Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

Іра сиділа, затамувавши подих. Поруч Ніна дивилася в стелю й пускала бульбашки. За стіною якийсь час не говорили.

— Я почув, — спокійно відповів Павло, без образи. — Тепер вислухай мене. Я не скотина. Я її ніколи й пальцем не зачеплю. Вона моя працівниця, у неї договір. Кімнату вона замикає зсередини, і ніхто, крім неї, відчинити не може. Захоче піти — піде будь-якого дня. Шукати її я не буду. Ми домовилися про це в першу ж годину знайомства.

— Самі слова. Слова.

— Приїжджай перевіряти. Хоч щотижня.

Після паузи заговорила Олена Андріївна. Тихий голос був такий виразний, що Іра чула її краще за чоловіків.

— Одне запитання, Павле. Ти вирушив по дитину, а додому привіз двох. Її ти взяв замість тієї дитини із закладу чи замість…

Вона обірвала фразу. Павло не відповів.

— Тиснути на тебе не стану, ти дорослий, — продовжила мати. — Але можеш пояснити мені, чому в передпокої йде годинник?

В Іри похололи долоні. Вона підвелася, тихо вийшла з кімнати й зупинилася перед круглим годинником над вішалкою. Латунний обідок був той самий; три тижні тому, першого вечора, стрілки, як і в усьому домі, стояли на 4:40. Тепер показували дванадцять хвилин на третю — правильний час.

Секундна стрілка рухалася рівно, з негучним цоканням. Іра вже кілька днів чула цей звук і не помічала: годинникові ж належить цокати. Вона не знала, коли Павло його завів — уночі, вранці чи поки вона була у флігелі, — і навіщо. Дивилася на обідок, а з кухні нічого не долинало, наче там теж усі троє прислухалися.

У дому з’явився свій ритм. Удень Іра мила й прала, поки Ніна спала в майстерні. Вечорами Павло сидів із Ніною на килимі, а Іра вмощувалася на кухні під настільною лампою з книжкою. Читала ніби потай — принаймні їй так здавалося.

Пошарпаний підручник анатомії був єдиною книжкою, взятою з батьківського дому. Поруч лежав зошит у клітинку з порадами Галини Михайлівни. Тепер там додалися схеми: серце новонародженого з відкритим овальним вікном, кровообіг плода. Ночами, коли донька засинала, Іра переписувала таблиці для недоношених — вагу, частоту дихання, рівень цукру. Дрібний охайний почерк, стрілки, позначки на полях. Якби вона перестала це робити — мрія, здавалося, розсипалася б, мов пересохла глина.

Одного разу сон застав її за столом, щокою на розгорнутому зошиті. Прокинулася, відчувши, як на плечі ліг плед. Павло стояв спиною біля плити, ставив чайник. На розгорнутій сторінці залишалося серце немовляти в розрізі, з підписами. Іра квапливо закрила зошит.

— Я цим не в робочі години займаюся. У вільний час.

— Розумію, — відповів він, не обертаючись. — Я зазирнув. Вибач. Ти намалювала відкрите овальне вікно.

— Звідки ви знаєте?

Вона дивилася на його спину.

— Дев’ять місяців читав усе про новонароджених, що міг знайти, — нарешті сказав Павло. — Знаю і про овальне вікно, і коли воно має закритися. Про шкалу Апгар. Чому недоношені діти мерзнуть. Тільки потім ці знання мені не знадобилися.

Він розлив чай у дві чашки, одну поставив перед нею й сів навпроти. Уперше вони опинилися разом за столом без їжі й без справи, яку треба було обговорити.

— Розкажи мені, — сказав Павло.

Іра заговорила про сусідку з їхнього сходового майданчика. Та народила хлопчика вагою кілограм двісті грамів; лікар ночами залишався біля його кувеза. Саме тоді, у восьмому класі, Іра вирішила стати таким лікарем. Розповіла й про свої майже максимальні бали.

— Майже максимальний бал, — повторив Павло. — І документи нікуди не подала?

— А куди було подавати? У червні я складала іспити вагітною. Мені тоді було не до вступу.

— Скільки часу діють результати?

Вона замовкла. Відповідь була відома їй із червня, але повертатися до неї було боляче, і вона намагалася не думати.

— Чотири роки.

Павло кивнув, ніби почув щось само собою зрозуміле.

— Тоді попереду ще три вступні кампанії. Чимало.

Обіцянок він не давав. Не говорив ні про допомогу, ні про те, що все неодмінно вдасться. Допив чай, вимив свою чашку й пішов до себе.

Наступного ранку Галина Михайлівна постукала у хвіртку з важкою полотняною сумкою. На кухні почала викладати з неї книжки…