Віктор відправив Оксану ремонтувати успадкований будинок, а сам поїхав на корпоратив

Він ковзнув поглядом по стіні й помітив напис, який колись вирізьбив сам. Потім подивився Ксюші просто в очі. Вона схрестила руки, наче могла цим затулитися від нього.

— Ви, бачу, ремонт почали? — спитав Андрій, не наважуючись заговорити про напис, що лишився від його давнього безумства.

— Так, тільки вигадала це не я. А після твоєї появи вже шкодую, що взагалі взялася тут господарювати. Чому ти не залишив будинок собі? Ти ж тут виріс.

— Дядько так побажав. Я зробив, як він просив перед смертю. Та й буваю тут рідко, навіщо мені будинок? Господарюй, Ксюше. З тобою в нього знову буде душа.

— Тоді забирай, по що прийшов. І більше, прошу тебе, не приїжджай, — виразно промовила Оксана.

— Досі на мене сердишся? — Андрій подивився спідлоба.

— А мені навіщо сердитися? У мене родина, я щаслива. Але погодься: від самого початку ця спадщина виглядала дурним фарсом. Тепер ще ти приїхав, і…

— І ти все-таки побачила, що я тобі на стіні написав, — усміхнувся він. — Може, дядько, старий жартівник, цього й домагався.

Ксюша відчула, як запалали щоки.

— Виходить, ви обидва ненормальні. Зараз поїду, а потім продам ваш будинок. Просто з цими брехливими зізнаннями під шпалерами!

— Не їдь, Ксюше. Залишайся. Обіцяю, більше ніколи не потурбую.

Андрій повернувся й зробив два кроки до дверей.

— Нічого не варті твої обіцянки, — прошепотіла вона йому в спину.

Він застиг. Важко зітхнув і відповів, не обертаючись:

— На цій стіні немає жодного слова брехні. Ти була для мене єдиною. І залишилася.

Він вийшов, не забравши нічого з дядькових речей. Ксюша якийсь час не могла зрушити з місця, потім наче отямилася й вибігла за ним.

— Зачекай! Забери те, по що приїхав. Не хочу весь час боятися, що ти знову тут з’явишся.

Андрій зупинився, повернувся до неї; кутики його губ ледь здригнулися в усмішці.

— Гаразд. Ходімо, покажу ще одну свою схованку.

За кілька хвилин він витяг з-під шафи дерев’яну коробку. Усередині лежала пачка листів. Андрій дістав її й якось по-особливому поглянув на колишню дружину.

— Боявся, що твій чоловік на них натрапить.

— Що за листи? — неохоче спитала вона, хоча вже здогадувалася.

— Тобі писав. Усі до одного. Але ти не хвилюйся, я їх заберу.

Оксані аж до болю захотілося прочитати хоча б один. Вона нічим себе не виказала.

— Добре. А тепер прощавай, Андрійку. Ще бракувало, щоб твій сусід Гришко розносив плітки про те, що ти тут був.

— Розумію. Тільки відповідай, Ксюшо: ти справді щаслива? У тебе все добре?

— У мене все чудово, — з викликом промовила вона.

— Я радий. Для мене це найважливіше.

Він затримав погляд на її обличчі й знову вийшов.

Ксюша стомлено опустилася на диван, що рипнув. Закрила обличчя долонями й кілька хвилин просиділа нерухомо. Усередині була страшна порожнеча — така сама, як після розлучення з Андрієм, коли вона виходила заміж за Вітю.

Потім нове життя стало звичним, порожнеча перестала відчуватися. З народженням Дениса Ксюша навіть знову відчула себе щасливою. А тепер її знову гнітило нестерпне відчуття втрати, якої нічим не заповнити.

Оксана підвелася, схопила скребок і взялася зіскрібати зі стіни брехливе зізнання.

А Віктор у ці години був із Ладою. Після рясних випивок на корпоративі він наважився привезти її до себе додому.

20 років тому йому бракувало сміливості навіть у розмовах із жінками: за сором’язливістю стояв страх дістати відмову. Усе змінилося, коли Ксюша погодилася вийти за нього заміж. Про таку красуню Віктор раніше й мріяти не смів, а тут раптом відчув свою силу. Незабаром після весілля він почав упадати за співробітницею — і домігся її прихильності. Після неї з’явилися інші. Для запису любовних перемог чоловік Оксани мав особливий блокнот, тепер майже списаний до останньої сторінки.

У понеділок до обіду у двір сільського будинку в’їхала його машина. Віктор дістав із багажника матеріали для ремонту й похмуро оглянув двір, походжаючи ним. Ксюша вийшла зустрічати чоловіка.

— Ну як ви відпочили на корпоративі?

— Ми ж телефоном говорили. Нормально відпочили.

— Гаразд, — Ксюша здивовано подивилася на його невдоволене обличчя. — А в мене в кімнаті вже не лишилося жодного клаптика старих шпалер. Сьогодні можна братися за нові.

— Дай із дороги перепочити. Я ще як слід приїхати не встиг, а ти вже з роботою.

— Відпочивай, звісно. А я поки накрию на стіл. Їсти хочеш?

— Не дуже…