Незнайомець передав студентці записку в автобусі, і вона вирішила знайти її адресатку

— Додому, нарешті!

Марина заштовхала дорожню сумку під автобусне сидіння й із задоволенням плюхнулася на нього. Другий курс філологічного інституту лишився позаду. Тепер два місяці можна не згадувати ні про викладачів, ні про пари, ні про заліки — вирвалася з навчальної кабали! Попереду були рідне село, пляж біля улюбленої річки, затінок кущів. Лежати б там, нікуди не поспішаючи, і пити з термоса холодний чай із лимоном.

Навіть недавня історія з Денисом не псувала їй настрою. Здається, пару днів тому вони розійшлися, хоча до того зустрічалися близько чотирьох місяців. Хлопець із паралельної групи кликав її одразу після сесії на південь: море, велика компанія. Марина обрала поїздку до батьків. У відповідь Денис лише пирхнув, а потім перестав брати слухавку. Перед самим від’їздом подруга шепнула, що на море він таки поїхав. І не лише з друзями — прихопив симпатичну дівицю з паралельного потоку.

— Та й пофіг, — вирішила Марина, розриваючи обгортку шоколадного батончика. — Нехай цьому обідраному типові дістануться всі дорожні комарі й морські блохи!

Згадавши заняття зі старовинної літератури, вона хмикнула. От що справді стало в пригоді: химерних лайок і кумедних висловів звідти назбиралося чимало. Марина охоче пускала їх у хід.

До автобуса вона залізла першою й тепер, поки довкола розсідалися пасажири, вовтузилася з дротами навушників і прискіпливо добирала музику. Попереду неї вмостився смаглявий хлопець зі спортивною сумкою. Каштанове волосся було коротко підстрижене; обернувшись, він навіщось подивився на Марину. Симпатичний, майже машинально відзначила вона.

Після витівки Дениса рука сама потягнулася до кишені по маленьке складане дзеркальце. Чи не застряг кріп у зубах? Чи не розмазалася туш по щоці? У дзеркальці виднілися зелені очі, світло-пшеничне волосся, трохи кирпатий ніс із ледь помітними веснянками. Марина всміхнулася своєму відображенню.

Та їй же, виявляється, геть байдуже, що там із колишнім! Не її людина — ні в чому. Не хотілося витрачати на його вчинок ані секунди гарного настрою.

Коли вільних місць майже не лишилося, автобус виїхав із вокзалу. До Кам’янки було трохи більше двох годин. Село перетинала глибока, повноводна Річкова, у якій рибалкам траплялися щуки. Перебратися з одного берега на інший можна було єдиним мостом, збудованим у найвужчому місці; ним пролягала й автобусна дорога. Кам’янка не була кінцевою. На кожній із двох зупинок, по одній на берег, затримувалися ненадовго, а бабусям, які барилися з поклажею, ще й перепадало від буркотливого водія.

За вікном тягнулася дорога. Марина похитувала головою в такт музиці й мружилася: сонце починало припікати крізь скло. Окуляри! Вони ж лежать у сумці. Ляснувши себе по лобі, дівчина полізла по них, але тут автобус підкинуло на вибоїнах. Вона підстрибнула разом із сидінням, окуляри вислизнули з рук. Довелося вилаятися й лізти на підлогу. Загубити подарунок найкращої подруги, привезений зі столиці, було б особливо прикро.

Нарешті пропажа знайшлася. Марина протерла скельця краєм сорочки й надягла окуляри, коли автобус уже під’їжджав до першої зупинки Кам’янки. Проходом потяглися пасажири з важкими сумками.

Хлопець попереду раптом скочив, наче щойно прокинувся. Обернувся, вклав Марині в руки складений у кілька разів папірець — і щойно двері з шипінням роз’їхалися, вискочив назовні.

— Гей! Це ще що? Ти жартуєш? — крикнула вона йому вслід.

Марина хотіла рвонути за ним, але біля сходинок застрягли дві бабусі з візками. Вони затуляли і вихід, і вулицю. За вікном майнула спина незнайомця й одразу зникла серед зелені за зупинкою. Двері зімкнулися. Автобус заторохтів далі, наче нічого й не сталося.

— Знайшов розвагу, — пирхнула Марина.

Та цікавість узяла гору. Вона розгорнула звичайний аркуш із блокнота.

«Світлано, вибач: на твоєму весіллі мене не буде. Я з першого класу кохаю тебе. Чоловіком не став, зате був тобі некровним братом. Мене відправляють служити на інший кінець країни. Дружка передасть мама. Прощавай».

Підвівши голову від записки, Марина виявила, що ледь не проїхала свою зупинку.

— Зачекайте! Мені тут виходити! — панічно закричала вона, витягаючи сумку з-під сидіння.

Водій пробурчав щось невдоволене, але випустив її разом із багажем. Видихнути вдалося лише на курній дорозі, біля старого погнутого знака: білий автобус на синьому тлі.

Уся ця раптова передача зовсім збила Марину з пантелику. Можна було помчати назад через міст, спробувати розшукати дивного попутника. Та ані бажання, ані сил на погоню не лишилося, а прочитане ніяк не вкладалося в голові. Дівчина закинула ремінь сумки на плече й рушила знайомою стежкою до вулиці, де починався старий асфальт. Папірець вона й далі стискала в руці.

— Гаразд, переплутав, із ким не буває, — бурмотіла Марина. — Але ж я не Світлана. І весілля начебто не планувала. У молодших класах пара прихильників була… Тільки навряд чи вони самі тепер про це згадають. Брата в мене теж немає, ні рідного, ні названого, тут уже на 100 відсотків упевнена. Не мені це писали.

Вона зупинилася й подивилася вгору, наче небо могло підтвердити її здогад. Над головою пролетіли два стрижі; на сусідній вулиці надривався півень. Марина зітхнула, зминаючи аркуш.

Викинути — й забути. У неї канікули, своє життя, а не чужі любовні складнощі. Усе розсудливо, усе правильно. Але десь усередині вже обурено пищала совість: викидай, звісно, нехай двоє так і лишаться нещасними, не розібравшись у власних почуттях. Він поїде служити й тужити, вона гадатиме, чому друг не прийшов на весілля. Чужу долю зламати недовго, безсовісна!

За два двори до дому Марина знову зупинилася. Гаразд. Від думки, що через безглузду помилку людина не дізнається чогось важливого, і справді ставало моторошно. Записка дійшла до неї — передавати далі нікому. Отже, доведеться самій знайти ту, кому вона призначалася. Але спершу — додому й поїсти.

Із цим рішенням Марина й увійшла до хвіртки. Батьки зустріли студентку, що повернулася, як і належить зустрічати втомлену після дороги доньку: засипали розпитуваннями, всадовили за стіл і нагодували досхочу. Надвечір їй дали чистий рушник і відправили митися до натопленої лазні. Після їжі й парної Марина зовсім розімліла, і ранкова історія з незнайомцем вилетіла з голови. Записка нагадала про себе, коли Марина розбирала речі в шафі: складений аркуш випав із кишені сорочки.

