Учителька допомагала талановитому учневі вибратися з важкої родини

Одного вечора Світлана перевіряла зошити за столом у своїй кімнаті. Раптовий гострий біль у животі змусив її скрикнути. Зігнувшись, вона дісталася до телефона й викликала швидку. Ані матері, ані батька вдома тоді не було.

У лікарні, куди її доправили, не виявилося потрібних ліків та обладнання. Дитину врятувати не змогли. Світлана ще до слів лікарів відчула, ніби всередині щось обірвалося, і зрозуміла, що сталося непоправне. Лікарі лише підтвердили її страх.

За втратою дитини настали ускладнення. Спершу місцеві лікарі намагалися впоратися самі, проте становище лише погіршувалося. Почалося сильне запалення, піднялася висока температура. Кілька днів Світлана перебувала в напівнепритомному стані, потім її перевезли з Рябиновська до міста, до обласної лікарні.

Там їй урятували життя, але після операції народити вона вже не могла. Лікар повідомив про це відразу й беззастережно, не залишивши ані найменшої надії.

Світлані ще не було тридцяти. Вона мріяла про дім, повний дітей, про велику родину, а тепер мусила прийняти, що цим планам не судилося здійснитися. Прийняти таке виявилося болісно важко.

Повернувшись із лікарні, вона знову шукала порятунку в роботі й пішла в неї з головою. Учила дітей, вислуховувала їх, заспокоювала, допомагала розібратися з труднощами. Вона віддавала їм любов і турботу та отримувала їх у відповідь. Поруч з учнями до неї потроху повернулася усмішка.

Діти витягали її з горя, а вона щодня витягала їх із власних бід. Серед учнів траплялися важкі діти: у когось пили батьки, хтось хворів, когось не приймали однолітки. У маленьких людей вистачало серйозних проблем. Світлана допомагала їм із ними впоратися, і майже завжди їй це вдавалося.

У свої 40 років Світлана залишилася без батьків. За один тяжкий для родини рік вона втратила спочатку одного, потім другого — в обох не витримало серце. У школі вона ще жила, а щойно поверталася додому, як самотність усім тягарем обрушувалася на неї. Відпустка й вихідні стали ненависними: без роботи вона почувалася загубленою.

Світлана залишалася молодою, привабливою жінкою, але близької людини поруч так і не було. Не кожен міг зрозуміти її відданість школі, ще менше знаходилося охочих ділити кохану жінку з роботою. Втім, і сама вона ні до кого не відчувала особливого потягу. Свій сороковий день народження відзначила з друзями та колегами, а невдовзі познайомилася з Віктором.

Тривали літні канікули, у школі затіяли ремонт. Директорка доручила Світлані стежити за роботами, і їй доводилося звертатися до начальника бригади — Віктора. Він був на п’ять років старший за неї, нещодавно розлучився; донька після розлучення залишилася з матір’ю. Спочатку їхні розмови стосувалися лише ремонту, але поступово вони почали розповідати одне одному й про себе.

Світлана дивувалася тому, як їй подобалося спілкуватися з цим чоловіком. Давно вже ніхто не викликав у ній такого почуття. Із колишнім захопленням Романом, який багато років тому навіть назвався чужим ім’ям, воно майже не мало нічого спільного. Тепер не паморочилося в голові, не пурхали метелики в животі, не бігли по спині мурашки. Та й сама Світлана стала старшою. Поруч із Віктором їй було тепло, ніжно; вона відчувала в ньому споріднену душу. Усе свідчило, що й він відчував щось подібне.

Першим на побачення запросив Віктор: ніяковів, хвилювався, запропонував зустрітися в місцевому сквері. Так вони почали зустрічатися. Ані розлучення, ані труднощів із донькою він від Світлани не приховував. Про Дар’ю говорив з любов’ю, але зізнався, що після розставання з дружиною ніяк не може повернути колишні стосунки з дівчинкою.

Колишня дружина вже вийшла заміж. Інший чоловік, якого вона покохала, і став причиною розлучення; присутність Віктора дратувала її нового чоловіка. Тож їй хотілося, щоб колишній чоловік з’являвся поруч рідше. Спочатку Дар’ю всіляко налаштовували проти батька, і це позначалося на їхньому спілкуванні.

Світлана відповіла такою ж відвертістю: робота для неї залишалася на першому місці, а народити дитину вона більше не могла. Невдовзі Віктор перебрався до її квартири. Власний дім він, як порядна людина, залишив колишній дружині й доньці.

Бути коханою, почуватися щасливою — Світлана вже майже забула, як це приємно. Віктор оберігав її, дбав про неї, намагався зробити її життя кращим, і вона відповідала йому тим самим. Її робота не ставала між ними на заваді. Він розумів, чому Світлана раз у раз відлучається, і не обмежувався тим, що мирився з цим: допомагав влаштовувати екскурсії для дітей, готувати шкільні свята. Майстер на всі руки, він із задоволенням робив разом з учнями декорації до вистав. Діти невдовзі теж його полюбили…