Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

Через два тижні Павло залишив на кухонному столі конверт з авансом.

— Це тобі, — сказав він і пішов працювати до флігеля.

Іра зняла з полиці порожню бляшану банку з-під кави, вимила її й відлічила три тисячі. Купюри згорнула трубочкою, поклала всередину, додавши записку: «За житло». Банку поставила над столом, на видноті.

Увечері Павло довго дивився на неї й промовчав. Уранці Іра підняла кришку: усе залишилося як було, навіть трубочка купюр не розгорнулася. Вона закрила банку й повернула на полицю. Обоє розуміли, що суперечка триває, хоча ніхто не вимовляв ані слова.

За всі ці тижні батьки так і не зателефонували. Два дзвінки від Лариси Іра залишила без відповіді. Потім їй написали: «Де ти перебуваєш? Усе одно з’ясую. Не місце дітям по чужих кутках». Іра стерла повідомлення й надовго затрималася біля вікна, дивлячись на сосни. Павло про це від неї не почув.

Ніна вперше усміхнулася не матері. На початку грудня, близько полудня, Іра стояла біля входу до флігеля з кошиком випраних пелюшок. Павло тримав дитину на згині ліктя й показував кишеньковий годинник на ланцюжку, підготовлений до ремонту.

Він двічі відкрив кришку з тихим клацанням. На третє клацання Ніна зморщила носа й розтягнула беззубого рота — усміхнулася всім обличчям, широко, як усміхаються немовлята, що ще не навчилися залишати половину усмішки при собі.

Павло застиг, навіть не моргнувши. Так буває з людиною, якій несподівано завдали удару, а вона ще не встигла зрозуміти, чи боляче. Годинник і далі гойдався на ланцюжку. Ніна усміхнулася знову й заагукала.

Іра беззвучно опустила кошик.

— Уже приблизно шість тижнів. Галина Михайлівна казала, що час чекати на усмішку.

Він повільно глянув на неї. Очі були мокрі.

— Пробач, — хрипко сказав Павло. — Першою мала побачити ти.

— Вона сама вирішила, кому усміхнутися. Отже, усе правильно.

Іра взяла доньку й пішла, щоб не стояти поруч, поки він оговтується.

Увечері, проходячи вітальнею, вона розрізнила ще одне цокання поряд зі звуком годинника з передпокою. Пішов французький камінний годинник — той самий, із примхливим анкерним ходом. На полиці його стрілки показували правильний час. Ні вона, ні Павло про це не заговорили.

Через тиждень ожив кухонний годинник над дверима. Ще через кілька днів Іра, вставши вночі до доньки, почула низький, глибокий бій підлогового годинника в кутку вітальні. Раз, два, три. Боса, вона стояла в темряві й рахувала; плакати хотілося без жодної сумної причини.

Наприкінці третього тижня, у суботу, до воріт під’їхала велика темна представницька машина з водієм. Із кухонного вікна Іра побачила її й одразу чомусь зрозуміла, хто приїхав. Першим вийшов широкоплечий чоловік років шістдесяти, сумний, із важкою ходою. За ним — струнка жінка в довгому світлому пальті, яка тримала спину, мов балерина.

Павло зустрів їх надворі. Навіть зі спини було помітно, що він не радий, ніби заздалегідь утомився від цього приїзду. Коли всі ввійшли, Іра стояла у дверях кухні й витирала руки рушником. Ніна лежала в неї на грудях у слінгу.

— Це Іра, вона тут працює, — сказав Павло. — А це мої батьки: Микола Петрович і Олена Андріївна.

Микола Петрович важко глянув на неї, затримавши погляд на немовляті. Його дружина всміхнулася холодно й чемно.

— Рада познайомитися. Павле, нам треба поговорити без сторонніх.

— Іро, ти могла б…

— Звісно.

Вона пішла до своєї кімнати, сіла на ліжко й поклала поруч Ніну. Підслуховувати не збиралася, але кухня була за стіною, а старий дерев’яний будинок так добре пропускав голоси, що розмову було чути відразу.

— Тетяна нам зателефонувала, — почав Микола Петрович. Голос низький, слова повільні, відокремлені: кожне — наче цвях. — Підібрав біля дитячого будинку дівчисько з немовлям і поселив у себе. Їй вісімнадцять років.

— Дім мій, тату. І рішення теж моє.

— До першої біди. Вона від тебе залежить: де жити, на що жити, чим дитину годувати. Ти розумієш, що відмовити тобі вона не може? Іти ж нікуди.

— Розумію.

— Ні. Слухай уважно, Павле. Навіть думки такої не допускай. Не дивися на неї так, як чоловік дивиться на жінку. Стосунками це не стане — це буде влада. Немає нічого паскуднішого за владу над людиною, якій нікуди податися. Я в житті різне робив, але до такого не доходив…