— Мамо, можна спитати? — Вона з’явилася на кухні, де готувалася пізня вечеря.

— Що сталося, ковдри не знайшлося? — Мати не обернулася від сковороди з млинцями.

— Та знайшлося, — Марина похитала головою. — Зі мною сьогодні дивна річ сталася.

Сівши за стіл, вона налила з графина холодного вишневого компоту й розповіла про автобусного незнайомця. Потім подала матері аркуш.

— А я вже вирішила, що романтики перевелися, — мрійливо зауважила та, прочитавши.

— Може, здогадаєшся, хто це? Хлопець вийшов на першій зупинці, мабуть, тутешній. Років 25, кремезний, смаглявий, волосся темне.

— Та таких у нас пів села! Це ж як голку в копиці сіна шукати, — упевнено відповіла мати й знову взялася до млинців.

— А Світлани в селі є?

— Є, — кивнула вона, вже посміхаючись. — Бабуся Світлана. Їй, щоправда, вже за сімдесят років, сумнівно, щоб такі прихильники завелися. Ще одна Світлана є, та вона давно заміжня, двоє дітей. Не підходить. У сусідів дівчатко трьох років, теж Світланка. Але й її з твоєї історії доведеться викреслити.

Марина кисло подивилася у вікно. Захотіла добру справу зробити, а зачепитися нема за що. І тут згадала: у записці було ще одне ім’я. Точніше, кличка.

— Мамо, а Дружок — це ж собака?

— У нас, мабуть, собака, — замислилася мати. — То ти що, зібралася двори обходити, дізнаватися, хто як свого пса кличе?

І справді безглуздо. Собак тримали багато хто: кудлаті сторожі служили краще за дзвінки. Здіймати на ноги село, розпитуючи господарів про клички, Марина не збиралася. А раптом Дружком назвали кота? Або бичка, чи ще якусь живність? Тоді пошуки взагалі розтягнуться до безкінечності. Вона зітхнула.

— Поїж-но та лягай, хоч виспишся, — мати поставила перед нею тарілку млинців. — Завтра вишню перед домом збиратимемо, компот закручуватимемо. Тато вже банки з-під підлоги дістав.

Сперечатися Марина не стала й полізла в холодильник по сметану.

Ранок почався запахом сирників, міцного чаю й свіжоскошеної перед двором трави. Марина розчинила в своїй кімнаті вікно, потягнулася, наче вітаючись із цілим світом, і мимоволі подумала, як же добре вдома. В інститутському гуртожитку вранці доводилося стояти у величезній черзі до душу, а тут можна було просто дихати літнім повітрям із відчиненого вікна.

— Поїж і сходи по цукор, гроші на підвіконні, — сказала мати, подаючи сніданок. — Оце господиня: компот варити зібралася, а цукру кіт наплакав.

— Ага, — озвалася Марина з набитим ротом.

— Ми тим часом драбину із сараю витягнемо, почнемо з батьком решту вишні знімати, — вела далі мати, перекладаючи варення в розетку. — Тільки не гуляй довго. Ще нагуляєшся, попереду ціле літо.

За пів години Марина вже спорядилася до походу в єдиний сільський продуктовий: стара авоська, список не лише з цукром, панама від сонця. Вона йшла, позіхала на весь рот, трохи бурчала — і все одно раділа. Це була дорога рідним селом, а не міська біганина із запізненням на пари.

Магазин містився за рікою. Нові шльопанці поскрипували на кожному кроці; односельці порались біля дворів. Марина вдихала запахи сіна, квітучих кущів, річкової води й пилу, слухала сільський літній день. На душі ставало тепло, і вона сама не помітила, як усміхнулася.

Біля мосту, де вузька пішохідна частина сусідила з широкою проїжджою, їй трапилася Раїса Петрівна. Колишня класна керівниця теж поспішала по покупки.

— Добрий день! — Марина привітно помахала їй.

— Мариночко, здрастуй! Канікули почалися?

— Так! — закивала дівчина. — А у вас як справи? Зі здоров’ям усе добре?

Раїсу Петрівну любили й після випуску. Доброта анітрохи не заважала їй підтримувати в класі суворий порядок; як їй це вдавалося, учні й самі не розуміли. Згодом згадували її з вдячністю, віталися при зустрічі, заходили в гості. З учителів лише вона жила в Кам’янці й щоранку добиралася автобусом понад 30 км до школи в більшому селищі. Там навчалися діти з усіх довколишніх сіл.

Удвох до магазину йти було значно веселіше. Раїса Петрівна встигла розповісти, як домоглася ремонту у своєму кабінеті, поскаржитися на нинішні підручники й на те, якими розбещеними стали діти. Марина ділилася міським життям, інститутськими справами й щойно складеною сесією. Згадався й учорашній випадок в автобусі. Марина дістала записку, знову переповіла, як незнайомець тицьнув їй складений аркуш у долоню й зник на першій зупинці, а тоді зізналася, що досі не розуміє, кому призначався лист.

— Уявляєте, вклав мені цей папірець у долоню — і бігом з автобуса! — махала вона рукою. — А мені тепер розбирайся, хто мав його отримати.

Раїса Петрівна слухала з легкою усмішкою, потім замислилася.

— За описом я його не впізнаю. Світлану, яка збирається заміж, теж не пригадаю. Але Дружок… Десь я цю кличку чула.

Марина здивовано замовкла, не заважаючи їй згадувати.

— Дружок… Нещодавно ж до куми по смородину ходила, сюди, на інший берег. Упоперек вулиці вискочив хлопчина, років семи чи восьми, сміється. А слідом чорний молодий пес, так радісно гавкає. Хлопчик його Дружком кликав. Потім придивилася — це Кирило Мельник, молодший син сусідки моєї куми. Може, це він і є, твій пес із записки?

Прізвище насилу, але озвалося в пам’яті. Мельник навчався на два класи молодше за Марину. Чи не брат Кирила? Усього села вона не знала: шкільні подружки, сусіди — от і все коло. Плітки про кожного стрічного слухати не любила, а останні два роки й поготів не жила тут постійно.

— Не знаю, чи той це Дружок, але сходити треба, — сказала вона. — Поясніть, де живе ваша кума.

— Зараз покажу.

Міст давно лишився позаду. Вони йшли головною вулицею, і попереду, біля виїзду, вже виднівся яскравий фасад крамнички. Раїса Петрівна вказала на провулок.

— Тут праворуч. Пройдеш перехрестя, на другому знову праворуч і до самого кінця. Побачиш березу біля будинку з червоним дахом — там Дарина, моя кума. Від неї наприкінці вулиці ліворуч, у провулок, до тупичка. Знайдеш різьблений паркан із півниками — то Мельники.

Марина кивала, намагаючись утримати в голові кожен поворот. Маршрут виходив мудрований.

