Заможні батьки нареченого дізналися несподівану правду

— Чули, бабоньки? Ксюха знову дитину чекає! — Світлана біля сільського магазину захлинаючись розповідала. — Таїсія Федорівна сьогодні до медпункту заходила, при ній усе й було. Раїса Іванівна Ксюсі картку заводила, на облік ставила. Ох і вичитувала її наша фельдшерка! А та червона сидить, у підлогу дивиться, тільки бурмоче, що інакше не могла.

Недарма за новини Світлану прозвали місцевим радіо. Приємна жінка середніх літ знала про всіх, та ще й уміла розповісти так, що заслухаєшся. Здавалося б, сам Бог велів листоноші розносити звістки. Утім, і без його сприяння вона давала собі раду: помічниць вистачало. Таїсія Федорівна, яка раніше працювала бухгалтеркою в колгоспній їдальні, на пенсії охоче ділилася почутим. Не відставали продавчиня Надія та шкільна технічка Любов.

Для цього гласу народу не існувало дрібних подій. Кого фермер підвіз, у кого гості, хто з ким зустрічається — усе варте було обговорення. А вже нинішню новину можна було й по кісточках розібрати. Оксані під сорок, у неї вже двоє дітей, обох без чоловіка ростить, тепер третє буде. Від кого — знову таємниця, оповита мороком.

Старшу, щоправда, вона від Віктора Андрійовича Гончаренка народила. Той начальник приїжджав перевіряти тутешню контору, а Ксюша там підлоги мила. Так і з’явилася Ірка. Сам перевіряльник нічого не дізнався: подався далі у своїх справах. Після нього Ксюха роки три побивалася, потім поїхала працювати до райцентру. Через пів року повернулася вагітною.

Тітка Маша тоді сварилася: Ірку ще ростити й ростити, куди другого! Але народився Максик. Імені його батька від Ксюхи так ніхто й не почув. Перебирали можливих: господар кафе, де вона працювала, водій з адміністрації, а може, й зовсім не водій. Гарною була Ксюша, тільки жіночого щастя врода їй не принесла. З матір’ю та дітьми так і жила, без чоловіка.

На роботу вона знову повернулася до контори, згодом стала прибирати в місцевій адміністрації. А потім дівчата з будинку культури покликали її до самодіяльності — і відкрився в Оксани голос. На концертах сяяла: співала так щиро, що в слухачів усе всередині переверталося. Жаліли її, добра бажали. Тепер же пліткували, що, видно, собі на біду доспівалася: їздила із самодіяльністю по області, там когось і підчепила.

Жаль у сільських жінок легко переходив у осуд. Тітка Маша зовсім зістарілася, по господарству ледве ходить. Максик закінчує десятий клас, Іринушка-красуня в місті вчиться, медичний коледж закінчує. Така розумниця, а матері найпростіших жіночих премудростей не втлумачила. Третя дитина без батька! Старенька от-от Богу душу віддасть, залишаться зарплата технічки та допомоги. На них не розженешся.

Савчуки й без того жили бідно. Будинок, який будував ще батько тітки Маші, зістарівся разом із кількома поколіннями: діряві стіни, просілий дах. На підфарбованих Ксюхою лиштвах погляд не затримувався — відразу було видно, що самі вікна тримаються на чесному слові. Господиня вона була вправна, усе вміла робити сама, життя навчило. Та без грошей уміння мало, коли донька — студентка, а на підході ще немовля.

Додому з медпункту Оксана прийшла невесела, поринувши у свої думки. На ґанку сиділа мати; здавалося, на неї й чекала.

— Ну що тобі Раїса Іванівна сказала? — одразу спитала старенька.

— А що тут скажеш, мамо? — втомлено озвалася Оксана. — Поставила на облік. Доведеться тепер до району їздити, показуватися.

Марія Григорівна підібгала губи. Ще б онукові чи онучці радіти, а її брала зелена туга. Не гуляща ж донька, не така… Непутяща, невезуча. За що тільки їй усе це діставалося.

Оксана взялася до хатніх справ, та й сама думала про свою долю. Інша чоловіком сором прикриє — і все життя голову гордо несе. Вона не прикрила, зате жодної своєї дитини в утробі не згубила. Її ж засуджували без кінця. Про її чоловіків наговорили всякого, а знали мало. Та й чого їй звітувати? Вона нікому душу не відкривала.

Про Віктора Андрійовича люди вгадали: його Оксана покохала першого, сильно. Було їй тоді 19 років. Після школи до інституту не вступила, залишилася в селі й мріяла про принца, який одного дня приїде та забере її. Віктор Андрійович був старший, зате скільки уваги, скільки ґречності! Компліментами обсипав, і вона повірила.

Зустрічалися в його номері — сільський готель містився при колгоспній їдальні. Лише потім він зізнався, що в місті має дружину з донькою. Від’їжджаючи, подякував за чудово проведений час. В Оксани від цих слів серце взялося кригою: ось чим було для нього її кохання. А коли виявилася вагітність, вона вирішила, що дитина стане її розрадою на все життя…