Учителька допомагала талановитому учневі вибратися з важкої родини

Закінчення початкової школи нічого не змінило в участі Світлани. Макс усе ще залишався дитиною, якій без дорослої підтримки не злетіти, а сім’я її не дала б. Він устигав з усіх предметів, особливо захопився фізикою, математикою та інформатикою, дедалі частіше повертався з олімпіад різного рівня призером. Кожна його перемога тішила вчительку: з таких досягнень складалася можливість вступити до престижного вишу без іспитів.

Тепер вона інакше розуміла власних батьків, які колись переконували доньку поїхати з Рябиновська. Максу тут залишатися було не можна. Йому потрібні були можливості, яких у рідному містечку не було.

За одні поїздки на олімпіади платили спонсори або місто, за інші мали платити батьки. Про цю різницю Світлана хлопчикові не казала. Коли було потрібно, сама купувала йому квитки, а він вважав, що гроші, як завжди, виділені з бюджету або надані спонсорами.

Часом не вдавалося знайти супровідника. Тоді Світлана брала на роботі дні за власний рахунок або з Максом вирушав Віктор. На той час він часто був на лікарняному, хоча почувався ще стерпно. Знаючи, що відбувається у хлопчика вдома, Віктор також брав участь у його житті й підтримував дружину в її клопотах. Світлана була йому за це вдячна.

— Хороший хлопець цей Макс, — казав Віктор. — Ще дитина, а стрижень уже відчувається, сила всередині є. Він далеко піде. Побачиш, скільки ще матимемо приводів ним пишатися.

Світлана усміхалася. Як же їй хотілося, щоб усе так і сталося: Макс виріс, став заможною, значущою людиною, прославився як інженер чи винахідник. А вони з Віктором, постарілі й щасливі, приїхали б на чергове вручення йому важливої нагороди. Приїхали вдвох, тримаючись за руки. Хвороба відступила б, лікарі виявилися б неправими, і Віктор прожив би довге щасливе життя.

Та цього не сталося. Після різкого погіршення Віктора забрали до лікарні. Хвороба продовжувала розвиватися — все було очікувано, зрозуміло, тільки Світлана до останнього сподівалася, що він виживе. Лікарі зробили все можливе. Врятувати його не вдалося.

До роботи вона повернулася майже одразу, хоча втрату переживала довго. У школі улюблена справа захоплювала, відволікала від горя; там Світлана почувалася потрібною і могла бути майже щасливою. Удома ж, серед чотирьох стін, хотілося вовком вити. Віктор був їй і чоловіком, і найкращим другом, найближчою людиною, з якою вона в усьому знаходила порозуміння. Так мало часу їм дісталося разом. Так недовго тривало їхнє щастя.

Приїхала підтримати її Дар’я. Вона добре знала, якими були стосунки батька зі Світланою, і розуміла тяжкість цієї втрати. Світлані була дорога її підтримка, але надовго затриматися молода жінка не могла: на неї чекали сім’я, робота, друзі. І Світлана не хотіла обтяжувати її собою. При Дар’ї вона трималася, намагаючись не показувати, до якого відчаю дійшла.

Макс теж тяжко переживав смерть Віктора. Вони встигли стати близькими друзями, і в чомусь Віктор замінив йому батька: вчив поводитися з інструментами, брав на риболовлю, часто їздив із ним на олімпіади. Між ними точилися довгі, суто чоловічі розмови. Раніше Світлана з радістю спостерігала за ними, розуміючи, наскільки це спілкування потрібне обом.

Минуло ще кілька років, і Світлана встигла провести до середньої школи черговий випуск. А Максим на той час вийшов у фінал математичної олімпіади. Призове місце в заключному турі відкривало йому дорогу до будь-якого вишу країни — без вступних іспитів.

Готувався Макс наполегливо. У його заняттях уже траплялися теми й терміни, яких Світлана пояснити не могла: знання юнака давно вийшли за межі того, чого навчала вона. Зате можна було шукати потрібні книжки, добирати матеріали в інтернеті. Цим вона і займалася, а водночас листувалася з організаторами від імені його законних представників. Розраховувати на батька й мачуху не доводилося: заради Макса вони й пальцем не поворухнуть.

Останнім часом Світлана помічала в мачусі ревнощі до його успіхів. Старшу доньку після школи прийняли до місцевого коледжу, однак втриматися там вона не змогла й тепер торгувала на ринку. Молодші, ще учениці початкових класів, отримували двійки й трійки. На цьому тлі досягнення пасинка особливо дратували жінку.

Світлана думала про те, як мало лишилося до його від’їзду. У великому місті для талановитого юнака знайдеться місце, з’являться можливості, яких тут не було. Він заслужив самостійне життя, для нього й був народжений. Аби тільки його помітили люди, здатні знайти застосування його дару! Тоді вже Макс свого не проґавить…