Віктор відправив Оксану ремонтувати успадкований будинок, а сам поїхав на корпоратив

— Гаразд, — понуро погодилася вона.

Початок відпустки уявлявся Ксюші зовсім іншим. Та в суботу вона все-таки встала раніше й сама поїхала до села.

Знявши старий навісний замок, вона штовхнула важкі двері — й затрималася на порозі. На мить здалося: зараз вийде дядько Коля, трохи похмурий, із темно-карими очима, що дивляться з цікавістю.

Перший приїзд запам’ятався до дрібниць. Спекотний липень, світло-бузковий сарафан на тонких бретелях, зав’язаних на плечах. Андрійко привіз її знайомитися з дядьком, а Ксюша від збентеження без угаву базікала, говорила всілякі дурниці: як поводитися з родичем коханого, вона не знала. Микола Степанович довго косував на неї й мовчав. Потім раптом наче потеплішав. Може, зрозумів, чому дівчина верзе нісенітниці, а може, з іншої причини.

— Ну от, дядько тебе прийняв, — усміхаючись, сказав тоді Андрійко.

Ксюша зіщулилася. День був спекотний, але будинок зберігав прохолоду. Вона оглянула кімнату, що займала майже весь будинок: ліворуч від входу просілий диван, навпроти велика тристулкова шафа, у кутку книжкова етажерка. Біля вікна — круглий стіл зі стільцями на різьблених ніжках. На печі місцями обсипалася штукатурка. За піччю було ще невелике приміщення, що слугувало кухнею. Туди Оксана й пішла розбирати продукти.

Чай вона випила нашвидкуруч і відразу взялася до роботи. Аби зайняти себе, не дозволити думкам знову віднести в минуле.

— Ех, баби… — промовила Ксюша вголос, відтягуючи від стіни важкий диван.

Вітя, відправляючи її здирати шпалери, напевно не подумав про старовинні меблі, які доведеться пересувати. Але кидати почате на півдорозі було не в її характері. Пружинний диван та інша обстановка не могли стати на заваді.

До вечора вдалося зробити чимало. Там, де папір тримався міцно, Ксюша довго розмочувала його водою, зате в кутку з-під етажерки цілий пласт відійшов без зусиль і впав до ніг. Вона згорнула його, прибрала до сміттєвого мішка й подивилася на звільнене місце.

На сіруватій стіні, трохи нижче рівня її очей, були вирізьблені слова: «Оксанко, ти моє єдине кохання на все життя, що залишилося».

Ксюша відсахнулася. Наче пустельний ураган увірвався до кімнати, обпалив жаром і шмагнув хмарою колючого піску. В очах защипало, горло перехопило.

— Брешеш. Не була я єдиною, — прошепотіла вона.

Лише на мить вона знову стала тією молодою жінкою, яка розчарувалася в усьому, чиє кохання й вірність втоптали в багнюку. А літери на стіні дивилися на неї, наче мовчки кидаючи виклик. Хотілося закричати. Вона намагалася зібратися, відігнати спогади, але минуле вже стояло перед очима.

Вона бігла вгору сходами, перестрибуючи через дві сходинки, наче за спиною виросли крила. Скоро побачить Андрія! Кілька днів далеко від нього розтяглися на вічність.

Ксюша тоді поєднувала роботу на фабриці із заочним навчанням. Її та ще кількох молодих спеціалістів відправили навчатися на велике підприємство до столиці. У великому місті вона опинилася вперше, але майже нічого не запам’ятала: усі думки були про молодого чоловіка, за яким вона болісно сумувала.

Ще дві сходинки — і поріг їхньої маленької квартири в старій п’ятиповерхівці. Від входу видно все: тісний коридор, кухню приблизно у 5 квадратних метрів, кімнату за квадратною аркою, що займала всю стіну замість дверей. Біля вікна диван.

На дивані спав Андрій. Поруч із ним — зовсім незнайома дівчина з волоссям, пофарбованим у бордовий колір.

Хмара минулого розвіялася від грюкоту вхідних дверей. Ксюша подумала, що Вітя все ж приїхав. Тепер ще доведеться пояснювати йому цей безглуздий напис, залишений колись невірним першим чоловіком.

Та на порозі стояв Андрій. Від жаху її очі розширилися.

— Пробач, без запрошення прийшов, — сказав він.

Ксюша звела брови, силкуючись опанувати себе. Щойно вона бачила його у своїх спогадах — і ось він тут.

— Від будинку відмовився, а приходити, коли заманеться, вважаєш можливим?

— Ксюше, будь ласка, не сердься. Мені треба забрати дещо своє. Тільки по це й приїхав, зараз піду.

— Усе потрібне треба було забрати раніше, поки будинок мені не передали. Якщо мій чоловік тебе тут побачить…

— Я знаю, що ти сама, — перебив Андрій.

— Стежив? За мною чи за будинком? Заради цього ти поступився ним мені?

— Не вигадуй, Ксюше. Ні за ким я не стежив. Навпаки, думав, нікого не застану. Я в місті проїздом, хотів забрати речі, що тут лишилися. Єдине, чим по-справжньому дорожу. А про твій приїзд без чоловіка мені сусід Гришко розповів. Не хвилюйся, заберу й піду…