Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

— Твої свідчення знадобляться. Мені потрібно, щоб ти розповів.

Степан кивнув і одним духом випив холодний чай, мов ліки.

— Можна хоч подивитися на неї? — запитав він зовсім тихо.

— Не зараз, колись, — відповіла Іра.

Іра дістала телефон і повернула екран до нього. На знімку Ніна сиділа серед подушок на килимі у вітальні. Кумедна в’язана шапка з вухами, руки простягнуті до когось, хто не потрапив у кадр. Поки батько дивився, у нього тремтіли губи.

— Уся в тебе. Ти теж така була. Весь час до когось тягнулася.

Суд відбувся у квітні. Перед засіданням Тетяна Василівна пояснила, до чого готуватися:

— Справа зрозуміла, але неприємна. Щоб обмежити ваші права, потрібно довести, що дитині небезпечно залишатися з матір’ю. В Оксани Бондар це не вийде. Зате її представник, той чоловік в окулярах, тиснутиме одразу на все: молодість, відсутність власної квартири, звернення до дитячого будинку, життя в стороннього чоловіка. Він спробує вас розлютити. Не піддавайтеся, відповідайте коротко. Якщо розгубитеся, подивіться на мене.

Ірі не довелося шукати очима юристку. Майже сорок хвилин чоловік в окулярах повертався до тих самих обставин: навіщо вона намагалася віддати доньку, чому живе в чужого чоловіка, що пов’язує її з ним, як вона збирається ростити дитину у вісімнадцять років, не маючи освіти.

Вона відповідала судді. Вказувала на договір, підтверджений дохід і акт перевірки, яка не виявила порушень. Пояснювала, що хотіла тимчасового влаштування Ніни, але заяву так і не подала: роботу вдалося знайти того самого дня.

— За весь час роботодавець жодного разу не вийшов за межі робочих стосунків, — сказала вона про стосунки з Павлом. — Якщо знадобиться, він підтвердить це під присягою. Я теж.

Наступною виступила Галина Михайлівна. Заради суду вона вдягнула темний костюм і брошку. Суддя, сувора немолода жінка, слухала з таким інтересом, що двічі знімала окуляри й дивилася на свідку.

— Я сорок років працювала з новонародженими. Ніну спостерігаю з першого місяця життя. Вага додається за нормою, щеплення зроблені за графіком. Мати уважна, грамотна, спокійна. За сорок років, ваша честь, матерів я побачила чимало. Були й із дипломами, і з власними квартирами. А таких, як ця дівчина, зустрічала рідко.

Коли викликали Степана, Оксана вперше за засідання повернула голову. До цього вона сиділа поруч із юристом рівно, підібгавши губи. Тепер дивилася на чоловіка так, ніби раніше його не бачила. Лариса сиділа в першому ряду.

Степан плутався в словах, збивався, витирав долоні об штани. Говорив недовго, але розповів і про Ларисині платежі за іпотеку, і про пологовий будинок, і про слова дружини, які чув сам: «Підмахнула як миленька». Тетяна Василівна долучила виписку з температурою тридцять дев’ять і вісім та нотаріально засвідчене відкликання згоди.

У нарадчій кімнаті суддя провела двадцять хвилин. Повернувшись, оголосила:

— У позові Оксани Бондар про обмеження Ірини Бондар у батьківських правах відмовити.

Провадження за заявою Ткачів про усиновлення припинили ще в березні, після того як до суду надійшло відкликання згоди.

Іра стояла, не відчуваючи ніг. Уже в коридорі мати пройшла поруч, навіть не повернувши голови, наче повз стіну. У дальньому кінці, на лавці, самотньо сидів згорблений Степан. Лариса до виходу не дійшла: зупинилася біля вікна й почекала, поки племінниця опиниться поруч.

— Вітаю, дитинко. Тільки не треба тішити себе ілюзіями, — промовила вона неголосно, з майже лагідною, співчутливою рівністю. — Думаєш, він тебе кохає? Ти для нього заміна дружині. Дружина померла з дитиною на руках, а тут з’явилася ти, теж із дитиною. Зручно, правда? Він тебе поставив туди, де було порожньо, як деталь у свої годиннички.

Усміхнувшись, Лариса попрямувала до виходу. Підбори застукали коридором, а Іра залишилася біля вікна, за яким квітневий дощ змішувався зі снігом. Вона ж виграла. Щойно виграла в них усіх. Але замість рішення суду чула тепер інше: «Як деталь у свої годиннички».

Павло чекав біля машини, тримаючи Ніну на руках. Про розмову біля вікна Іра промовчала; лише всміхнулася йому й кивнула.

— Відмовили.

Він на секунду заплющив очі, наче від полегшення. Ніна потягнулася до матері. А слова Лариси залишилися з Ірою — майже на півтора року.

У червні вона подала документи до медичного університету: лікувальна справа, бюджетне місце, ті самі результати іспитів, які отримала ще вагітною. Під час вступної кампанії телефона не випускала з рук, кожні пів години знову відкривала списки. Три ночі минули без сну. Одного разу о другій годині ночі Павло мовчки забрав телефон і сховав у свою кишеню…