Бізнесмен допоміг жінці з дітьми, яку вигнав чоловік, але його донька виявилася не готовою прийняти їх у своєму домі

У його голосі чулася втома, але ця втома була глибшою за ту, з якою він повертався із заводу.

— Максиме…

— Дай сказати. — Він попросив без грубості. — Я знаю, що означає втратити. Уже пережив це й вирішив: краще більше нічого не мати, аби не проходити через таке знову. Так, це боягузтво. Марина щойно пояснила мені це вельми докладно.

На обличчі Оксани ледь намітилася усмішка.

— Вона вміє пояснювати.

— Вміє. — Він трохи пом’якшав. — Каже, я прикриваюся провиною. Олена померла від хвороби, не від моїх переговорів. Я знаю це, але вдаю, ніби не знаю. Так зручніше: винен — отже, можна ні до кого не прив’язуватися. — Він помовчав. — Їй п’ятнадцять, а вона все сказала правильно.

— Так.

— Я хочу, щоб ви залишилися. Усі троє. І річ не в прибиральниці. Уже три тижні пояснювати все роботою нечесно. Ви ж це знаєте?

Жодної заздалегідь підготовленої промови в нього не було. Слова виходили так, як виходять після довгого мовчання, коли людина все-таки наважується заговорити.

— Знаю, — тихо відповіла Оксана.

— Оксано, мені страшно. — Максим дивився їй просто в очі. — І тобі теж, я бачу.

— Дуже. Вісім років поруч зі мною була людина, яка називала це турботою, а я рік у рік ставала меншою. Тепер, коли чоловік просить залишитися, я вже не вмію йому вірити. Я чую інше: залишайся, тобі однаково нікуди йти.

Вона говорила про це без жалю до себе, як про те, що є.

— Але тобі є куди йти, — відповів Максим. — Через два тижні буде кімната.

— Так.

— Отже, річ не в тому, що виходу немає. — Він витримав паузу. — Якщо залишишся, то тому, що сама цього хочеш.

Оксана дивилася на нього. У теплій кухні чувся тихий, розмірений скрип горобини: за вікном вітер ворушив її гілки.

— Мені потрібен час.

— Скільки?

— Поки не знаю. Не квап мене.

— Добре.

— І ще. — Тепер вона дивилася прямо. — Якщо знову почнеш тікати, слідом за тобою я не побіжу. Не вмію наздоганяти й учитися цього не хочу. Ти зрозумів?

— Зрозумів.

— Тоді по руках.

Вона простягнула долоню через стіл. Максим поглянув на руку, потім на її обличчя. Рукостискання не вийшло: він узяв її долоню й потримав на секунду довше, ніж тримають за звичайного рукостискання. Потім відпустив.

— Іди лягай, пізно вже.

— І ти лягай.

Оксана підвелася, сполоснула чашку. Уже виходячи, почула, як він поставив на вогонь чайник — тепер для себе. Чомусь це додало їй надії: якщо людина ще здатна щось зробити для самої себе, значить, вона не зовсім пропаща.

Наступного тижня Максим поїхав на могилу Олени. Про поїздку нікому не розповідав; Миколі назвав адресу, і той відвіз його, не ставлячи запитань. За вісім років спільної роботи вони навчилися й цього — розуміти, коли розмова не потрібна.

Порожній цвинтар був сірий від листопада. Під ногами Максима хрускотів гравій, поки він ішов алеєю і згадував минулий приїзд. Рік тому, на роковини: постояв трохи й поквапився піти, наче поставив галочку в списку. Тепер це здавалося йому нечесним щодо Олени. І не лише це.

Біля огорожі стояла стара дерев’яна лавка з облупленою фарбою. Він сів, подивився на фотографію на пам’ятнику. Олена ледь примружилася в об’єктив. Завжди так робила, коли фотограф просив подивитися в камеру: ніби спершу хотіла перевірити, чи можна йому довіряти.

— Я винен перед тобою, — промовив Максим уголос. Тут ніхто на нього не дивився, і можна було говорити. — Не у твоїй смерті. Тепер я знаю, що це не моя провина. Марина пояснила, і вона має рацію. Винен в іншому: поки ти хворіла, мене не було поруч. Усе працював, хотів заробити на лікування. Лікування в тебе було, а мене поруч — ні. Ти просила посидіти з тобою, а я їхав.

Алеєю пройшов майже беззвучний вітер.

— Не знаю, чи правильно я роблю, — продовжив Максим. — У мене вдома тепер жінка з дітьми. Оксана. Їй тридцять чотири роки, вона вчителька, читає «Майстра і Маргариту». І мовчати вміє так, що це не порожнє мовчання. — Він зробив паузу. — Марина з нею говорить по-справжньому. Як із людиною, якій можна розповісти правду, а не зі сторонньою. Я давно не бачив доньку такою живою. — Він знову помовчав. — Олено, я боюся. Досі дуже боюся. Тільки ж страх сам собою не причина відмовлятися від життя…