Чоловік сміявся з будинку дружини, а після розлучення приїхав туди відпочивати й був здивований

— Ну, як знаєш. Тільки все ж придивися. Може, він недарма від тебе тікає.

«Від вас він тікає, а не від мене», — подумала Іра, але вголос заговорила про інше:

— Пам’ятаєте, ви розпитували мене про роботу й дитячі мрії? Я нарешті згадала, чого хотіла.

У погляді Оксани Вікторівни з’явився інтерес, і дівчина продовжила:

— Хотіла будинок у лісі, як у Баби Яги. Тільки щоб до мене гості приїздили. А при будинку — стайня й псарня: кататися на конях, гуляти з собаками. Мабуть, кіно надивилася. Полювання я ніколи не любила, а собак — завжди.

— Гарна мрія, — схвалила господиня. — Не ховатися від людей, а дати їм відпочити, природу показати. Про тварин дбати. То чому ж ти за це не взялася?

— Та що ви! — Іра махнула рукою. — Якби не ваше запитання, я б нічого й не згадала. А потім, скільки всього треба влаштувати! Знайти будинок у лісі, стайню, людей, які за всім доглядатимуть… Собаки, гаразд уже, мої, з ними сама впораюся, — зі сміхом закінчила вона.

Під час іншого приїзду Оксана Вікторівна оголосила:

— Вирішила я тобі будинок заповісти.

— Не треба, та що ви! — Іра обурилася цілком щиро. — Навіщо мені будинок? Родина в місті, робота там само, я ж там живу.

— Сьогодні так, а завтра може бути інакше. А будинок після мене кому? Рідні немає. Покинути, щоб чужі забрали? Ще добре, якщо заберуть, а то й спалять. Скільки ми в нього праці вклали: Єгор, Андрійко, я… Тож дозволу я в тебе, Степанівно, не прошу. Повідомляю, як буде. Зрозуміло? Тільки одне прохання маю. Поховай мене гідно, по-людськи, біля сина. Місце ти знаєш, я показувала.

Улітку, під час одного з приїздів, господиня й справді водила Іру на сільський цвинтар. Та екскурсія могла затьмарити будь-яку музейну прогулянку містом.

— Наш колишній голова колгоспу, — розповідала Оксана Вікторівна біля скромного пам’ятника. — Бачиш, лише портрет і дати. А чоловік був золотий. У жнива сам за комбайн сідав. Землі, казав, потрібні робочі руки, ледарів вона не любить. До слова про ледарів…

Вона вказала на іншу могилу:

— Тут Рома, Роман Гончаренко. Коли все розвалилося, з’явився господарство піднімати. Так він це називав. Землі порозпродував, наших чоловіків на гроші обдурив і поїхав бозна-куди. Привезли назад уже в труні. Сліз за ним мало пролили, зате рідня який пам’ятник поставила!

Скульптура зображала покійного на повен зріст; на стелі, що стояла поруч, тіснилися написи.

— Понаписували ж! Тьху! — Оксана Вікторівна сплюнула на землю. — Пил в очі, і більш нічого. Та й читати ніхто не став. Увесь Рома в цьому.

Біля наступного пам’ятника вона заговорила інакше:

— А тут Любов Аркадіївна, Андрійкова вчителька. Хороша була жінка. Раніше за інших розгледіла його золоті руки. Велика вченість, казала, йому ні до чого, зате майструвати ніхто краще не буде. Дякую тобі, дорога.

Її долоня лягла на пам’ятник, і лише потім жінка пішла далі.

Часом Ірі здавалося, що про покійних односельців господиня може розповісти більше, ніж про живих сусідів. Утім, живих поблизу майже не лишилося: одні перебралися до рідних у місто, інші поїхали в далекі краї.

Найбільше Оксані Вікторівні допомагав Сергій. Богатирська статура поєднувалася в ньому з такою самою безмежною добротою й сором’язливістю. З Ірою він розмовляв, опустивши очі, раз у раз вибачаючись. За словами господині, він був на десять років молодший за Андрійка, хоча на вигляд йому можна було дати всі 60. Випити Сергій любив, але п’яним перед Ірою не з’являвся. Про черговий його зрив Оксана Вікторівна казала:

— Знову Сергій занедужав. Нічого, скоро одужає.

Коли її не стало, саме Сергій допоміг Ірі з похороном: пояснив, куди звертатися, підказав, де знайти чоловіків, щоб викопали могилу, і кого покликати на поминки. За столом він, на Ірине здивування, обмежився однією чаркою за упокій і більше не пив.

Ідучи, Сергій міцно потиснув Вікторові руку:

— Ну, тепер сусідами будемо.

— Сусідами! — посміхнувся чоловік, коли той пішов. — Він що, справді вирішив, ніби я тут жити зібрався? Дивак.

Через пів року, після завершення спадкової справи, Іра стала власницею будинку й ділянки за заповітом Оксани Вікторівни. За господарством вона наглядала й раніше. Перед зимою приїхала підготувати будинок і зачинити його до весни…