— Поки до тих півників дістанешся, сама мандрованим голубом станеш, — пробурмотіла вона так тихо, щоб учителька не почула.

Біля магазину вони попрощалися. Тепер Марина збиралася якнайшвидше віднести покупки додому й вирушити за вказаною адресою.

Проте сітка так відтягувала руку, що додому мимовільна посильна йшла, важко сапаючи. На сонцепеку доводилося просуватися короткими перебіжками, від дерева до дерева, відпочиваючи в затінку. До власного ґанку Марина дісталася мокра, як ломовий кінь, демонстративно поставила туго набиту сумку й перевела подих.

— Доставка прибула. Мало не здохла, поки тягла.

Мати спустилася з приставленої до вишні драбини, відставила відро ягід і взялася розбирати покупки. Не минуло й хвилини, як вона засміялася.

— Ну що? — насупилася Марина. — Тільки не кажи, що я щось забула.

— Тепер зрозуміло, чого ти вся в милі! — Мати ткнула пальцем у список, що лежав зверху. — Тут же написано: цукор — 3 кг, лимонна кислота — десять пакетиків. А ти чого накупувала?

Марина недовірливо перевела погляд із сітки на папірець. Переплутала! Вилаявшись, вона опустилася на сходинки й теж зареготала.

— Сергію! — покликала мати, витираючи сльози від сміху. — У нас свій ваговоз з’явився! Тепер картоплю з помідорами на базар тягатиме.

— Чого? — Із вишневого гілля виглянув батько. Він ніяк не міг збагнути, що так розвеселило обох.

Візит до Мельників довелося відкласти. Марина спершу обмилася в садовому душі після важкої дороги із сіткою, а потім разом із батьками взялася до вишень. Ягоди збирали перед будинком, перебирали й готували на компот; за роботою всі зголодніли. Коли нарешті пообідали й дали собі трохи відпочити, вже була третя година. Лише тоді Марина вибралася з подвір’я, щоб знову йти до мосту й шукати будинок із різьбленим парканом.

Дорогою до мосту вона намагалася вигадати, що скаже, якщо здогад Раїси Петрівни підтвердиться. Нічого путнього не виходило. Та ще й маршрут треба було пригадати.

— Так… друге перехрестя, праворуч, береза біля будинку, потім провулок, — бурмотіла Марина, чухаючи носа. — Здається, так.

Виправити її не було кому. Лишалося сподіватися на щастя. І щойно попереду показався червоний дах, із кущів збоку, наче за помахом чарівної палички, вилетів кошлатий хлопчина з чорним псом. У руці дитина тримала пряник. Собака крутився поруч, відданим поглядом випрошуючи шматочок.

Хлопчик мало не наскочив на Марину. Вона встигла притримати його за плече.

— Обережніше!

— Вибачте, — зніяковів він.

— Краще скажи, твого пса часом не Дружок звати? — привітніше спитала вона, розглядаючи собаку.

Почувши кличку, пес сів на задні лапи.

— Дружок, ага. А звідки ви знаєте, тітонько?

— У тебе старший брат є? — вела далі Марина, відчуваючи, що зачіпка знайшлася.

— Аж два! — гордо відповів хлопчик. — Одного сьогодні до війська проводжаємо.

Марина мимоволі підвела брови.

— Відведи мене до них, Кириле, — попросила вона, пригадавши назване вчителькою ім’я.

— Ви мамина подруга чи що? — Він утягнув голову в плечі. — Звідки ви все про мене знаєте?

— Авжеж, подруга. Знаю, що перший клас цього року закінчив. І про двійку, яку від мами сховав, знаю. І яка дівчинка тобі подобається — теж.

Усе це Марина вигадувала на ходу, але хлопчина почервонів, як рак. Щось пробурчав, махнув їй іти слідом. Дружок затрюхикав поруч.

— Он мама, — показав Кирило, провівши гостю у відчинені ворота.

На подвір’ї метушилися люди. У затінку біля ґанку на лавці сиділа огрядна жінка й вправно чистила картоплю у великій мисці, встигаючи розпоряджатися жінками, що клопоталися довкола. Марина набралася духу й підійшла.

— Добрий день, я…

— Нарешті! Любов, донька мого двоюрідного брата з міста? Давно на вас чекаємо! Іди на кухню, допоможи бабі Таїсії ліпити пельмені.

Марина закотила очі. Знову її прийняли за когось іншого!

— Ні, я Марина, не Любов. Мені треба поговорити з вашими синами.

— Ой, пробач! — Жінка впустила в миску нечищену картоплину й нарешті роздивилася відвідувачку. — Зовсім закрутилася. Середнього до війська проводжаємо, мільйон справ. Тобі котрий потрібен? Віктор на городі, а Павло пішов до сусіда по посуд, можеш тут зачекати.

— Я поки що сама не знаю, котрий мені потрібен.

— Тоді обійди баню, там Віктора знайдеш, — господиня кивнула вбік.

Марина вже збиралася йти, та зупинилася й озирнулася.

— А хтось із них зі Світланою знайомий?

— Про Павла не скажу, — відповіла жінка, зрізаючи шкірку з нової картоплини. — Давно в місті, сам собі господар. А Віктор, звісно. Вони зі Світланою з дитинства дружать. Її дідусь із бабусею живуть на першому березі, на околиці, біля лісу. Вона Вікторові як сестра.

— Світлана? Її так від народження звуть?

— Світлана вона. Тільки всі все життя Світланою кличуть, звикли. А чого ти питаєш? Чи не сталося з нею чого?

— Сподіваюся, нічого. Дякую вам.

Між малинником і стіною лазні тяглася вузька стежка. Марина обережно пробралася нею на внутрішнє подвір’я. Біля городу високий русявий хлопець прибирав дровітню. На жаль, в автобусі сидів не він.

Почувши кроки, хлопець обернувся. На мить у його очах майнула стримана радість, але майже відразу поступилася місцем подиву.

— Віктор? — уточнила Марина.

— Ну, Віктор, — випрямляючись, кивнув він. — А ти хто?

— Марина. Здається, у мене до тебе справа. Знаю, день сьогодні невідповідний, але все ж…

Він мовчки показав на пеньок біля дровітні, а сам прихилився до складених біля стіни полін. Марина сіла й знову взялася плутано розповідати про автобус, незнайомця та свої пошуки. Наприкінці дістала записку й показала йому.

— Тому я тут. Якщо все це влаштував ти, поясни, будь ласка.

Поки Марина говорила, Віктор не перебив її жодного разу. Дивився уважно, і що далі заходила розповідь, то похмурішим ставало його обличчя.

— Ти схожа на Світлану, — нарешті сказав він. — Очі в неї інші, та й вона трохи нижча. Павло, телепень… Прийняв тебе в автобусі за неї.

— От чудово! А спитати він не здогадався? — Марина цокнула язиком. — І навіщо все це з записками? Не можна було зателефонувати?

