Бізнесмен допоміг жінці з дітьми, яку вигнав чоловік, але його донька виявилася не готовою прийняти їх у своєму домі

Марина постояла, набрала собі води з-під крана й пішла. Ось так вони й говорили — без вступів і запрошення сісти для серйозної бесіди. З багаторічної роботи з дітьми Оксана знала ціну таким коротким розмовам. Підліток починає говорити не тієї години, коли підготувався дорослий: він скаже щось у дверях, мимохідь, стоячи спиною. Важливо опинитися поруч і не проґавити.

Іра освоїлася з такою легкістю, немов тут народилася. Уже наприкінці першого тижня знала і місце запасних батарейок до пульта, і спосіб відчинити балконні двері, які заїдали. У третій шухляді кухонного столу сама знайшла фломастери, діловито перелічила. Максим постійно на неї натикався, і регулярність цих зустрічей явно порушувала його звичний порядок.

Одного ранку вона перестріла його в коридорі перед виходом на роботу.

— Дядьку Максе, у вас холодильник зовсім без малюнків.

— Правильно, — підтвердив Максим.

— Так не можна. На холодильнику малюнки мають висіти. Коли ми в бабусі жили, у неї весь холодильник був у малюнках.

— У мене бабусі немає.

— І в мене немає, — повідомила Іра як звичайний факт. — А малювати й без бабусі можна.

Він дивився на дівчинку згори, вона на нього — знизу, цілком серйозно.

— Тоді малюй.

Надвечір на холодильнику висів аркуш із чотирма постатями різного зросту. Волосся в них було різнокольорове, а внизу друкованими літерами стояло: «Ми». Оксана вже збиралася зняти малюнок, але Максим несподівано зупинив її:

— Залиште. Нехай буде тут.

Микола, який опинився поруч, перевів погляд із малюнка на господаря. Стримував усмішку, але виходило не надто добре. Згодом, у машині дорогою на завод, не втримався:

— Максиме Леонідовичу…

— Що? Гарний малюнок, Миколо.

— Так.

— От і мовчи.

— Мовчу.

Мовчання вистачило приблизно на пів хвилини.

У четвер Оксана побачила Тараса біля арки на протилежному боці двору. Вона сиділа на лавці з книжкою з Максимової полиці — дозвіл узяти її був офіційно оформлений через Миколу. Іра гралася на майданчику. День стояв сірий, пахнув мокрим листям і першим холодом перед зимою.

Тарас дивився на неї. Оксана залишилася нерухомою. Усередині все стиснулося знайомим, ненависним їй чином: це виникало раніше за страх. Тіло вже впізнавало небезпеку, поки розум іще намагався переконати його, що все гаразд.

Він підійшов. Річ була не в тому, який він мав вигляд: здавалося, його розпирає щось, чому він і сам не вміє дати назви.

— Усе-таки знайшов тебе, — сказав він без привітання.

— Бачу.

— Тут живеш?

— Тебе це не стосується.

— Це ти так вважаєш.

Тарас сів поруч. Оксана не посунулася: зараз це скидалося б на слабкість, а показувати її було не можна.

— Мої діти. Я маю право знати, де вони.

— Твої права визначить суд, — відповіла вона з несподіваним для себе спокоєм. — Тільки він.

— Оксано… — Голос став майже благальним. Вона добре пам’ятала це перемикання. — Ну ти ж розумієш, як це все безглуздо. З дітьми — в дім до чужого мужика.

— Я тут працюю.

— Ну так. Працюєш… Зрозуміло. — Його обличчя перекосилося.

— Тарасе, іди, будь ласка, — сказала Оксана, закривши книжку.

— Не збираюся. Моя сім’я. І право я маю.

Він зовсім трохи підвищив голос, проте Іра на майданчику вже озирнулася.

— Добрий день.

Максим стояв за три кроки від лавки, з портфелем, у пальті. Певно, повернувся раніше й проходив через двір. Голос був рівний, без емоцій, а дивився він так, ніби без пояснень зрозумів, що відбувається. Тарас обернувся, оглянув його.

— А ви хто?

— Живу тут. Оксана з дітьми в мене в гостях. Усе, що вам потрібно з нею обговорити, обговорюйте через адвоката. — Максим зробив паузу. — Можу дати контакт хорошого фахівця.

— Я порад не просив.

— Не просили. Але пораду ви отримали.

Максим не наблизився й не заговорив голосніше. У його погляді був спокій людини, якій уже нічого нікому не треба доводити. Для Тараса це виявилося страшнішим за крик — Оксана бачила це з його вигляду. З погрозами й агресією він умів давати раду, сам ними жив. Від холодної, спокійної вимоги земля вислизала з-під ніг.

Тарас підвівся.

— З тобою ми ще поговоримо, — кинув він Оксані.

— Через адвоката…