Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

Нотаріуска прочитала заяву вголос.

— Ви розумієте, які наслідки має це відкликання? Підписуєте добровільно?

Іра підписалася, і нотаріуска поставила печатку. Два місяці тому, біля зелених воріт, вона тримала папір із проханням забрати доньку. Тепер її підпис стояв під зовсім іншою заявою: не віддам.

Спустившись із ґанку, вона підійшла до машини. Павло опустив скло; на задньому сидінні Ніна спала в автокріслі.

— Закінчили?

— Так.

Іра сіла поруч із ним і певний час мовчала. Потім почала із самого початку: Лариса за кухонним столом, святкова чашка із золотою облямівкою, платежі за іпотекою. Розповіла про пологовий будинок і материне «Не читай, у тебе голова гаряча», про теку, з якою тітка приїхала додому, привізши ще й крісло для немовляти. Дійшла до копії згоди, яку розірвала.

Павло дивився на дорогу, не втручаючись. Навіть коли розповідь закінчилася, відповів не одразу.

— Отже, ти порвала копію просто перед нею?

— Так.

Він кивнув. Кутик рота ледь піднявся — Іра ще жодного разу не бачила в нього нічого настільки схожого на усмішку.

— І правильно, — сказав він, повертаючи ключ запалювання.

Назад дісталися ближче до ночі. Із заднього сидіння долинало гуління Ніни, а Іра вперше за довгий час відчувала, що під ногами є опора. На повороті фари вихопили хвіртку. Павло різко загальмував.

Там стояла знайома біла машина з увімкненим двигуном; із вихлопної труби здіймалася пара. Іра впізнала її миттєво. Усе всередині стиснулося в маленький холодний клубок.

Лариса вийшла в довгій шубі, з бездоганною зачіскою — немов на неї чекав урочистий прийом, а не паркан у нічному селищі. За нею з’явився чоловік із портфелем, в окулярах. Останнім, повільно й важко, ніби його витягували назовні, вибрався Степан. У старій робочій куртці він зупинився за спиною Лариси, дивлячись у сніг.

Заглушивши двигун, Павло першим вийшов із машини. Іра пішла за ним, але дверцята залишила прочиненими: треба було чути Ніну.

— Добрий вечір. Ми швидко, — сказала Лариса, звертаючись до племінниці й немов не помічаючи Павла. — Вирішила приїхати сама, щоб потім ти не скаржилася, ніби попередження не було.

Чоловік розкрив портфель і подав Ірі складений аркуш.

— Це копія позову про обмеження вас у батьківських правах.

— У тебе немає права подавати такий позов, — відповіла Іра тітці. — Ти не близька родичка. Я читала.

Вона говорила рівно, ховаючи в кишенях тремтячі руки. Лариса всміхнулася спокійно, майже співчутливо.

— Кмітлива дівчинка. Тільки подаю не я, а твоя мати. Бабуся має право. Тобі вісімнадцять років, освіти немає, власного житла теж. Оселилася в чоловіка, на сім років старшого за тебе, і незрозуміло, хто ти йому. Немовля хотіла здати до дитячого будинку. Усе це зазначено в паперах, дитинко. Нехай суд і опіка розбираються, а ти поки подумай. Терпіння мені вистачає.

Лариса попрямувала до машини, юрист защепнув портфель і пішов за нею. Степан затримався. Ступив до доньки, потім іще раз наблизився й, не глянувши їй в обличчя, вклав у її долоню щось маленьке, паперове. Назад пішов швидко, сутулячись, немов ніс на плечах мішок цементу.

Біла машина розвернулася. Її задні вогні майнули на повороті й зникли. Біля хвіртки залишилися Іра й мовчазний Павло; за їхніми спинами тихо гуліла Ніна.

У розтиснутій долоні лежав нерівно вирваний аркушик із батькового блокнота. Незнайомий номер був написаний поспіхом, кривими цифрами. Нижче стояло одне слово: «Пробач».

На третій день після перевірки, у вівторок, приїхала Олена Андріївна. Цього разу ні чоловіка, ні водія з нею не було: маленьку світлу машину вона вела сама. Павло вирушив по запчастини й мав повернутися з міста лише ввечері. Іра чомусь була впевнена, що його мати про це знає.

Олена Андріївна оглянула вимитий передпокій, затримала погляд на годиннику над вішалкою.

— Можна попросити у вас чаю?

Іра заварила чай. За кухонним столом гостя сиділа бездоганно рівно й дивилася на бляшану банку з-під кави на полиці. Іра помітила це, але промовчала.

— Обійдімося без недомовок, — почала Олена Андріївна. — Ви молоді, але, судячи з усього, досить розумні, щоб мене зрозуміти. — Із сумочки вона дістала товстий конверт. — Цього вистачить на рік оренди хорошої квартири в місті, з меблями, біля медичного університету. Я чула, ви хочете там учитися. За моїми відомостями, на перший час можна буде оплачувати й няню…