— Я б не зміг їй такого сказати, — голос Віктора здригнувся. — Ти не була на моєму місці, тобі важко зрозуміти. Мені навіть страшно було подивитися їй у вічі. Так, я злякався. Попросив брата віддати записку, знав, що вчора вони поїдуть одним автобусом. А там виявилася ти… Виходить, Світлана так нічого й не дізналася.

— Зачекай, заспокойся! — Вона замахала руками. — Чого ти все одразу вивалюєш?

Віктор відвернувся. Уперся руками в кут дровітні, стиснув кулаки. Марині стало ніяково через свою недавню різкість: людина, яку не люблять у відповідь, буває вразливою, як дитина. Вона обережно торкнулася його плеча.

— Послухай, а раптом ще можна все виправити? Ви б зустрілися, поговорили. Мусить же знайтися якийсь вихід.

— Соромно мені. Не можу, — вимовив він, так і не обернувшись.

— Тоді розкажи все мені. Разом вирішимо, що робити. Я дівчина, можу побачити це інакше. І обіцяю: життя вчити не стану.

Він обернувся з проблиском надії й кілька секунд вагався.

— Гаразд. Майже все ти й без того знаєш.

Марина знову сіла на пеньок, підперши долонею щоку. Ще десять хвилин тому вони були чужими людьми, а тепер вона приготувалася вислухати його історію.

— Киш! Киш!

Прутик у руці п’ятирічної дівчинки анітрохи не лякав гусей. Сіроока малеча в кумедній сукенці відмахувалася від зграї, але ватажок, вищий за неї саму, шипів, вигинав шию й перегороджував дорогу. Налякана полонянка заплющила очі; ще трохи — і вона б розревілася.

— Вам же сказали: киш!

Незнайомий хлопчик, її ровесник, став між нею та птахами. Розкинув руки: в одній був червоний пластмасовий самоскид, у другій — вирваний із корінням бур’ян. Цим бур’яном він і погнав гусей. Зграя загелготіла, позадкувала; ватажок оглянув супротивника й, не наважившись напасти, повів решту за собою.

— Не плач, їх більше немає, — хлопчик відвів від її обличчя долоньки. — Як тебе звати?

— Світлана, — відповіла вона, розглядаючи свого рятівника.

— А я Віктор. Ходімо гратися з нами. Тримай! — Він довірливо вручив їй самоскид. — Це мені мій улюблений тато подарував.

Поки Світлана розглядала машинку, переляк минув, вона повеселішала. Віктор подав їй руку, і вони побігли на сусідню вулицю, до великої купи піску. Там діти будували замки й робили пасочки; обом знайшлося місце в грі.

Відтоді вільний час у них став спільним. У Віктора вдома людей вистачало: батьки, старший брат, бабуся з дідусем, тітка. Стежити за кожним його кроком ніхто не збирався — хлопчик зростав кмітливим, на те й покладалися.

Світланою опікувалися бабуся й дідусь. Після розлучення батьки поїхали із села: мати — коли донька ледь навчилася говорити, батько — коли їй виповнилося десять. Часом навідувалися, удавали, ніби сумували, — і на цьому їхня участь закінчувалася.

Тихій, скромній Світлані дозволяли гуляти лише в межах подвір’я. До зустрічі з гусьми друзів у неї не було. За те, що вийшла за ворота, бабуся тоді її насварила, але Віктор знову заступився — сказав, що сам покликав Світлану гратися. Спершу старим не подобався хлопчина Мельників. Згодом вони переконалися: такого надійного друга й захисника онуці ще пошукати.

Перед школою обоє заявили, що в різні класи не підуть. Їх не лише залишили в одному, а й посадили поруч. Учителі дивилися на цю дружбу з розчуленням, а забіяки знали, що подругу Віктора чіпати не можна.

Перший клас змінився п’ятим, потім восьмим. Ігри та пустощі поступалися новим заняттям, і Світлану дедалі частіше можна було побачити серед подруг. Про косметику, модний одяг і співаків ті знали куди більше за Віктора. У нього ж після від’їзду старшого брата до міста побільшало господарських турбот. Допомагав батькові, опановував трактор у полі, а між уроками й хатньою роботою вибирався порибалити, ставив сильця на зайців або вовтузився з дідовим мотоциклом.

Ці заняття Світлану не приваблювали: черв’яки її лякали, зайців було шкода, будова мотоцикла лишалася загадкою. Одного разу запрошення погуляти обернулося сваркою. Подруги обіцяли привезти з міста новий журнал, і Світлана віддала перевагу їхньому товариству. Вікторові було прикро: викроїти для неї час серед навчання й уже чоловічих обов’язків ставало дедалі важче. Проте образу він проковтнув.

За шкільною партою нічого не змінювалося. Вони, як і раніше, давали одне одному списувати, прикривали перед учителями, займали місця в автобусі. Їздили з одного села, трималися разом — педагоги давно сприймали їх як брата й сестру.

До десятого класу Світлана розквітла. Вигорілі світлі кучері спадали на плечі, постать стала стрункою, витонченою. Поруч із нею Віктор теж уже не скидався на дитину: роздався в плечах, заговорив голосом, що ламався, над губою з’явився перший несміливий пушок.

У вересні, поки погода ще тішила, у школі призначили вечірню дискотеку. Щойно вчителька повідомила про це класу, Світлана звернулася до сусіда по парті:

— Ти збираєшся?

— З тобою піду, — кивнув Віктор, як і раніше відчуваючи за неї відповідальність.

Вона хихикнула й легенько штовхнула його кулачком у плече.

В актовій залі зібралися майже всі старшокласники. Старі колонки хрипко гриміли, по залі розбігалися відблиски диско-кулі. Дівчата й хлопці стояли купками, намагаючись вигуляти найкращі вбрання: нечасто сільським випадав такий привід. Світлана вдягла гарну сукню до колін.

Запрошення від симпатичного одинадцятикласника вона прийняла. Віктор дивився, як подруга ніяковіючи танцює з ним повільний танець, і мимоволі стискав кулаки. Уперше це були ревнощі. А за спиною вже перешіптувалися її подружки.

— Чому Світланка не з Віктором танцює? Вони ж нерозлучні.

— Та годі тобі! — прошепотіла інша. — Вона сама каже: «Віктор мені як брат». Хіба з братами на дискотеках танцюють?

Спершу стало гірко. Потім Віктор відчув глуху злість на себе й, насупившись, вийшов із зали. Брат то брат.

Після тієї дискотеки він більше не давав волі почуттям. Натомість дбав про Світлану ще старанніше, часом викликаючи в неї роздратування.

— Ти нащо за мною ув'язався? Я до подруги йду! — обурилася вона якось, помітивши, що замість автобуса він звернув слідом у провулок біля школи.

— А додому потім чим дістанешся? — спокійно спитав Віктор.

— Її брат увечері відвезе нас до мене, — Світлана закотила очі. — Я вже виросла. Годі мене за вуха тримати.

