Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

Дорогою вони зупинилися біля аптеки. Павло приніс дві великі банки суміші й упаковку підгузків.

— Тільки із зарплати вирахуйте, — відразу попередила Іра.

— Вирахую.

Селище було за сорок хвилин їзди від міста. Біля самого соснового лісу стояв двоповерховий будинок зі світлого бруса, з верандою та великими вікнами. Різьблені лиштви, квіткові ящики на поручнях — видно було, з якою любов’ю його будували. Тепер замість квітів у ящиках лежали соснові голки.

Усередині було чисто, але все здавалося неживим — так буває там, куди приходять лише ночувати. Підвіконня припали пилом. На дивані, яким наче ніхто не користувався, лежав плед. І всюди були годинники. Над кухонними дверима — маленький, у передпокої — круглий, у латунній оправі. На полиці стояв камінний, у кутку — високий підлоговий, з маятником за склом.

Дорахувавши до одинадцяти, Іра збилася. Жоден не йшов. На кожному циферблаті стрілки зупинилися на 4:40. У такому будинку мало б лунати цокання, а тут стояла дивна тиша, немов під водою. Іра нічого не запитала. Павло пояснювати не став.

У кімнаті на першому поверсі було світло, вікно виходило до лісу. Обіцяна засувка справді була з внутрішнього боку дверей. Але ліжечка не було. Іра вже міркувала, як влаштувати Ніну у висунутій шухляді комода, коли Павло пішов нагору.

Він довго не повертався. Іра вийшла в передпокій, підвела голову. На другому поверсі Павло стояв перед щільно зачиненими дверима. Тримався за ручку й не рухався. Нарешті відчинив їх і ввійшов.

Через десять хвилин він спустився з розібраним ліжечком. Біле дерево, різьблені бортики. Боковини ще були в плівці, вкритій тонким шаром пилу; схоже, упаковки з них ніколи не знімали.

На підлозі її кімнати Павло мовчки взявся складати ліжечко. Працював швидко, вправно, як той, хто звик мати справу з крихітними деталями. Лише раз викрутка зісковзнула з гвинта. Він затримав погляд на власній руці, немов бачив чужу.

Іра з Ніною стояла у дверях. Навіть поворухнутися боялася. Коли все було готове, тихо сказала:

— Ми б і в шухляді влаштувалися. Справді.

— Не влаштувалися б, — відповів Павло, не обернувшись. — Дитині потрібне ліжечко. А ліжечку — дитина. Без неї навіщо воно?

Він підвівся, струсив пил із колін і вийшов, так і не глянувши на Іру.

Уночі вона лежала без сну. Засувка була закрита, під дверима стояв стілець. Іра не переодягалася, телефон тримала в руці й прислухалася. Будинок поскрипував, і кожен звук їй здавався кроком. Але кроків не було.

Ще ввечері Павло постукав до неї, перш ніж піти, і подав білу коробочку.

— Це радіоняня. Передавач можна поставити на полицю в коридорі, біля своїх дверей. Якщо міцно заснеш і не почуєш плачу, його почую я. А не захочеш — вимкнеш. Кнопка тут.

Тоді вона зачинила двері, нічого не відповівши. Турбота це чи пастка — було схоже і на те, і на інше. Усе-таки передавач опинився на полиці біля дверей і лишився увімкненим. Іра ще не довіряла Павлові. Але після трьох вокзальних ночей боялася заснути так міцно, що не почує доньки.

О третій годині Ніна прокинулася. Іра нагодувала її, поносила по кімнаті, заколисала. А потім сама несподівано заснула в кріслі, так і залишившись із донькою на грудях.

Розбудило її сіре світло з вікна. Ніна спала вже в ліжечку. Іра не могла згадати, як переклала її туди. Стілець, як і раніше, підпирав двері, засувка була закрита.

Вона обережно відсунула засувку й визирнула. У старому кріслі біля вхідних дверей спав Павло — у светрі, незграбно підібгавши довгі ноги. На колінах лежав приймач радіоняні. Зелений вогник блимав у такт тихому диханню Ніни за стіною.

Іра стояла, дивлячись на нього. Усю ніч він провів тут, унизу, біля дверей. Стережував не її — звук.

Вона повернулася в кімнату й зачинила двері. Засувки більше не чіпала. Стілець поставила на місце.

Уранці Тетяна Василівна привезла договір. Їй було близько сорока; коротка стрижка, окуляри, поверх яких вона дивилася пильно. Іра не поспішала: у присутності юристки прочитала все, від першого рядка до останнього, і попросила додати перерви для годування доньки. Тетяна Василівна без заперечень дописала потрібний пункт.

До роботи Іра взялася так, наче хтось гнався за нею по п’ятах. Відмивши один поверх, переходила на інший; знімала й прала штори, що провисіли три роки, вибивала килими, аж руки гули. На столі з’являлися суп, котлети з гречкою, сирна запіканка. Павло нічого не говорив за їжею, тільки з його обличчя здавалося, що він наново пригадує давно забутий смак…