Ірина місяцями оплачувала чоловікові окрему палату без діагнозу, але, приїхавши до клініки, виявила її порожньою

— На чому тобі потрібно зосередитися? На хворобі? Якраз про неї варто думати менше. І ноутбук іноді відкладати. Лікар каже, ти з ним зовсім не розлучаєшся.

— Заробити намагаюся, — пробурмотів Андрій. — Невже я не розумію, що сиджу в тебе на шиї? Дітям щомісяця гроші потрібні, тепер іще і я додався.

— Грошей у нас достатньо, — заспокоїла його Ірина. — Із цим усе гаразд. Тобі зараз нема чого про це тривожитися.

Від чоловіка вона пішла до лікаря: якщо вже йому таке потрібне усамітнення, треба дізнатися про окрему палату. Лікар провів її кількома просторими, зручними кімнатами з дорогим умеблюванням. Після кожної називав ціну. В Ірини перехоплювало подих. Адже платити доведеться не за два-три дні: ніхто не знав, скільки Андрієві доведеться тут залишатися.

— Поки що з палатою нічого не вийде, — сказала вона, повернувшись. — Спробую знайти серйозну роботу, яку можна брати додому. Якщо вдасться, тоді зможемо тебе перевести.

— Ірочко, підробітки не знадобляться! — Андрій переможно подивився на неї. — Поки ти була в лікаря, я пошукав в інтернеті іншу клініку. Там окремі палати коштують удвічі дешевше. І знаєш, хто там працює? Гончар Степанко, мій інститутський приятель. Я з ним уже поговорив. Обіцяє ще невелику знижку в начальства виклопотати.

Ірина з’їздила за вказаною адресою й домовилася з головним лікарем про переведення. Повертаючись по чоловіка, вона вже думала, що зміна лікарні, можливо, буде на краще. Раптом тамтешні лікарі виявляться досвідченішими й нарешті розберуться, від чого він страждає? Ця надія підтримувала її, поки вона їхала по Андрія, щоб одразу відвезти його на нове місце.

Звістка про те, що зараз по нього приїде швидка й далі він лежатиме сам, помітно підбадьорила Андрія. Він так бадьоро збирав речі, що Ірина мимоволі здивувалася. Обличчя ожило, очі блищали. На мить їй здалося: хіба так виглядає людина, яку постійно мучить біль? Вона відразу відігнала цю дику думку, допомогла чоловікові вдягтися й спуститися до машини.

Андрієві нова палата сподобалася. Зручне ліжко, телевізор, Wi-Fi — тут було все, що йому було потрібно. Ірина допомагала чоловікові влаштуватися; у його розпорядженні тепер були й окремий санвузол, і велика ванна кімната. Проте найбільше його тішило саме усамітнення. Палата призначалася для одного пацієнта, і ділити її із сусідами більше не доведеться.

Щойно вони влаштувалися, прийшов Степан Гончар. Ірина зрозуміла, що перед нею той самий лікар, про якого говорив Андрій, його приятель ще з інституту. Чоловіки радісно обійнялися. Вони не зустрічалися багато років, і тепер обоє були раді знову побачити один одного. Ірина вирішила, що залишатися їй нема чого: зараз вони напевно почнуть згадувати давні часи. Вона тихо попрощалася з чоловіком, сказала, що прийде завтра, і залишила його зі Степаном.

Чотири місяці по тому вона повільно йшла вздовж магазинних полиць, порівнюючи цінники. Вибирала те, що дешевше. Ще пів року тому Ірина не повірила б, що їй доведеться так купувати продукти, але тепер заощаджувала на всьому. Оплата палати майже вичерпала заощадження. Того, що залишилося на рахунку, вистачило б приблизно на півтора місяця, а далі вона не знала, звідки брати гроші.

Дітям Ірина теж пояснила, що колишні витрати тепер не під силу: поки батько хворіє, доведеться жити скромніше. Але Оля й Максим замість нарікань стали заспокоювати її.

— Мамо, можеш нам узагалі нічого не переказувати, — казали вони. — Ми обоє вечорами, після навчання, підробляємо. На найнеобхідніше заробляємо, тож за нас не хвилюйся.

Ірина раділа не лише тому, що діти давали собі раду самотужки. Вони зрозуміли її становище, не стали вимагати грошей, постаралися заспокоїти. Якими чуйними й тямущими виросли Оля та Максим. У цьому вони вдалися в неї. Мимоволі згадувалися студентські роки Андрія: багато його друзів уже тоді знаходили підробіток, а він і далі міцно сидів на батьківській шиї. Працювати почав, лише отримавши диплом. Донька й син вчинили інакше — вчилися й вечорами заробляли собі на життя, а тепер іще й запевняли матір, що вона може не надсилати їм грошей.

На вихідні Максим несподівано прилетів зі столиці на два дні. Побачивши сина на порозі квартири, Ірина зраділа:

— Який сюрприз! Чому не сказав, що прилітаєш? Я б зустріла тебе…