— Почекаю на зупинці, — він кивнув у бік школи. — Скільки буде треба. Заодно уроки зроблю.

Світлана ображено пирхнула й зникла за зеленим парканчиком. Віктор бачив, як у дворі вона обійняла незнайому дівчину, а потім обидві пішли до сіней.

Коли подруги вийшли попрощатися, з гаража слідом за ними виїхав позашляховик. За кермом сидів чоловік років тридцяти. Він мовчки чекав на гостю, але Віктор зірвався з місця й схопив Світлану за руку, перш ніж вона встигла сісти.

— Я сам відвезу її додому! — випалив він незнайомцеві, на обличчі якого подив змішався з явним невдоволенням.

— Вікторе! — знову розсердилася Світлана.

— До побачення! — кинув він і повів її до автобуса.

Усю дорогу вона просиділа біля вікна насуплена, не сказавши йому ані слова. Віктор же відчував, що вчинив правильно. Згодом з'ясувалося: за кермом був не брат подруги, а її нетверезий дядько. Того ж вечора він врізався машиною в стовп.

Ще кілька разів уважність Віктора вберігала Світлану від неприємностей. Вона сприймала це як належне. Залицяльників у гарненької школярки вистачало; після побачень вона нерідко скаржилася другові на чергового невдалого кавалера. Він слухав і потай радів, хоч і з гіркотою, що ніхто їй так і не припав до душі.

Закінчився одинадцятий клас. На випускному Світлана вела за руку першокласника з останнім дзвоником, а Віктор дивився на неї наче зачарований. Навколо були сотні людей, та він забув про всіх. Величезні сірі очі, дві товсті пшеничні коси з білими атласними стрічками, парадна форма й накрохмалений фартух — красивішої за неї для нього нікого на світі не існувало.

Із червоним дипломом і складеними іспитами Світлана відразу подала документи до міського інституту. Захоплено розповідала, як стане дитячою лікаркою. Віктор усміхався, хоча свій вступ довелося відкласти. Захворів батько, і замість нього треба було працювати в полі. Старший брат давно жив окремо в місті; покинути посаду, яку здобув із таким трудом, він не міг.

Найважче Вікторові давалася думка, що Світлана поїде сама, у незнайоме життя. Він більше не бачитиме її щодня, не захищатиме непомітно. Почуття знову шкреблися в грудях, просилися назовні. Та почуте на дискотеці нікуди не зникло: як брат.

— Чого ти весь час сумуєш? — якось спитала вона.

— Скоро поїдеш, — відповів він, дивлячись перед собою.

— Але ж я повертатимуся! — заусміхалася Світлана. — На вихідні, на канікули. Твій тато одужає, і ти теж вступиш. Не сумуй.

Вона легенько скуйовдила йому волосся. Увечері біля його двору з'явилася знову — з чорним гавкучим клубочком у руках.

— Бери, це тобі! — Світлана з усмішкою простягнула цуценя. — Його звати Дружок. Бабуся нещодавно знайшла його край дороги, а він до мене прив'язався. До гуртожитку із собою не візьмеш. Нехай у тебе поживе, вам обом без мене буде веселіше.

Віктор схопив її за плечі й міцно обійняв разом із цуценям.

— Обіцяю, я добре про нього дбатиму, — гаряче сказав він, відпускаючи її.

На коротку мить йому здалося, що Світлані не хочеться відсторонюватися. Вони ще трохи поговорили біля двору, потім вона розцілувала мокрий ніс Дружка, попрощалася й поквапилася додому.

Розумне, добре цуценя виявилося ще й чудовим сторожем. Для Віктора він став найкращим другом: спав із ним, увечері зустрічав біля двору, на прогулянках біг поруч, мов тінь.

Протягом наступних пів року Світлана приїжджала рази два на місяць, часом рідше. Захоплено розповідала про інститут, нових друзів, місто. Якось повідомила, що познайомилася з хлопцем із доволі заможної родини й тепер зустрічається з ним. Побачивши її палаючі очі, Віктор не наважився виказати ані ревнощів, ані розпачу. Побажав щастя.

Навесні вона оголосила, що їй зробили пропозицію одружитися. У Віктора наче щось обірвалося всередині. Трохи згодом йому принесли повістку — настав час служби. Батько на той час майже відновився після хвороби й операції, знову міг виходити на сільськогосподарські роботи.

Сесія у Світлани добігала кінця, коли вона зателефонувала. Сказала, що через тиждень приїде відпочити до села, а потім повернеться готуватися до весілля.

— Мені так хочеться, щоб ти був поруч у цей день. Приїдеш же?

Слухавка ледь не хруснула в руці Віктора. Він не знаходив відповіді, потім збрехав щось про польові роботи, про те, що поки нічого точно не знає, і поквапився закінчити розмову.

Удома вже закуповували продукти, запрошували сусідів на проводи. Віктор ходив похмуріший за хмару й усе намагався вирішити, як вчинити. Дружок відчував його смуток: лягав біля ніг, тихенько скиглив. Навіть із Кирилом, який устиг до нього прив'язатися, гратися відмовлявся.

— Видно, доведеться тобі повернутися до першої господині, друже, — Віктор погладив пса. — Я надовго їду, далеко. Тебе із собою ніяк не візьму.

Тоді він і зателефонував Павлові, продиктував записку, попросивши передати її Світлані в автобусі. Розраховував, що вона зрозуміє й шукати його не стане: адже знає про призов. Розмовляти здавалося безглуздим. За його спиною вже маячіла армійська форма, за її — наречений із каблучкою.

— Отже, здаєшся? — Марина примружилася. — Утечеш плац топтати? А якби вона теж тебе кохала? Відмовилася б від весілля, дочекалася?

— Ти сама віриш у цю нісенітницю? — Він невесело всміхнувся. — Не хочу ставати поперек чужого щастя.

— Дурень ти! — Марина схопилася, забувши свою обіцянку обійтися без повчань. — Ти навіть не спробував!

Вона кинулася геть і біля лазні ледь не налетіла на Павла. Упізнала відразу — вчорашній попутник. Гнівно задерла голову.

— А ось і ти! Через тебе все це!

— Що? — спантеличився він. — Ти взагалі хто?

— Не пам'ятаєш? — Вона помахала запискою перед його носом. — Учора власноруч мені віддав!

Спершу він зрозумів, потім розгубився, а тоді йому стало соромно.

— То ти не Світланка… Пробач, я переплутав.

Потемнілими карими очима Павло дивився на неї, стиснувши кулаки, потім відступив убік, звільняючи дорогу.

Марині стало соромно вже за себе. Збиралася розібратися, допомогти, а натомість увірвалася в чужу таємницю, образила почуття, наговорила безглуздих звинувачень. Одного відчитала за страх, другого — за поспішну дурість. Навіть ведмідь у музеї, мабуть, поводився б пристойніше.

