Усі вважали її нареченого ідеальним, але перед весіллям Іра пішла до жінки, якої боялася з дитинства

Тим часом підготовка до весілля тривала. Іра вважала, що не має права її зупинити. Перед мамою, Павлом, його сім’єю, Оксанкою вона відчувала відповідальність. Кожен зі своєї причини радів цьому шлюбу, усі вже бачили в ній майбутню дружину Павла.

А їй із кожним днем ставало страшніше. Павло викликав відразу, й Іра не могла уявити життя з людиною, настільки їй неприємною. Можливо, до цього й звикають, але поки вона не розуміла як. Плакати хотілося постійно. Мама помічала її стан, проте пояснювала його звичайним хвилюванням перед весіллям. Оксанка настроєм подруги не цікавилася. Павлові, схоже, теж було байдуже.

Того вечора, повертаючись із роботи, Іра чомусь вирішила зазирнути до невеликої крамниці. Раніше вона проходила повз, не звертаючи на неї уваги, а зараз її потягло всередину.

Після вулиці там було прохолодно й напівтемно. Серед старовинних речей — посуду, меблів, іграшок — Іра наче опинилася в музеї. Усе здавалося рідкісним, незвичайним, давнім.

Вона здригнулася, помітивши вазу. Довга вузька шийка, витончена форма, світло-блакитне скло кольору весняного неба, з боків — вигадливі сині візерунки. Саме цю вазу вона уявляла в Надії, коли почула застереження: якщо й далі догоджатиме іншим і забуватиме про себе, то розіб’ється на дрібні частини.

Іра підійшла й ледь торкнулася скла. Дотик був обережний, легкий, але ваза, мабуть, стояла нестійко. Вона хитнулася. Підхопити її Іра не встигла — та вже летіла вниз, зовсім як в уявній картині.

Із дзвоном по підлозі розсипалися уламки. Вони були більші за ті, що привиділися Ірі тоді, але схожість усе одно вражала. По шкірі знову побігли мурашки. Ніби розбилася вона сама. Ні, такого вона собі не хотіла.

— Ви цілі? Не порізалися?

Обернувшись, Іра побачила молодого чоловіка, який вийшов із підсобки. Невисокий, засмаглий, із русявим волоссям, він був одягнений у джинси й просту сіру футболку. Помітивши її зляканий погляд, молодий чоловік усміхнувся.

— Не хвилюйтеся через вазу. Розбилася — на щастя. Тут наша провина, треба було поставити її стійкіше. Ви так злякалися… Грошей із вас не візьму, не бійтеся.

Він і далі всміхався, а Іра дивилася на нього й відчувала, як усередині відбувається щось чарівне. Тіло наповнювалося теплом — тим самим, яке вона відчула від руки Надії. Саме так ворожка обіцяла, що вона його впізнає. Невже все правда й перед нею та сама людина?

Здавалося, молодий чоловік теж щось відчув. Усмішка залишилася, але погляд став серйозним. Він уважно дивився на відвідувачку, яка випадково розбила гарну вазу.

Згодом Іра з такою самою недовірою дивилася на другу смужку тесту на вагітність. Вони з Миколою скоро стануть батьками. Це здавалося дивом — як і все її життя після знайомства з ним.

Для щастя їй бракувало саме Миколи. Поруч із ним вона була коханою, потрібною й сильною. Не доводилося вдавати чи намагатися стати іншою: йому вона підходила такою, яка є. Сама його присутність додавала їй сил, й Ірі здавалося, що тепер вона здатна на все.

Вона розірвала заручини з Павлом і змогла сказати йому просто в обличчя про все, що її не влаштовувало. Витримала й натиск Оксанки, яка намагалася змусити її почуватися винною. Тепер вони майже не спілкуються. Іра бачить, що їй це на користь: жити стало легше й приємніше.

З мамою було дуже складно. Але й тут Іра впоралася — поруч був Микола.

Він же переконав її змінити роботу. Дізнавшись про мрію вести творчий гурток для дівчаток, Микола не став сміятися з в’язання й називати його заняттям для бабусь. Він розумів бажання здійснити мрію: коли відкривав власну антикварну крамницю, теж чув від рідних і приятелів, що задум безперспективний.

Спочатку справа й справді йшла ні хитко ні валко. Потім з’явилися свої покупці, і крамниця почала приносити добрий дохід. Микола зумів переконати Іру, що не варто віддавати час роботі, яка не подобається й не захоплює. Наче знайома раніше думка тепер набула для неї повного сенсу.

Роботу для неї він знайшов у дитячому творчому центрі. Там уже відкрили гурток в’язання, потрібні були педагоги, які люблять свою справу. Іра була саме такою людиною.

Через три місяці після знайомства вони одружилися. Цього разу Іра ні в чому не сумнівалася й почувалася цілком щасливою. Іноді її охоплював жах від думки про життя, яке могло чекати на неї з Павлом.

Розмову з Надією вона згадувала часто, але поділитися нею змогла тільки з Миколою. Іра знала: він зрозуміє, не висміє її й не вирішить, що вона ненормальна.

— Хто знає, як усе було, — похитав головою Микола. — На світі вистачає незбагненного. Але вигаданою була ця розмова з ворожкою чи справжньою, усе одно це диво. І щастя, що вона відбулася.