Бізнесмен допоміг жінці з дітьми, яку вигнав чоловік, але його донька виявилася не готовою прийняти їх у своєму домі

— Я знайшла кімнату. Через два тижні зможемо переїхати. Вона маленька, зате буде наша. Я й далі працюватиму, поступово все налагодимо.

Петрик дивився на матір.

— Навіщо переїжджати?

— Не можна без кінця залишатися в чужих людей.

— Вони нам не чужі.

— Петрику…

— Ні, мамо. — Він говорив спокійно, без сліз і без спроби влаштувати драму. — Дядько Максим дав мені книжки. Марина допомагала з домашнім завданням із математики. А минулого вівторка, коли ти була в адвоката, Іра намалювала їх на холодильнику. Вони не чужі.

Оксана дивилася на серйозного дев’ятирічного сина. Він читав Ремарка, а різницю між чужими та своїми розумів точніше за багатьох дорослих.

— А ти, Іро, що скажеш?

Донька замислилася. Зазвичай відповідь у неї знаходилася відразу, зараз довелося почекати.

— Я не хочу туди. Там на холодильнику немає малюнків.

— Намалюємо інші.

— Але дядько Макс собі не намалює. — Іра подивилася на матір. — Мамо, чому він тепер сумний?

Оксана залишила запитання без відповіді.

Пізно ввечері Марина сама прийшла на кухню, де Оксана прибирала після того, як діти поснули. Стала у дверях — у піжамі, з розпущеним волоссям. Навушників на ній не було, що траплялося рідко.

— Ви збираєтеся поїхати?

— Хто тобі сказав?

— Петрик.

Марина ввійшла й сіла на табурет.

— Через тата?

— Ні. Так буде правильно.

— Правильно… — повторила Марина, наче пробувала слово на смак. — Він знову тікає. Я це бачу. Він завжди так. — Вона помовчала. — Коли померла мама, перші пів року його вдома майже не було. Мені здавалося, йому байдуже, він навіть не горює. Потім зрозуміла: горює так, що на нас у нього вже нічого не залишається.

Оксана слухала, не перебиваючи.

— Я довго на нього сердилася, — продовжила Марина. — Думала, якби частіше був поруч, мама не здалася б. Знаю, нерозумно. Вона хворіла, від нього це не залежало.

— Це не дурість. Так буває з горем. Воно шукає винного, бо інакше стає надто великим і його нікуди вмістити.

Марина подивилася на неї.

— Не їдьте, будь ласка.

Прохання прозвучало тихо. Цього разу дівчинка не ховалася ні за непроникним виразом обличчя, ні за підлітковою бронею.

— Марино…

— Тато сам вам не скаже. Не вміє він. Але ви всім нам потрібні. — Вона встала й підкотила рукави піжами. — Піду з ним поговорю.

— Не треба.

— Треба, — відповіла Марина й пішла.

Оксана домила посуд, витерла стіл і поставила чайник. Чаю їй не хотілося; потрібно було зайняти руки. Вона мимоволі дослухалася до звуків із кабінету. За зачиненими дверима спершу пролунав високий голос Марини, потім низький голос Максима. Вони замовкли, знову заговорили, тоді тиша затягнулася. Самих слів Оксана не чула.

Наливши чаю, вона сіла біля вікна. Майже гола горобина темніла за склом: ягоди пообсипалися, залишилися чорні гілки. Листопад наближався невідворотно, готовий настати враз, без попередження.

Треба було зателефонувати щодо кімнати й домовитися про оглядини. Петрик засмутиться, але змириться з переїздом. Іра згодом прикрасить малюнками будь-який холодильник. Оксана знала, що впорається, — уже не намагалася переконати себе, а знала як факт. І все ж їхати їй не хотілося. Це теж було правдою, хоча переїзд вона й далі вважала правильним.

Максим уже стояв у дверях кухні, коли Оксана його помітила. Так само він зупинився тоді біля вітальні, тільки там тепер лунали голоси, вирувало життя, а тут вона сиділа сама перед чашкою чаю, що вистигав.

— Ти ще не спиш?

— Ні.

Він підійшов до плити, налив води й деякий час стояв зі склянкою.

— Марина сказала, ви збираєтеся поїхати.

— Ми знайшли кімнату.

— Коли переїжджаєте?

— Через два тижні.

Оксана чекала, дивлячись у чашку. Максим мовчав, а потім промовив:

— Я погано поводився.

— Так.

— І з вами це було нечесно.

— Це теж правда.

Поставивши склянку, він повернувся до неї.

— Оксано… — Вона підвела очі. — Я не майстер пояснювати такі речі. П’ять років нічого важливого не говорив, мабуть, уже й розучився. Але я розумію, що зі мною відбувається. Боюся я не вас. Боюся, що ви станете мені дорогі, а потім вас не буде…