Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

— До ранку в списках нічого не зміниться. Лягай спати.

На початку серпня її прізвище з’явилося серед зарахованих. Іра побачила його в передпокої, з телефоном в одній руці й Ніною, ще мокрою після купання, на стегні. Прочитала — і так і залишилася стояти, не в змозі зрушити з місця.

Позаду почулися кроки на сходах, потім клацання дверцят. Тихо дзенькнув метал, наче хтось повертав маленький ключ. Звук повторився. Іра обернулася: біля старого настінного годинника стояв Павло. Стрілки все ще показували 4:40. Він повільно, дбайливо заводив механізм, а потім пальцем хитнув маятник.

Годинник пішов.

— Останній унизу, — сказав Павло, не повертаючи голови. — Вітаю, лікарко.

Іра засміялася й водночас заплакала. Ніна здивовано подивилася на маму й теж засміялася — про всяк випадок.

Але нагорі, у дитячій за щільно зачиненими дверима, залишався ще один годинник: маленький, білий, зі звірятами на циферблаті. Павло до нього не торкався. Галина Михайлівна розповіла про нього Ірі; сама Іра ні про що не запитувала.

З вересня домашній розпорядок змінився. Тетяна Василівна переписала трудовий договір на неповний день, і прибирання з готуванням перемістилися на вечори та вихідні. Вранці Іра сідала на першу електричку до міста. Поки вона навчалася, з Ніною залишався Павло, а іноді — Галина Михайлівна. Та запевняла, що їй самій це потрібніше: без такого заняття на пенсії мізки всихають.

Наприкінці жовтня Ніні виповнився рік. Галина Михайлівна прийшла на свято, Тетяна Василівна принесла величезного плюшевого зайця. З’явився й Микола Петрович — його приходу ніхто не очікував.

З весни він дедалі частіше заглядав до будинку. Спочатку пояснював це справами: їхав повз, вирішив зайти на хвилину. Поступово ця хвилина розтягнулася на годину, потім на пів дня. Сумний, важкий чоловік, від голосу якого здригалися підрядники на його будовах, сідав на килим у вітальні й зводив для Ніни вежі з кубиків. Вона із захопленим вереском руйнувала будівлі. Микола Петрович починав наново.

Син і батько, як і раніше, майже не розмовляли. Одного разу, проходячи повз вітальню, Іра помітила погляд Миколи Петровича: Павло тримав Ніну під пахви, допомагаючи їй ходити, а батько дивився на нього довго й важко. Не відразу вона зрозуміла цей вираз. Наче людина хотіла попросити пробачення й ніяк не могла вибрати перше слово.

У листопаді Ніна відпустила диван і пішла сама. Іра сиділа неподалік на підлозі й бачила, як донька хитнулася, втрималася, розвела руки в боки й, сміючись, попрямувала до Павла. Три перші кроки — до нього. На третьому він підхопив її й підняв над головою.

— Павле! Павле! — вигукнула Ніна.

Першим словом стало його ім’я. Не «мама». Іра відчула і біль, і тепло водночас, аж перехопило подих. Павло розгублено подивився на неї поверх голови доньки, ніби просив пробачення.

— Усе правильно, — сказала вона, всміхнувшись. — Кого покликати, вона обирає сама.

Перший курс закінчився без трійок. Уже на другому Ірі виповнилося двадцять. У день народження Павло нічого не оголошував: уранці на кухонному столі на неї чекала коробка. Усередині лежав стетоскоп — старий, важкий, латунний, із потертими трубками. Було видно, що його відновлювали вручну. На мембрані було гравіювання: «ІБ».

— Ще дореволюційний, — пояснив Павло, наливаючи каву. — Клієнт приніс зламаним, збирався викидати. Мені здалося, лікареві така річ потрібніша, ніж смітнику. Для роботи він тепер навряд чи годиться. Але нехай залишиться в тебе.

Вона тримала подарунок і не знаходила відповіді. У двадцять років у неї були навчання на лікаря, донька, робота й дім, де йшли годинники. Майже два роки вона жила й працювала тут, і за весь цей час чоловік, який щоранку наливав їй каву, не дозволив собі навіть зайвого погляду. Іра знала причину: чула тоді розмову на кухні. «Я її пальцем не торкнуся ніколи». Він не відступав від свого слова.

Іноді від цього хотілося закричати. Її власні почуття змінювалися поступово, тихо, як ідуть годинники. Вона помічала, що прислухається до машини біля брами, чекає на її звук. Коли після нічної практики в лікарні Павло забирав її о другій годині ночі, на задньому сидінні вона засинала без удавання: поруч із ним було спокійно.

Якось, витираючи пил на полицях майстерні, Іра побачила на верстаку маленький годинник із ведмежатком на циферблаті. Механізм був розібраний і вже наполовину зібраний знову. Поруч лежала записка: «Для Ніни на два роки». Пів години вона простояла над ним. А потім у пам’яті поверталися слова: «Ти для нього заміна дружині», «Як деталь у свої годиннички». І вона відверталася…