— Поспішав я, — пробурмотів Павло. — Світлану давно не бачив, до пуття не пам'ятав. А ти схожа. Тут робота смикає, тут Віктор зі своєю романтичною нісенітницею… От і вийшло.

— І я згарячу наговорила, — Марина винувато простягнула руку. — Вибач. Мене це взагалі не стосується.

— Тепер стосується. Сам тебе втягнув, — Павло обережно простягнув свою.

— Усе ще можна виправити, допомогти твоєму братові, я певна, — вона заговорила твердіше. — До речі, мене звати Марина.

— Павло, — його долоня торкнулася її пальців. — І що пропонуєш?

— Дізнаємося, чи збирається Світлана сьогодні приїхати й коли. — Марина підняла палець. — А потім влаштуємо їм зустріч.

— На вчорашній ранковий автобус вона не встигла. Найімовірніше, сьогодні дістанеться вечірньою електричкою, — прикинув Павло.

— До станції велосипедом хвилин двадцять, — згадала Марина.

— Мотоцикл довезе вдвічі швидше, — упевнено повідомив він, хитро позираючи на неї.

— Тоді я вмовляю Віктора. А ти придумай, як зробити, щоб вас довго не спохватилися.

— Є! — Павло жартома віддав честь. — Піду мотоцикл заправляти.

Вони розійшлися. Пробираючись уздовж малиннику до дровітні, Марина думала про добрі очі Павла, про ямочки на його щоках. Симпатичний усе-таки. Від Дениса ніколи не віяло таким прихильним теплом. Та вона наказала собі спершу розібратися з чужими стосунками, а вже потім улаштовувати свої.

Умовляння затягнулися. Марина доводила, пояснювала, наводила приклади; Віктор слухав, хитав головою і продовжував колоти дрова. Двічі зазирали домашні, відволікали розмовами. Нарешті з-за лазні вийшов Павло, витираючи руки ганчіркою.

— Ну як успіхи? — спитав він із хитринкою, дивлячись на Марину.

— Нізащо не погоджується! — сердито відповіла вона.

Павло поклав братові руку на плече й заговорив пошепки. Їхня розмова тривала близько п'яти хвилин. Марина демонстративно відійшла.

— Спробуєш — може, пошкодуєш. Не спробуєш — шкодуватимеш про це, — закінчив Павло, відступаючи від брата. — Ще подумай. А я нашу землячку за двір проведу.

Він підхопив Марину й повів до виходу.

— Ти що робиш? — Вона озиралася.

— Без паніки. Ідемо й рахуємо хвилини.

— Гаразд… — Марина розсіяно повернула голову й скривилася. — Ти на заправку наліт учинив?

— Трохи на рукав хлюпнув, — пояснив він і відразу ж додав грайливо: — А тобі, між іншим, бензиновий шлейф личить. Просто парфуми.

Марина пирхнула. Іскра між нею та старшим братом невдалого закоханого все-таки проскочила.

Тим часом двір готували до застілля. На довгий вуличний стіл жінки стелили скатертину, чоловіки маринували шашлик. На дерево вішали ліхтар, із підвалу несли компоти й соління.

— Що ти йому наговорив? — спитала Марина, коли вони зупинилися за двором.

— Що чоловіча сміливість — це не прагнення поїхати служити кудись якнайдалі. Це коли наважуєшся на співбесіду у величезній компанії. Береш відповідальність за близьку людину. Або кажеш дівчині, що кохаєш її.

Павло проникливо глянув на Марину. За його дуркуваннями, як вона тепер зрозуміла, стояло певне розуміння життя.

Хвилин за десять з'явився Віктор. З нього було видно, чого коштувало це рішення.

— Поїдемо.

— Оце інша справа! — Павлик завзято ляснув брата по спині.

— А якщо Світлани в електричці не буде? — раптом засумнівалася Марина.

— Буде. Я перевірив. Тому й затримався: заходив додому подзвонити.

Вони домовилися зібратися тут-таки о сьомій вечора. Павло навіть вигадав, як викрасти винуватця урочистості з цілковитого дозволу рідних.

Із погреба ледве встигали подавати наливку: надвечір сусіди, рідня та друзі Віктора так розгулялися, що проводи чула вся вулиця. Тости перебивалися вибухами сміху; один із гостей роздобув старий армійський кітель і зображав генерала. Павло зголосився допомогти чоловікам і спустився до припасів.

— Діду, не гнівайся. Це я для твого онука стараюся, щоб особисте життя влаштувати, — мовив він, притиснувши долоню до грудей посеред полиць із закрутками та ящиків із картоплею.

Нахиливши 12-літровий балон, Павлик перелив ожинову наливку в 3-літрову банку, щільно припасував пластикову кришку й сховав її серед компотів. Те, що ще лишалося в балоні, вихлюпнув на підлогу. На подвір’я він вилетів із мученицьким виразом обличчя.

— Хто наливку перекинув?! — гаркнув він на захмелілу компанію. — Тю-тю! Більше наливати нічого!

— Як це нічого? — загуділи гості.

— А отак! — Павлик розвів руками, навіть присів, зігнувши коліна.

Чоловіки взялися шукати винуватця, жінки посміювалися. Та сміхом справі не зарадиш: єдина сільська крамниця вже зачинилася.

— До Єгоровича з’їзди! — крикнула мати. — Батько набрався, за кермо його не пущу.

— Тоді Вітю заберу. Пляшки притримуватиме.

— Бери Аркадія або Гліба! Тобі брата завтра на рік відвезуть, а ти його зараз відводиш!

— Аркадій у люльку не поміститься, а Гліб уже на столі засинає. Йому самогон довірити? Ну вже ні, поїдемо з Віктором. Миттю обернемося, не помітите.

Мати безнадійно махнула рукою. За кілька хвилин брати викотили за ворота дідусів мотоцикл.

— А я де їхатиму? — спитала Марина, підкотивши на велосипеді.

— Віддавай свого коня мені, — розпорядився Павло. — Ви з Вітею на мотоциклі. На зворотному шляху він Світланку повезе, а тебе я на багажник посаджу.

На суперечки часу не лишалося. Віктор вів мотоцикл неквапно, Павлик налягав на педалі, намагаючись не відставати. Марині начепили старі окуляри на гумці; на вибоїнах із люльки часом лунав її вереск. Село проїхали й вибралися на дорогу до станції.

Із півдня насувалася величезна хмара, усередині невдоволено перекочувався грім. Захід сонця просвічував крізь неї, забарвлюючи довколишнє небо в незвичний золотавий колір. Вітер приносив запах хвої від придорожніх ялин, озону; до них домішувалися трава, річка й пил — запах літнього вечора.

До електрички лишалося 15 хвилин, коли здалася стара платформа з викришеними краями. Обидва свої транспортні засоби загнали під дерево віддалік.

— Іди, ми тут лишимося, — Павло відіслав брата.

— Без парасолі дарма поїхали, — Марина тривожно глянула вгору. — Промокнемо ж.

