Віктор відправив Оксану ремонтувати успадкований будинок, а сам поїхав на корпоратив

Спадок дістався Ксюші несподівано: сільський будинок із різьбленими віконними лиштвами. До нинішніх величезних котеджів, схожих радше на замки, йому було далеко, зате саме про такий милий невеликий будинок вони з чоловіком і мріяли останні два-три роки. Радіти б — усе склалося якнайкраще. Тільки покійний господар, Микола Степанович, доводився рідним дядьком Андрієві, її першому чоловікові. Він і виростив небожа, замінивши йому батька й матір.

— З якого це дива старий заповів тобі будинок? — Віктор вдивлявся дружині в очі. — Чому своєму небожикові не залишив?

— Звідки мені знати? Може, Андрієві він не потрібен, — відмахнулася Ксюша.

— Розбагатів, виходить? — пробурчав чоловік.

— Вітю, я нічого не знаю про Андрія. І його статки мене не цікавлять. Юрист повідомив, що Андрій на будинок не претендує, більше мені сказати нічого. Тобі не подобається? Я теж можу відмовитися від спадщини.

Оксана встала, зібрала зі столу тарілки й понесла до мийки.

— Та навіщо відмовлятися? Таке господарство зайвим не буде. Улітку на риболовлю виберуся, по гриби схожу…

Вітя вже мріяв, дивлячись перед собою, і не помітив, із якою поблажливою насмішкою глянула на нього дружина. Майже двадцять років прожили разом, а Андрій усе ще не давав йому спокою. Колись ревнощі були зрозумілі: Віктор знав, що Ксюша не забула свого першого кохання. Знав і інше — вона вважала себе зрадженою й погодилася на новий шлюб на зло колишньому чоловікові.

Тоді від її краси Вітя втрачав дар мови. Здобути таку дружину здавалося неймовірним везінням: він був на сьомому небі від щастя й оберігав його, боячись утратити. Тепер навряд чи помічав, що Ксюша досі вродлива. Роки лише трохи приглушили її красу.

У селі вона відразу впізнала будинок: нічого не змінилося відтоді, коли вона приїжджала сюди з Андрійком. Візити були рідкісними — на час їхнього знайомства він уже перебрався до міста, там працював і навідувався до дядька лише зрідка.

— Шпалери треба переклеїти, підлогу перестелити, — міркував Вітя, діловито оглядаючи володіння. — Ремонт тут потрібен.

Ксюша мовчала. У будинку їй було незатишно, і знову поверталася думка: даремно прийняла спадщину. Та продати його після оформлення вона теж не наважилася б. Це здавалося наругою над пам’яттю Миколи Степановича. Чому він узагалі обрав її? Оксана підозрювала якийсь задум, тільки розгадати його не могла.

— Я ось що вирішив: переробимо тут усе.

Голос чоловіка змусив її здригнутися. Оксана насупилася:

— Що саме ти зібрався переробляти?

— Усе. Не відразу, поступово. Стіни цеглою обкладемо, прибудову зробимо. Роботи вистачить. На вихідні будемо сюди їздити, та й відпустку тут проведемо.

— Денис же як зрадіє! — ущипливо мовила Ксюша. — Уся квартира його, а батьки — в селі.

Синові нещодавно виповнилося вісімнадцять років, і дорослим він відчув себе наче за один день.

— З нами поїде, — оголосив Віктор. — Он який лоб виріс! Годі ледарювати, знайдемо йому тут заняття.

Та за розмовами справа не зрушила з місця. Протягом двох місяців подружжя вибралося до села лише двічі, і обидві поїздки знадобилися Віті, щоб похвалитися дачею — так він тепер називав спадщину дружини. Уже першими вихідними покликав брата з родиною. Потім привезли його колег: смажили шашлики, топили лазню.

Повернувшись після прийому колег, Вітя знову згадав про ремонт:

— Усе-таки тягнути не варто. Лада, між іншим, сказала, що в будинку старими пахне.

— Яка ще Лада? — здивувалася Ксюша.

— Наша операторка, нещодавно прийшла. Світленька, стрижена.

— Тепер зрозуміла. На мою думку, їй узагалі на природі не сподобалося. Сиділа невдоволена, весь час кривилася. А запаху я ніякого не відчуваю. Будинок як будинок, сільський.

— Усе одно час його до ладу приводити. Після чужої людини там перебувати неприємно.

Літню відпустку подружжя завжди брало одночасно. Вона наближалася, і Оксана, наслухавшись розмов про ремонт, приглянула шпалери й фарбу для зовнішніх робіт. Їй хотілося підфарбувати лиштви: залишити колишні відтінки, лише повернути їм яскравість. Переробок у будинку Миколи Степановича вона не хотіла — мріяла зберегти все таким, яким пам’ятала.

— Вітю, у суботу дорогою до села треба заїхати по моє замовлення, до будівельного магазину, — сказала вона, прикидаючи, з чого почнеться відпустка.

— Що за замовлення?

— Я ж розповідала. Шпалери, фарба, деякі дрібниці.

— А, так. Тільки в суботу зі мною не вийде. У нас корпоратив на природі.

— Який ще корпоратив? Ти про що?

— Колективом на річку їдемо. Я тобі не казав?

— Ні. Я розраховувала, що поїдемо в село. Ти ж сам поспішав почати ремонт.

— І зараз поспішаю. Але начальство вирішило відзначити день народження фірми, що я вдію? Давай ти поїдеш. Одній удома сидіти теж нудно: Денис із друзями кудись зібрався. Погоду добру обіцяють, від нас відпочинеш, на природі побудеш. Заодно потроху почнеш, старі шпалери обдереш. Терпіти не можу цю брудну мороку. От і не нудьгуй: тобі спадковий будинок ремонтувати, мені — на корпоратив.

— А як я туди сама дістануся? — розгубилася Ксюша.

— Маршруткою, вони постійно ходять. А в понеділок я під’їду, замовлення привезу, докуплю, якщо щось знадобиться. Далі разом робитимемо. Ну як, гарно придумав?…