Ірина місяцями оплачувала чоловікові окрему палату без діагнозу, але, приїхавши до клініки, виявила її порожньою

Вона зовсім на нього не чекала й тепер розглядала зі здивуванням. Кілька місяців тому вони із сестрою їхали на навчання, а він уже встиг змужніти. У погляді з’явилася доросла серйозність.

— Не можу заспокоїтися через тата, — сказав Максим, уважно дивлячись на матір. — Хочу сам із ним поговорити. Може, звозити його до столиці, показати якомусь професорові? Ми з Олею навіть не зрозуміли, який у нього діагноз.

— Його й лікарі поки що зрозуміти не можуть, — тяжко зітхнула Ірина.

— Тоді навіщо він стільки часу лежить у лікарні, мамо? Треба мені поговорити з його лікарем, розібратися. Оля каже, не буває такого: кілька місяців лікують людину й досі не знають від чого.

Син міркував розумно, Ірина це розуміла. Але сама вона на медицині зовсім не зналася й звикла цілком довіряти лікарям, не оскаржуючи їхніх дій. Запропонувати чоловікові виписатися й продовжити лікування вдома теж не наважувалася. Ще подумає, що їй шкода на нього грошей.

— Мені час на роботу, — сказала вона. — Можу підвезти тебе до лікарні, побачишся з татом. А я до нього ввечері зайду.

Біля лікарні Максим цьомнув матір у щоку й вийшов із машини. За кілька хвилин він увійшов до батька з невеликим пакетом фруктів. Андрій сидів на ліжку, поклавши на коліна ноутбук. Від звуку дверей здригнувся й різко захлопнув кришку. Син помітив і судомну квапливість рухів, і переляк у погляді.

— Привіт, тату. Як ти тут? — Максим улаштувався на стільці біля ліжка.

— Здрастуй, сину, — нервово озвався Андрій. — Сам бачиш. Ні поїсти, ні попити не можу, апетиту зовсім немає. Уже вісім кілограмів тут втратив. Усе всередині болить, а лікарі не лікують.

— Оля впевнена, що вдома тобі буде краще, — твердо сказав Максим, дивлячись батькові в очі.

— Багато вона розуміє! — фиркнув Андрій. — До третього курсу медичного дійшла, а вже вважає себе лікаркою.

— Вона в лікарнях постійно підробляє й багато в чому розбирається, — заступився за сестру Максим. — Я якось увечері зайшов до неї на роботу й сам чув: досвідчений лікар із нею радився. Хоча вона там усього лише санітарка.

Андрій тільки махнув рукою.

— Ти навіщо прийшов? — невдоволено запитав він. — Я тут роботу в інтернеті шукаю, хоч якусь. Щоб матері твоїй легше стало.

— Заради мами я й приїхав. Нам потрібно серйозно поговорити, тату. Ти знаєш, що на цю палату йдуть усі родинні заощадження? Мама платить за неї щодня, а в самої холодильник порожній.

— Це ти на що натякаєш? — люто запитав Андрій.

— На те, що, якщо тебе не вилікують і через кілька місяців ти помреш, нам навіть поховати тебе не буде за що.

— Дякую, сину, — Андрій зблід. — Не думав, що власні діти таке мені скажуть.

— Ми з Олею наполягаємо: переходь у звичайну палату або зроби перерву в лікуванні. Вона припускає, що це психосоматика. Повернешся додому, перестанеш увесь час думати про хворобу — може, й минеться. Спробувати ж варто.

Андрій слухав, дедалі більше сердячись. Він завжди вважав себе головою родини; ніхто вдома не дозволяв собі його критикувати. Ірина з дитинства вселяла дітям, що батько в них добрий, порядний, працьовитий, що його слід поважати й беззаперечно слухатися. Так до нього й ставилися. А тепер син сидів поруч і говорив речі, від яких Андрія охоплювало обурення.

— Тату, нам самим від тебе нічого не потрібно, — поквапився пояснити Максим, бачачи його лють. — Ми підробляємо, себе забезпечуємо. Але мамі допомогти не можемо: вчитися треба багато, в Олі ще практика. На життя заробляємо, більше не виходить. Ти хоча б не витягай із неї останнє.

Терпіння в Андрія більше не лишилося. Його захлеснула пекуча образа.

— Іди геть! Не хочу бачити тебе у своїй палаті! — закричав він. — Батько помирає, а ти замість того, щоб пожаліти, звинувачуєш його, ніби він гроші розтринькує!

На крик зазирнула медсестра, слідом прийшов лікар Гончар.

— Юначе, прошу вас вийти, — звернувся він до Максима.

Медсестра залишилася заспокоювати розбурханого Андрія, а Степан разом із його сином вийшов у хол…