— А як ти з нею на багажнику всидиш? Злетиш, мов Мері Поппінс, і бігай тоді за тобою! — розсміявся Павлик.

— Нікуди я не злечу, — насупилася вона, дивлячись услід Вікторові.

Утім, його веселий старший брат подобався їй дедалі більше.

На платформі Віктор чув власне серцебиття. Здалеку долинув сигнал електрички. Зараз — іншої нагоди вже не буде. Рибалочка пролетів так близько, що ледь не зачепив його крилом; по шиї ковзнуло повітря. Насувалася гроза, а Віктора несподівано огорнув спокій. Відступати запізно, і він був готовий до будь-якої відповіді.

Привели його сюди все-таки не братові вмовляння. Віктора зворушила Марина: незнайома дівчина з таким завзяттям відстоювала крихітну можливість щастя для чужих людей. Невже він сам не міг хоча б спробувати? Нехай Світлана дізнається. А там — хай буде що буде.

Уповільнюючи рівномірний перестук, електричка зупинилася. За дверима, що розсунулися, з’явилися пасажири. На асфальт зійшла дівчина із сірими очима й довгим хвостом пшеничного волосся. Лляний сарафан, сандалі, тканинна сумка.

— Вікторе! — здивування й радість пролунали водночас; вона підняла руку. — А я дідуся чекала!

Він усміхнувся й мовчки обійняв її. Слова в нього вже були.

— Довго вони… Грім гримить, зараз як хлине, — Павлик не відводив погляду від платформи.

— Перечекаємо, — Марина знизала плечима. — У них там, здається, навіс є. А нам під деревом добре.

— Ще й як добре, — погодився він, виразно поглянувши на неї.

Слів із платформи не розібрати, зате було видно, як важко дається розмова. Світланка слухала приголомшено, то хитала головою, то ховала погляд. Наприкінці схлипнула, затулила обличчя долонями й відвернулася. Віктор дбайливо повернув її до себе, обійняв.

Тут станцію залило дощем. По широкому придорожньому лопусі застукотіло, наче по тенту.

— Ой! — пискнула Марина: важка крапля з гілки розбилася їй на носі.

— Ех ти, давай сюди! — Павлик поспішно вивільнив руку з одного рукава олімпійки й розтягнув тканину над її головою.

Вона шмигнула до нього під бік, рятуючись від води. А з платформи до них уже бігли Віктор і Світланка, не розтискаючи рук. Обоє промокли, одяг прилипав до тіла.

— Ну, поговорили? — зустрів їх Павло під розлогим гіллям.

— Вони знають? — Світланка запитально глянула на Віктора.

— Вони мені так допомогли, — відповів він із вдячною усмішкою.

Тепер Марина й сама бачила, чому сталася помилка. Зріст, статура, світле волосся, обриси обличчя — схожості між ними справді вистачало.

Віктор зі Світланкою відійшли й знову заговорили, вже пошепки.

— Кине вона свого нареченого. Зуб даю, — Павлик, жуючи травинку, нахилився до Марининого вуха.

— Чому ти так упевнений?

— Подивися: очі сяють, а сама мало не плаче. Сумнівається, чи правильно робить. І обіймати себе дозволяє. Чує моє серце, завтра один призовник сяятиме, як начищений мідний таз.

— У тазах ти, виявляється, знавець, — усміхнулася Марина.

— І не тільки.

Він підморгнув, і вона відчула, як щоки червоніють.

Невдовзі друзі дитинства повернулися, як і раніше тримаючись за руки. На обличчі Віктора було полегшення, у Світланки — збентеження й ледь помітна радість. Марині здавалося: невидима стіна між ними зникла, а на її місці народжувалося інше почуття.

Близько пів години дощ то припускав, то вщухав. Четверо під деревом обмінювалися ніяковими зауваженнями, сміялися, дивувалися дивному збігу обставин, що звів їх тут.

— Радію за нашого телепня. Тепер хоч служити спокійно зможе, — сказав Павлик тиждень потому, за звичкою жуючи соломинку.

— Отже, ми старалися не марно.

Марина вмостилася поруч на його олімпійці. Майже п’ять днів вони не бачилися: Павло їздив до міста й повернувся на вихідні. За цей час вона встигла зрозуміти, як сумує. Тепер сиділа з ним на пагорбі за селом і дивилася на захід сонця. Унизу тяглася стрічка річки, лежав луг; за темним лісом удалині незабаром мало сховатися червоне сонце.

Увечері проводів гроза дивом оминула село, гуляння так і не розігнала. О дев’ятій вечора, вже в темряві, компанія повернулася зі станції. Захмелілі господарі відразу всіх посадили за стіл, а Павлик улаштував виставу з наливкою, що несподівано знайшлася в погребі. Світланка збігала додому перевдягтися й попередила бабусю з дідусем. Марині дорогою трапився батько: донька на велосипеді з незнайомим хлопцем його здивувала, але він махнув рукою — доросла, хай веселиться.

Коли наїлися й напилися досхочу, Павлик запропонував Марині втекти. За знайомою лазнею вони приставили до стіни драбину й полізли на дах дивитися на зорі. Нагорі на обох чекав сюрприз: там уже тихенько розмовляли Віктор і Світланка.

— От халепа, дах зайнятий, — Павлик почухав потилицю. — Доведеться інший підшукувати.

— Посунемося, — озвався Віктор. — Усі помістимося.

— Та ні, вам ще говорити й говорити. Не будемо над душею стояти.

Задовольнилися лавкою за подвір’ям, та й на ній просиділи недовго. Насичений день давався взнаки: Марина засинала. Павло доправив її додому на мотоциклі, велосипед пообіцяв привезти вранці.

— Повернувся я тоді, гості вже розходяться, — розповідав він тепер. — Узяв у діда цигарки, пішов потихеньку за лазню. А там наші голуб’ята обіймаються в темряві. Я задкував назад, наче нічого не бачив, щоб не злякати.

— І чим усе скінчилося? — Марині кортіло дізнатися.

— Овва яка цікава!

Він легенько ущипнув її за бік. Вона обурено вереснула від несподіванки й розсміялася.

— Уранці ми поговорили перед пунктом збору, — провадив Павлик. — Щасливий! Наче на курорт вирушає, а не до армії.

— Годі мене мучити! — вона затрясла хлопця, що сміявся, за сорочку.

— Світланка сказала йому, що нареченого не любить. Це мати її заміж підбивала, вони в місті знову спілкуватися почали. Забезпечений, каже, серйозний, із села тебе витягне. Носом крутитимеш — до пенсії в калошах грядки полоти зостанешся. От вона й послухалася, дурненька. Хлопець їй не подобався: грубив, до всього чіплявся. Велів до весілля схуднути й волосся обрізати. Навчання кинути, удома сидіти, дітей народжувати й ростити. За неї все вирішив, навіть не спитав.

