Незнайомець передав студентці записку в автобусі, і вона вирішила знайти її адресатку

— Додому, нарешті!

Марина заштовхала дорожню сумку під автобусне сидіння й із задоволенням плюхнулася на нього. Другий курс філологічного інституту лишився позаду. Тепер два місяці можна не згадувати ні про викладачів, ні про пари, ні про заліки — вирвалася з навчальної кабали! Попереду були рідне село, пляж біля улюбленої річки, затінок кущів. Лежати б там, нікуди не поспішаючи, і пити з термоса холодний чай із лимоном.

Навіть недавня історія з Денисом не псувала їй настрою. Здається, пару днів тому вони розійшлися, хоча до того зустрічалися близько чотирьох місяців. Хлопець із паралельної групи кликав її одразу після сесії на південь: море, велика компанія. Марина обрала поїздку до батьків. У відповідь Денис лише пирхнув, а потім перестав брати слухавку. Перед самим від’їздом подруга шепнула, що на море він таки поїхав. І не лише з друзями — прихопив симпатичну дівицю з паралельного потоку.

— Та й пофіг, — вирішила Марина, розриваючи обгортку шоколадного батончика. — Нехай цьому обідраному типові дістануться всі дорожні комарі й морські блохи!

Згадавши заняття зі старовинної літератури, вона хмикнула. От що справді стало в пригоді: химерних лайок і кумедних висловів звідти назбиралося чимало. Марина охоче пускала їх у хід.

До автобуса вона залізла першою й тепер, поки довкола розсідалися пасажири, вовтузилася з дротами навушників і прискіпливо добирала музику. Попереду неї вмостився смаглявий хлопець зі спортивною сумкою. Каштанове волосся було коротко підстрижене; обернувшись, він навіщось подивився на Марину. Симпатичний, майже машинально відзначила вона.

Після витівки Дениса рука сама потягнулася до кишені по маленьке складане дзеркальце. Чи не застряг кріп у зубах? Чи не розмазалася туш по щоці? У дзеркальці виднілися зелені очі, світло-пшеничне волосся, трохи кирпатий ніс із ледь помітними веснянками. Марина всміхнулася своєму відображенню.

Та їй же, виявляється, геть байдуже, що там із колишнім! Не її людина — ні в чому. Не хотілося витрачати на його вчинок ані секунди гарного настрою.

Коли вільних місць майже не лишилося, автобус виїхав із вокзалу. До Кам’янки було трохи більше двох годин. Село перетинала глибока, повноводна Річкова, у якій рибалкам траплялися щуки. Перебратися з одного берега на інший можна було єдиним мостом, збудованим у найвужчому місці; ним пролягала й автобусна дорога. Кам’янка не була кінцевою. На кожній із двох зупинок, по одній на берег, затримувалися ненадовго, а бабусям, які барилися з поклажею, ще й перепадало від буркотливого водія.

За вікном тягнулася дорога. Марина похитувала головою в такт музиці й мружилася: сонце починало припікати крізь скло. Окуляри! Вони ж лежать у сумці. Ляснувши себе по лобі, дівчина полізла по них, але тут автобус підкинуло на вибоїнах. Вона підстрибнула разом із сидінням, окуляри вислизнули з рук. Довелося вилаятися й лізти на підлогу. Загубити подарунок найкращої подруги, привезений зі столиці, було б особливо прикро.

Нарешті пропажа знайшлася. Марина протерла скельця краєм сорочки й надягла окуляри, коли автобус уже під’їжджав до першої зупинки Кам’янки. Проходом потяглися пасажири з важкими сумками.

Хлопець попереду раптом скочив, наче щойно прокинувся. Обернувся, вклав Марині в руки складений у кілька разів папірець — і щойно двері з шипінням роз’їхалися, вискочив назовні.

— Гей! Це ще що? Ти жартуєш? — крикнула вона йому вслід.

Марина хотіла рвонути за ним, але біля сходинок застрягли дві бабусі з візками. Вони затуляли і вихід, і вулицю. За вікном майнула спина незнайомця й одразу зникла серед зелені за зупинкою. Двері зімкнулися. Автобус заторохтів далі, наче нічого й не сталося.

— Знайшов розвагу, — пирхнула Марина.

Та цікавість узяла гору. Вона розгорнула звичайний аркуш із блокнота.

«Світлано, вибач: на твоєму весіллі мене не буде. Я з першого класу кохаю тебе. Чоловіком не став, зате був тобі некровним братом. Мене відправляють служити на інший кінець країни. Дружка передасть мама. Прощавай».

Підвівши голову від записки, Марина виявила, що ледь не проїхала свою зупинку.

— Зачекайте! Мені тут виходити! — панічно закричала вона, витягаючи сумку з-під сидіння.

Водій пробурчав щось невдоволене, але випустив її разом із багажем. Видихнути вдалося лише на курній дорозі, біля старого погнутого знака: білий автобус на синьому тлі.

Уся ця раптова передача зовсім збила Марину з пантелику. Можна було помчати назад через міст, спробувати розшукати дивного попутника. Та ані бажання, ані сил на погоню не лишилося, а прочитане ніяк не вкладалося в голові. Дівчина закинула ремінь сумки на плече й рушила знайомою стежкою до вулиці, де починався старий асфальт. Папірець вона й далі стискала в руці…