Учителька допомагала талановитому учневі вибратися з важкої родини

Майже всі папери для поїздки Світлана підготувала сама. До його батьків по підписи більше не ходила — розписувалася за них. Вони навіть не знали, що від них, як і раніше, щось вимагається. Дізнайся про це мачуха, могла б на зло відмовитися підписувати. Світлану дедалі частіше тривожило передчуття: хтось удома навмисне завадить Максу, нашкодить йому.

Увечері за два дні до вильоту зателефонував сам юнак. З його схвильованого голосу Світлана Петрівна відразу зрозуміла: сталася біда.

— У мене зник паспорт. Усі свої шухляди переглянув, на полицях перевірив — нічого. Навіть не знаю, де міг загубити… Як же тепер бути?

Світлана тяжко зітхнула. Мачуха — у цьому вона тоді не сумнівалася. Стільки років виставляла хлопчика дурником, а тепер він їде на престижну олімпіаду. От і сховала документ перед поїздкою, аби тільки зіпсувати йому майбутнє. Іншого пояснення Світлана не бачила.

— Максе, ти поки займайся, не кидай підготовки. Я спробую все владнати: зв’яжуся з організаторами, поясню, що сталося. Ми знайдемо вихід, не хвилюйся. Усе минеться.

Закінчивши розмову, вона обхопила голову руками. Злість була така, що важко було думати про щось інше. Усе життя не давали дитині спокійно рости й учитися, а тепер ще й це! Як можна дійти до такої підлості?

Та довго сердитися вона собі не дозволила. Максу потрібна була допомога, і витрачати сили на лють не було коли. Відновити паспорт до від’їзду вони свідомо не встигали. Перше рішення, що спало їй на думку, налякало її саму. Проте іншого не знаходилося.

Був у Світлани Петрівни колишній учень, Юрій. Попри всі її старання, він обрав власну дорогу, але вчительку пам’ятав із вдячністю. Колись двієчника й хулігана кілька разів збиралися виключити зі школи. Світлана щоразу заступалася: вона знала, що коїлося в нього вдома.

П’яним батькам син був потрібен хіба що для того, аби його насварити. У квартирі збиралися галасливі компанії, ночами хлопчині не давали спати. Світлана Петрівна сама залишила йому свою адресу й наказала приходити відразу, якщо стане страшно. Маленький Юра не раз ночував у неї. Згодом він зміцнів і навчився давати собі раду з неприємностями без її захисту.

Тепер під вивіскою автомайстерні Юрій вів у містечку якісь справи. Усі про це знали, але воліли мовчати: охочих зв’язуватися з ним не було. А під час зустрічей зі Світланою Петрівною він незмінно радів, розпитував, чи не потрібна їй допомога.

— Якщо вас хтось скривдить, одразу мені кажіть. Будь-яке питання вирішу, тільки зверніться. Після всього, що ви для мене зробили!

Настав час скористатися цією обіцянкою. Зважившись, Світлана вже без вагань набрала його номер. Юрій зрадів дзвінку — розмовляти з учителькою йому завжди було приємно. Та, вислухавши її прохання й історію Макса, обурився.

— Ну й родичі! З такими й ворогів не треба. Світлано Петрівно, залиште це мені, все влаштую. Вважайте, що паспорт уже в хлопця в кишені.

Наступного ранку, під час уроку, у двері кабінету тихо постукали. Прийшов Юрій. Давши дітям завдання, Світлана Петрівна вийшла до нього в коридор.

— Незвично знову тут опинитися, — усміхнувся він, оглядаючи коридори, де колись бігав на перервах. — Мені ж у школі добре жилося. Удома було куди гірше. А тут ви були… Багато в чому завдяки вам і згадується хороше.

— Так, Юро, нелегке тобі випало дитинство, — кивнула вона.

— Ну, я ж не з порожніми руками. Ось навіщо прийшов.

Він простягнув їй паспорт Максима. Світлана Петрівна дивилася на документ із подивом.

— Юрію, ти вже знайшов? Яким чином? Де ж він був, що ти зробив?

— Та дріб’язкова справа, — усміхнувся той. — Послав свою людину поговорити з мачухою хлопця. Вона з роботи поверталася. Я йому все пояснив, а підхід до таких людей він знаходить. Природжений дипломат, людську натуру відразу відчуває.

Світлана Петрівна зіщулилася. Такі способи розв’язувати питання були їй неприємні. І все-таки паспорт був потрібен негайно, іншого виходу вона не бачила.

— Та ви не лякайтеся, — Юрій правильно зрозумів її рух. — Ніхто їх не зачепив. Усе-таки жінки. Поговорили — та й годі.

— Їх?

— Так, вона йшла не сама, зі старшою донькою. Добре, що вони були разом. Мачуха твердила, що паспорта не брала. Моя людина наполягала, тиснула, а вона стояла на своєму. Тут сестра й не витримала, виклала все. Виявляється, це вона поцупила, із заздрощів. Таку істерику влаштувала! Плаче, кричить: несправедливо, вона коледж не закінчила, на ринку стоїть, а її ненормальний братик полетить на таку олімпіаду. Тут-таки й віддала документ. Він був при ній, у сумочці. Тепер усе владнано.

— Юрку, чим же мені тобі віддячити…

— Нічого не треба. Мені й самому приємно допомогти хорошому хлопцеві, та й вам. Ви все така сама: за кожного учня душею вболіваєте, повз чужу біду не пройдете. Рідко таких людей зустрінеш.

— Дякую тобі, Юрку, — зворушено промовила Світлана Петрівна.

— А виліт у нього коли?

— Уже завтра.

— Тоді хай до від’їзду додому не ходить. Знаю я цю породу: зі злості та заздрощів ще якусь капость вигадають. Краще хай у вас до ранку перебуде. Ви ж не заперечуєте?

— Авжеж, ні.

— Ну й добре. Хай у нього все вийде. І вам удачі…