Учителька допомагала талановитому учневі вибратися з важкої родини

Її помітили й за межами селища. Із великого міста надходили запрошення до гімназій, що обіцяли високу зарплату. Наукові інститути пропонували займатися методичними розробками. Перед Світланою відкривалася гарна кар’єра, однак вона раз у раз відмовлялася: своїм покликанням вважала навчати дітей. Батьки засмучувалися й не розуміли її.

— Сидиш тут наче приклеєна, — нарікала мати. — Невже у великому місті твої здібності пропадуть? Там тобі буде куди краще, ніж тут животіти.

— Мамо, а мої діти? На кого ж я їх залишу?

— Можна подумати, окрім тебе, немає кому викладати.

— Учителів і без того бракує, — відповіла Світлана, кивнувши.

Брак був справжній. Та річ була не лише в ньому. Світлана бачила, як місцеві педагоги поводяться з учнями, й розуміла: з її від’їздом малюки залишаться без того захисту й підтримки, які отримували від неї. Покинути їх вона не могла.

Один клас змінювався іншим. Разом із дітьми дорослішала й Світлана, ставала досвідченішою, мудрішою. А спроби влаштувати особисте життя щоразу приносили розчарування. Вона зустрічалася з місцевими хлопцями, але ні з ким не знаходила ані легкості, ані цікавості. Ніхто не здавався їй підходящою людиною.

На черговий конкурс Світлана поїхала до столиці. Там увечері, в саду біля готелю, до неї підійшов молодий чоловік. Він запропонував прогулятися й показати місто.

Вона охоче погодилася. У столиці Світлана опинилася вперше, нічого тут не знала й хотіла її оглянути. Та й сам новий знайомий одразу їй сподобався: стильний, красивий, наче герой захопливого фільму, з розумними очима — зеленими, як аґрус. Він назвався Артемом.

Прогулянка запам’яталася їй надовго. Світлана на всі очі дивилася довкола, слухала розповіді нового знайомого й дедалі більше захоплювалася своїм супутником. Він здавався начитаним, веселим, уважним; говорив ввічливо, умів бути чуйним. Під його захопленим поглядом вона танула. Їй було радісно усвідомлювати, що подобається не просто комусь, а такому красивому й розумному чоловікові. Що довше вони йшли столицею, то менше Світлані хотілося, щоб цей вечір закінчувався.

Ніч вони провели разом. Для Світлани це було не властиво, але чарівність нового знайомого виявилася надто сильною. За його словами, він часто приїздив до столиці у справах, а фірма оплачувала йому квартиру. Туди він її й запросив.

Уранці Світлана ледь не проспала. Довелося швидко вставати, збиратися й викликати таксі: в університеті, де відбувалася чергова лекція, на неї вже чекали заняття. Перед виходом чоловік ніжно поцілував її.

— Після занять я за тобою заїду.

Світлана повірила й почала чекати. Чекала довго, однак він не приїхав. Тоді вона сама взяла таксі й вирушила за адресою, яку добре запам’ятала.

Двері їй відчинив незнайомий заспаний хлопець. Він здивувався відвідувачці, але, вислухавши її коротку розповідь, усміхнувся.

— Тепер зрозуміло. Тільки це не Артем. Його Романом звати. Я поїхав і залишив йому ключі, щоб кота годував. Вам би від нього триматися подалі: бреше без упину. Коли мене немає, вічно когось сюди приводить.

Світлана мовчки кивнула. Пояснень вистачило, щоб учорашній чарівний вечір постав перед нею зовсім інакше. Тепер вона згадувала, що чоловік часом поводився неприродно, плутався у власних розповідях: то виходило, що закінчив економічний виш, то — юридичний. Причини насторожитися були.

Та тоді нове почуття її приголомшило. Ніколи раніше чоловік не подобався їй так сильно з першого погляду, ніколи ще її так не тягнуло до когось. Підозрілі нестиковки вона залишила поза увагою. Тепер було тяжко визнавати, що повелася як легковажна дурепа й попалася на вудку звичайного бабія.

І все ж із цим Світлана впоралася. Додому вона повернулася майже заспокоєна й з головою поринула в роботу, яка завжди допомагала їй переживати важке.

За кілька тижнів з’ясувалося, що та ніч не минула без наслідків: Світлана чекала на дитину. Від несподіванки вона була приголомшена — і водночас раділа. Адже про дітей вона мріяла все життя. Якщо малюкові судилося рости без батька, отже, їй самій доведеться старатися ще більше. Переривати вагітність вона навіть не думала.

Мати й батько спочатку стривожилися, дізнавшись, що незабаром стануть бабусею й дідусем. Потім усі троє дійшли одного висновку: мабуть, так навіть краще. Батьки підтримували доньку, і від цього в неї додавалося сил, ставало більше впевненості.

Проте вагітність від перших тижнів давалася тяжко. Світлану мучила нудота; часом стан був такий, що вона не могла ні готуватися до занять, ні проводити їх. Лікарняні йшли один за одним. Кілька разів її відвозили до місцевої лікарні й на кілька днів залишали в палаті під наглядом лікарів. Світлана непокоїлася за дитину: вона ще не народилася, а Світлана вже любила її й боялася втратити. Підтримка батьків допомагала їй триматися, але тривога нікуди не зникала…