Бізнесмен допоміг жінці з дітьми, яку вигнав чоловік, але його донька виявилася не готовою прийняти їх у своєму домі

Діти почали ходити до школи. Через знайомих Максим влаштував їх тимчасово, на той час, поки впорядковували документи. Петрик вирушав туди, як дослідник у нову експедицію — уважний, небагатослівний; додому приносив рюкзак, із якого стирчали списані аркуші. Для Іри цікавим було будь-яке місце. Їй вдавалося радіти й без причини, немов природа подарувала їй це вміння незаслужено й щедро. Оксана берегла його, як бережуть крихку річ.

Її власна робота йшла за договором: понеділок, середа, п’ятниця, щоразу по три години. Оплата надходила точно в п’ятницю ввечері. Максим не затримував грошей і не супроводжував їх поясненнями. Оксана все ще звикала до цього.

Раніше гроші їй давали на певну потребу: продукти, одяг дітям. Отримуючи їх із чужих рук, вона щоразу без слів чула нагадування про господаря. Тепер гроші лежали на картці з її ім’ям. Це було дивно й трохи паморочило голову — наче земля виявилася надійнішою і твердішою, ніж вона досі вважала.

Марина не грубіянила й дітей не кривдила. Якщо Оксана опинялася на кухні, дівчинка коротко кивала, проходила до холодильника, потім знову ховалася в навушниках. Запитання, звернені не прямо до неї, залишала без відповіді. Відкритої війни не було; тривала холодна, і та здавалася гіршою. Усією своєю присутністю Марина нагадувала: про нових мешканців її не питали, просто повідомили, і вона це запам’ятала.

Оксана не намагалася пробити цю броню. Подібну носила сама, тільки скроєну інакше. Марина складала стіну з мовчання й чорного одягу, Оксана колись — із бездоганності: якщо все робити правильно, усе заспокоїться. Стіни різні, а потреба сховатися одна. Щось важливе боліло надто сильно.

У середу другого тижня, прибираючи вітальню, Оксана переставляла вази й протирала полиці. Під вазами залишилися світлі кола — так довго вони не міняли місця. У цій розміреній, майже медитативній роботі думки рухалися вільніше: одноманітна робота рук завжди допомагала їй думати.

Щоб дістатися під подушку, вона підняла з дивана книжку. «Майстер і Маргарита». Її примірник залишився у квартирі Тараса. Уперше вона прочитала роман у п’ятнадцять років, потім — в інституті, а втретє взялася за нього, коли вже відчувала негаразди у своєму шлюбі, але ще не вміла назвати те, що відбувалося.

Тоді доводилося читати Булгакова потай: чекати, поки Тарас піде на роботу, ховатися з книжкою у ванній. Тепер згадувати про це було і смішно, і соромно. До чого вона дійшла. Оксана розгорнула том за звичкою, без наміру читати, глянула на першу сторінку.

— Татова книжка, — сказала Марина від дверей.

Оксана озирнулася. Дівчинка зупинилася на порозі вітальні й дивилася на том у її руках. Мабуть, збиралася пройти на кухню, але затрималася.

— Знаю. Я не стала б брати її без дозволу. Він її не читає, вона тут просто лежить.

Оксана повернула книжку на колишнє місце, на диван.

— А ви її читали? — байдуже, та все ж запитала Марина. Почувши «Багато разів», вона помовчала й заговорила про роман: — Мені сцена балу здається надто… — Вона добирала слово. — Усього забагато. Наче авторові хотілося показати, на що він здатен, а не історію розповісти.

— Розумію, чому ти так сприймаєш, — відповіла Оксана, поглянувши на неї. — Але цей бал схожий на дзеркало, а не на показ майстерності. У ньому Булгаков збирає тих, хто за життя жив неправильно. Маргарита стає господинею дзеркала. Їй нестерпно важко дивитися, проте вона не відводить погляду. У цьому її сила.

Марина мовчки дивилася на книжку, потім сказала:

— А мене вона дратує. Усе в неї заради чоловіка.

— Заради кохання. Тут усе-таки є різниця.

— Яка?

— Чоловік може піти. Кохання — це ще й те, що відбувається з тобою, що ти сама із собою робиш. Маргарита ж не на його прохання стала відьмою. Вона вирішила за себе: це належить мені, і відмовлятися я не буду.

Кілька секунд Марина дивилася на Оксану. Потім пішла до своєї кімнати, більше нічого не сказавши. Оксана продовжила прибирання.

Наступного дня розмова поновилася біля плити. Оксана варила суп, коли Марина зайшла на кухню.

— Але ж вона знала: він письменник, не герой. Бачила, який він слабкий. Навіщо їй тоді все це?

— Кохання не схоже на інвестицію, — сказала Оксана, не озираючись і далі помішуючи суп. — Тут не вкладають грошей із розрахунком на прибуток. Обирають людину цілком, з усім, що в ній є. Так, страшно. Так, нерозумно. Тільки інакше не виходить…