Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

Якось увечері, обернувшись, вона застала його біля ліжечка. Він дивився на Ніну, а та — на нього. Мутнуватий погляд немовляти ще погано затримувався на обличчі, але було в ньому щось схоже на впізнавання. Павло помітив Іру й відвернувся.

На час прибирання донька залишалася з ним. Спочатку Іра прибігала кожні п’ять хвилин, перевіряла й знову йшла; згодом ці перевірки припинилися. Він умів тримати немовля, носив Ніну по кімнатах, зупиняючись то біля одного завмерлого годинника, то біля іншого. Одного разу вона почула, про що він розповідав доньці своїм низьким голосом.

— Цей годинник ставлять на камін. Французький, ще позаминулого століття. Хід у нього анкерний, а тут, дивися, зубчасте коліщатко. Вдача в нього примхлива: терпіти не може, коли його кваплять.

Розгледіти коліщатко Ніна, звісно, не могла. Зате слухала й не плакала.

Удень, коли Іра мила підлогу, дитину виявилося нікуди покласти. Вона взяла переноску й перетнула двір засніженою доріжкою до флігеля, де працював Павло. На порозі зупинилася: після мертвої домашньої тиші тутешній живий шерех часу був наче ковток повітря.

Годинники клієнтів займали стіни майстерні, і всі до одного йшли. Їхні голоси не збігалися, маятники гойдалися кожен у своєму ритмі, звідкись долинало тонке клацання механізму, що готувався бити. Під лампою на верстаку лежали зелене сукно й розібрані деталі; поруч — пінцети, викрутки завтовшки з голку. Тут було тепло й світло.

— Можна залишити її у вас на пів години? — запитала Іра. — Мені треба дочекатися, поки висохне підлога.

Павло відірвався від лупи. Довго дивився на переноску, і вона не могла зрозуміти цього погляду.

— На той стіл постав. Там протягу немає.

Повернулася вона через двадцять хвилин. Ніна вже міцно спала, а Павло сидів біля неї на табуретці, облишивши верстак. Руки лежали на колінах; він не відводив очей від дитини.

— Морський годинник он там відбив пів години, — сказав він, не обернувшись. — Я вирішив, що зараз прокинеться. А вона під цей бій заснула.

Відтоді переноску приносили до флігеля щодня. Цокання чужих годинників присипляло Ніну швидше, ніж домашня колискова.

На четвертий день у хвіртку постукали. Маленька сухенька старенька, що стояла за нею, обійшлася без привітання. З-під пухової хустки дивилися світлі, чіпкі очі; поверх одягу була чоловіча куртка, через плече — полотняна сумка.

— А ти тут хто?

— Іра. Працюю в цьому будинку. А ви?

— Галина Михайлівна, сусідка через два будинки. Три роки дивлюся: одне вікно світиться, і все. Тепер ще й гостьова засвітилася. Вирішила перевірити, чи не помер господар і чи не хазяйнують тут злодії.

За спиною Іри з’явився Павло.

— Добридень, Галино Михайлівно.

— Живий! — Вона задоволено кивнула. — Ну, добре.

З кімнати долинув дитячий плач. Старенька перевела погляд з Іри на Павла, щось швидко зметикувала й пройшла всередину, не питаючи дозволу. Хустку знімала вже на ходу. Біля ліжечка нахилилася до Ніни, оглянула її зі знанням справи, торкнулася щоки, помацала живіт.

— Скільки дитині? — запитала Галина Михайлівна.

— Місяць і три дні. Вона на суміші: після антибіотиків молоко зникло.

— Буває. Покажи, як суміш готуєш.

Галина Михайлівна показала, як правильно розводити суміш, потім поправила пелюшку, пояснюючи, що Іра робила не так.

— Руки хороші, — продовжила Галина Михайлівна. — Голова поки що панікує. Це минеться.

— Ви лікарка?

— Медсестра. Сорок років у відділенні новонароджених. Знаєш, скількох таких малюків я на руках потримала? Тисячі. Половина вже своїх дітей народжує.

Іра запитала про жовтяницю в немовлят. Запитання вийшло таким самим, які вона ставила вчительці біології: точним, із медичними термінами. Галина Михайлівна випросталася й гостро глянула на неї.

— Звідки ти це знаєш, дівчинко?

— Я хочу стати неонатологом.

Сама Іра здивувалася цим вимовленим уголос словам. Від того вечора, коли мати виставила її сумку на сходовий майданчик, вона жодного разу не говорила про свою мрію.

— Самого бажання мало, — відповіла старенька після мовчанки. — Бажати всі мастаки. Гаразд, подивимося.

Тепер Галина Михайлівна приходила щодня. Показувала, як купати Ніну, масажувати їй животик, розрізняти голодний крик і плач від болю. Іра записувала уроки в зошит у клітинку, малювала схеми, з’єднувала їх стрілками. Одного разу наставниця зазирнула на сторінку й хмикнула. Більше ні слова, але Іра з цього звуку зрозуміла: сподобалося…