Заможні батьки нареченого дізналися несподівану правду

Та ростити доньку не було за що. Залишаючи Ірку з матір’ю, Оксана їздила до райцентру заробляти. Там її помітив один із заступників голови району. Сама вона на нього й не дивилася. Одного разу він затяг її до своєї машини. Після того, що там сталося, пригрозив:

— Здумаєш комусь розповісти — я знайду, як змусити тебе замовкнути.

Він не жартував. Оксана нікому нічого не сказала. Коли зрозуміла, що знову чекає дитину, пішла до лікарні на переривання. Уже стояла біля кабінету, але побачила на стіні картинку: усміхалося рожевощоке маля. Серце тьохнуло. Ні, цього вона не зможе. Дитина ні в чому не винна. Так у неї з’явився Максик, і добрий же хлопець виріс.

Востаннє все сталося інакше. Від зеленої туги сама кинулася в обійми майже незнайомого чоловіка. Вони брали участь в обласному конкурсі самодіяльних артистів, оселилися в одному готелі. Провели разом ніч і розійшлися. Тепер під серцем у неї знову билася нове життя, і Оксана вважала, що не має права його згубити. Непутящою її називали, а була вона передусім нещасною.

У місті Ірину вже чекали після випуску на роботу: медсестрою до хірургічного відділення однієї з найкращих клінік. За неї замовили слово викладачі коледжу, у яких дівчина була на доброму рахунку. Мати в ній упізнавалася відразу — світле волосся, кучерики біля обличчя, великі, майже волошкові очі. Фігурка точена, немов у лялечки. Тільки характер у доньки був сталевий.

Оксана звикла плисти туди, куди несе доля. Ірина на відмову могла кивнути, а потім однаково домагалася свого. Кожна людина — творець свого щастя, цим вона й жила. Коли після школи не вступила до медичного інституту, мати з бабусею кликали назад: не для неї велике місто. Ірина вирішила залишитися.

З документами до коледжу вона встигла в останню мить. Приймальна комісія вже збиралася зачиняти двері, але дівчина наполягла: працюють до 5:00, а до закриття ще п’ять хвилин. Домоглася, щоб документи прийняли, і вступила. Згодом із такою самою наполегливістю здобула місце в гуртожитку. До того тулилася у далекої родички, жила на валізах.

— Вільних місць немає, — сказала комендантка. — Раз у тітки куток знайшовся, там і залишайся.

Ірина вирушила до директора коледжу.

— Я сюди вчитися приїхала. Люди до вас по знання тягнуться, а ви їх на вулицю відправляєте? Якщо тут нічого вирішити не можна, я можу й далі звернутися.

Зв’язуватися з нею не стали, місце виділили. Зухвалості в ній було менше, ніж упертості: бачу мету, не бачу перешкод. Мабуть, тому й навчалася добре. Не поспішала, докопувалася до суті, висновки робила правильні — за це викладачі її й любили.

Та одна така спроба домогтися свого обернулася болем. Ірина знала, що біологічний батько живе десь у цьому місті. Від матері вона майже нічого про нього не чула: Оксана говорила мало, та й знала про нього ненабагато більше за доньку. І все ж ім’я та по батькові Ірина пам’ятала. Цього виявилося досить, щоб розшукати батька. Вона прийшла просто до нього на роботу — на той час Віктор Андрійович обіймав важливу посаду в міській адміністрації.

— Ви Оксану пам’ятаєте? — спитала Ірина. — Жінку, яку багато років тому обманули.

Віктор Андрійович закліпав. З його реакції Ірина зрозуміла, що Оксану він пам’ятає. Та визнання не пролунало: замість відповіді на її запитання він викликав охорону.

— Я ж твоя донька! — у відчаї вигукнула вона.

Двері адміністрації перед нею зачинилися.

Сидячи потім у парку, Ірина згадувала маму та своє дитинство. Здавалося б, немає на що скаржитися: ні вона, ні брат не голодували, іграшки в них теж були. Мати ростила їх як могла. Тільки все в їхньому житті було скромним, бідним. А ще Ірина пам’ятала, як часто до неї долинав плач із сусіднього ліжка. Там лежала мама. Тепер перед очима стояв Віктор Андрійович у своєму дорогому кріслі. Жирний кабан, господар життя. Він зламав мамине життя на самому злеті, і йому до цього не було жодного діла. Оксана залишилася зі своєю бідою, а він і знати нічого не хотів. Не потрібна йому була й Ірина — власна донька, перед якою щойно зачинилися двері адміністрації. Від цього було боляче й прикро…