порадіти, покажи, як тобою можна пишатися. І пробач мені: я тут випадково переглянула фотографії у твоїй камері. Особливо сподобалися ті, де ти сама. Ти красива. А очі — наче їм треба побачити весь світ. Тільки з кімнати його не розгледиш. Ти любиш книжки, я знаю. Можу привезти. А краще залишу тобі дані від моєї онлайн-бібліотеки — обирай і читай, скільки захочеш.

— Гаразд, більше чіплятися не буду. Мені хотілося з кимось поговорити. І ще: за втечу ми на тебе не сердимося. Сильно злякалися, от і все.

Світлана підвелася й прислухалася. За дверима важко сопіли. Їй здалося, що Дарина сидить зовсім поруч і жадібно ловить кожне слово. Раніше дівчинка так її не слухала.

Наступного ранку, принісши сніданок, Світлана побачила біля порога книжку казок. Вона всміхнулася: їй здалося, що вчорашні слова все-таки зворушили серце Дар'ї. Книжка могла бути жестом довіри, могла виявитися проханням знову почитати перед сном — Світлана не знала. Та відступати не збиралася. З Дар'єю треба говорити, ділитися не лише своїм болем і втратами, а й радощами, щоб дівчинка відчула: вона не сама, ті, хто поруч, теж мають почуття.

Чекати вечора Світлана не стала. Сіла біля дверей, розгорнула книжку на випадковій сторінці й почала читати:

«Якось увечері мама послала Жужу до бабусі по солодкі фініки. Іти було недалеко: проминути три пальми та перебратися через один струмочок. Та сонце вже сідало, і тіні простягали до мавпочки довгі темні пальці. «А я не боюся!» — заявила Жужа-жужа й припустила швидше.

До бабусі вона дісталася швидко. Забрала кошик і зібралася додому, хоча бабуся вмовляла її ще посидіти. Дивлячись на захід сонця, Жужа зовсім не хотіла слухати розповіді про рожевих чарівних слонів, які вибираються з озера, і страшних білих мавп із вогняними палицями.

Вона зіскочила з гілки — і тут у кущах зашурхотіло: «Ш-ш… шурх-шурх!» Мавпочка застигла, зіниці від жаху розширилися. «Хто тут?» — пискнула вона. Відповіді не було. Вітер ворухнув ліану, і вона заскрипіла, наче старі двері.

Жужа кинулася навтьоки. Не вибираючи дороги, промчала через струмок, перечепилася й упала в м'які зарості папороті. Кошик вилетів у неї з рук, фініки розсипалися. У темряві їй ввижалися страшні звірі, що оточували її зусібіч. Вона тремтіла, потім затулила очі долоньками й заплакала. «Матусю!» — тоненько покликала Жужа.

Крізь переплетені ліани долинуло рідне: «Жужа-жужа, ти де?» Це мама пішла її шукати. Донька довго не поверталася, а таке через її допитливість бувало вже не раз: доводилося обшукувати джунглі. «Я тут! — зраділа мавпочка. — Матусю, хтось шарудить! Хоче спочатку мене з'їсти, а потім — бабусині фініки!»

«Ходімо разом перевіримо», — сказала мама, обіймаючи доньку. Вони підійшли до кущів. За обережно розсунутими гілками виявився маленький їжачок: він застряг серед коріння. Щоб його почули й визволили, він шарудів сухим листям. «Ось хто тебе налякав, — усміхнулася мама, визволяючи бранця. — Йому потрібна допомога».

Тремтіння Жужі минуло. Вони позбирали фініки й посміялися з їжачка, який кумедно перебира́в лапками, поки тікав. На зворотному шляху зовсім стемніло, над ними одна за одною спалахували великі яскраві зорі. Жужа міцно трималася за мамину руку й про щось думала.

«А якби там був не їжачок, мамо?» — спитала вона нарешті. Мама тихо засміялася: «І тоді ми були б разом. Коли поруч рідні, боятися нічого».

Удома тато приготував гарячий трав'яний чай. Прийшла й бабуся — хотіла дізнатися, чи все гаразд. Серед рідних, за чашкою духмяного ройбушу, Жужа думала, як добре сидіти всім разом. Тепер їй зовсім не було страшно. Та два солодкі фініки вона все ж поклала ближче: раптом їжачок прийде, буде чим пригостити. Іноді за лячним шарудінням ховається маленький майбутній друг».

Світлана за читанням не помітила, як відчинилися двері. Дар'я стояла біля одвірка, притулившись до нього, й плакала.

— Дарочко… Ти вийшла, — Світлана підвела очі й здригнулася.

— Ще почитай, — дівчинка сіла поруч. — Мені так подобається.

— Ти ж їх напам'ять знаєш, усі до одної, — усміхнулася Світлана.

— Ну то й що.

— Добре. Тоді сама вибери, яку.

— Де дядечко Барсик у калюжу впав, — Дар'я засміялася. — І ще про те, як Жужа друга знайшла.

Світлана читала далі. Вони то сміялися, то плакали над пригодами мавпочки, а потім Дар'я заснула в неї на плечі. На обличчі дівчинки лишилася ледь помітна, лагідна усмішка. Дивлячись на неї, Світлана зрозуміла: крига вже не просто дала тріщину — вона танула так стрімко, що цієї води з надлишком вистачило б назавжди врятувати від посухи джунглі маленької Жужі.