— Матінка, видно, сама на гроші тієї родини задивлялася, — співчутливо хмикнула Марина. — От і квапилася доньку прилаштувати.

— Ага, — кивнув Павло. — Тут Світланка Вітю й згадала: було з ким порівняти. Здогадалася нарешті, що наш тихоня боявся їй сказати. Тільки сама теж чекала відмови. Він же її все життя як сестру беріг.

— Виходить, я мало не двоє життів урятувала! Віктор більше не мучиться, Світлана за нелюбого не піде. А могла ж ту записку викинути…

— Не двоє, а щонайменше троє, — Павлик притягнув її ближче. — Ми б без цієї історії теж не познайомилися. Світланка весілля скасувала. Скандал вийшов — мама від її бабусі дізналася, мені розповіла. Цей міський чепурун усі подарунки назад забрав і облаяв її останніми словами.

— Мрія, а не чоловік, — протягнула Марина, уявивши таке прощання.

— Тепер Вітю чекатиме, листи обіцяла писати. Щасливий кінець! — Павлик нарочито ляснув у долоні.

— А Дружок?

Марина згадала розумного пса: саме його кличка допомогла їй знайти адресатів.

— Повернули Світланці. Поки вона вдома, він у неї. На навчання поїде — знову заберемо. Кирилко страшенно сумує, та й собака до нас звикла. Зовсім віддавати шкода.

Край сонця торкнувся лісових верхівок. Мідною річкою пливло запізніле качине сімейство. Павло розповідав про роботу, дитинство, першу бійку, про батькові прочухани за таємні мотоциклетні вилазки. Марина сміялася, слухала й думала, що кращого за цей вечір у її літі мало що було. Хай довкола знайоме село, а не курортне море з пальмами.

Через пів року вона знову приїхала на канікули до батьків. Замість літнього спокою за вікном була зимова казка: помережані морозом шибки, дерева під пухнастим покривалом, ланцюжки слідів на снігу — котячих, пташиних, крихітних мишачих.

— Дісталася, красуне! — Павлик, який приїхав двома днями раніше, зустрів її на зупинці й забрав дорожню сумку. — Шапка де? Свого гарного носа відморозиш!

Попри протести, він стягнув із себе шапку й насунув її Марині на голову. До її двору вони дісталися, перекидаючись жартами й новинами.

— До речі, я дещо для тебе приберіг, — згадав він перед хвірткою.

— Від Діда Мороза? — вона з цікавістю оглянула його.

— За цим увечері в гості приходь.

Павло дістав з-за пазухи конверт. Марина здивовано взяла його, поглянула на незнайому зворотну адресу військової частини й здогадалася, хто написав.

— Брат два листи надіслав: один усім нам, другий тобі. Наказав обов’язково передати особисто.

Що міг написати їй брат її хлопця? Павло чіплявся, умовляючи розкрити конверт негайно, але Марина вирішила прочитати наодинці.

До листа вона дісталася лише через дві години: мати скінчила розпитувати про сесію й переконалася, що донька впоралася з тарілкою пельменів, шматком пирога та склянкою вишневого компоту.

— Того самого, для якого ти 10 кг цукру притягла, — нагадала вона.

Марина вдавано закотила очі, долила собі компоту й пішла до кімнати. Сіла на ліжко, запалила торшер; у темному кутку розливалося жовтувате світло.

«Здрастуй, односельчанко! Не чекала, мабуть, від мене листа? Точної твоєї адреси я не знав, от і доручив братові вручити конверт особисто. Чув, у вас усе серйозно. Чесно скажу — я радий. Павлові давно час угамуватися, стати розсудливішим».

Марина хихикнула: уже від звички жартувати жодний сімейний стан Павлика не позбавить.

«Після всього, що сталося на проводах, ми так як слід і не поговорили. Я думав лише про Світланку: як порозумітися, як довше побути поруч. Усе інше вилетіло з голови, пробач.

Хочу подякувати тобі. Ти не відмахнулася від жарту долі, зберегла записку закоханого дурня, яку інший дурень сунув не тій дівчині. А ще допомогла мені набратися хоробрості. Ніколи б не подумав, що сказати дівчині три прості слова страшніше, ніж вислухати прочухана від ротного.

Помилятися начебто погано, а подивися, що вийшло: Павликова помилка все владнала.

Зі Світланою в нас усе добре. Після Нового року вона приїжджала до мене. Смілива — стільки годин у поїзді, та ще й лише в один бік! Пише часто. Згадуємо дитинство, думаємо, як житимемо, коли повернуся зі служби. Вона теж дякує тобі й передає вітання — раптом у Кам’янці не побачитеся.

Мені вже час чергувати, та й папір закінчується. Ще раз дякую тобі. Доглядай за Павлом. Бувай!»

Марина поверталася до листа кілька разів і щоразу усміхалася. Віктор навіть другом їй не був, не те що братом, а за нього й Світлану вона щиро раділа. Від його слів ставало тепло.

У шибку постукали. Павлик не витерпів до вечора: стояв за вікном у кумедній вушанці, усміхався й барабанив, тримаючи строкатий мішок цукерок — такі зазвичай дарують дітям у садочку. Позаду нього махав хвостом Дружок.

— Покличу твого галасливого гостя, — зазирнула мати. — Гарячого чаю поп’єте.

За пару хвилин червонощокий від морозу, мов полярник, Павлик уже сидів за столом. Розповідав, як уранці прибирав сніг і ненароком засипав сусідську собачу будку. Марина сміялася й розбирала мішок: окрім цукерок, там знайшлися гарний блокнот, нова книжка й флакон парфумів. Дружка теж впустили, щоб не морозив лапи.

Марина непомітно оглянула кухню. Мати доливала окріп у чайник, батько гаряче про щось сперечався з Павлом. Під ногами вмостився пес. За вікном повалив пухнастий сніг.

— У кіно післязавтра з’їздимо? — запропонував Павлик, нахилившись до неї, коли батько пішов до кімнати, а матір покликали до телефону. — Влаштуємо зимову пригоду.

— Не хочеться, — м’яко відповіла Марина. — Тут краще, ніж у кіно. Річка замерзла, ліс поруч, і санчата з лижами є. Візьмемо Дружка й підемо гуляти.

— Теж діло, — хмикнув Павло, поглянувши на собачий ніс, що відразу висунувся з-під столу.

— Обійдемося без фільмів. А пригода… — Марина притулилася до Павликового боку. — Іноді найбільша пригода починається з того, що допомагаєш комусь дізнатися правду.

Він усміхнувся, обійняв її й поглянув на спокійне зимове подвір’я. Улітку на них із братом чекали два весілля в один день — принаймні Павло в цьому не сумнівався. Марина поки нічого не знала, а він був певен, що кохана погодиться стати його дружиною. І освідчиться він їй у казковому засніженому лісі замість кінозалу. Так навіть краще вийде. Коли є справжнє почуття й щирі наміри, місце вже не таке важливе.