Чоловік сміявся з будинку дружини, а після розлучення приїхав туди відпочивати й був здивований

Сергій пояснив, що воду з труб потрібно спустити, інакше мороз їх розірве, електрику вимкнути, а ґанок укрити листами полікарбонату, щоб сніг і вітер не руйнували його взимку.

— Не хвилюйся, Степанівно. Нагляну за будинком, якщо що.

Після похорону він став звати Іру по батькові, як раніше звала Оксана Вікторівна.

Про те, що продавати спадок вона не має наміру, Іра сказала чоловікові вдома. Віктор саме розглядав у дзеркалі своє гладко виголене обличчя.

— Ти серйозно вирішила податися в латифундисти? — здивувався він. — На біса тобі ці хороми в сільській глушині?

Коли вони познайомилися, Ірі подобалося, як уважно він стежить за собою: дорогий парфум, незмінно свіжі сорочки, акуратно підстрижені нігті. Тоді їй згадувалося: «Можна бути діловою людиною й думати про красу нігтів». За кілька років ця уважність до власної персони встигла потроху почати її дратувати.

— Але ж тобі самому подобалося приїздити до Оксани Вікторівни, — нагадала Іра.

— Подобалося. Кумедна була старенька, тільки її час, на жаль, скінчився. І проти того, що вона тобі будинок залишила, я нічого не маю. Навіть радий: так до тебе прив’язалася, що саме тобі свою халупу й заповіла. Але я їй вдячний, та все одно не розумію, навіщо нам цей будинок. Дачу там влаштувати? За 200 км часто не наїздишся. Приїжджати один-два рази на рік? Та ну, заради цього тримати цілий будинок… Поки він у пристойному стані, треба продавати. Минуть ще два-три роки, усе почне руйнуватися, тоді доведеться ремонтувати. Самим цим займатися, бригади робітників туди возити — собі дорожче обійдеться. А продамо, будуть гроші, і можна знайти їм вигідніше застосування. Наприклад, тобі нову машину купити. Замість будинку в глушині, до якого ще дістатися треба, матимеш нову машину. Хіба поганий варіант?

— Мене й нинішня влаштовує.

Стало прикро і за себе, і за покійну Оксану Вікторівну.

Незнайомі номери Іра зазвичай залишала без відповіді, а зображення від невідомих відправників не відкривала. Але одного разу все ж натиснула на надіслане фото — сама потім не могла пояснити навіщо. Номера не було в контактах, хоча він невиразно нагадував знайомий. Підпису не було.

Знімок завантажився. На ньому Віктор ніжно обіймав дівчину. Іра зі здивуванням розглядала його супутницю, аж поки не впізнала помічницю того нервового режисера: вона метушилася майданчиком під час зйомок у Оксани Вікторівни. Даша? Дарина? Ім’я не згадувалося напевно. Зате погляди чоловіка та його юної обраниці не лишали сумнівів у їхніх стосунках.

Видихнувши, Іра прислухалася до себе. Ні ревнощів, ні образи — розчарування і разом із ним полегшення. Усе ніби розв’язалося само собою, навіть зусиль з її боку не знадобилося.

Вона вже давно відчувала негаразд у родині — мабуть, останні два роки, — але навіть перед собою не могла до пуття пояснити: що саме змінилося? Можливо, Віктор став трохи менше приділяти їй уваги. І все ж про подарунки до свят він пам’ятав, спільні вихідні в них лишалися. Можливо, він менше говорив про те, що відчуває. Але після майже семи років разом вони ж навчилися розуміти одне одного без слів. Принаймні Іра вважала, що розуміє чоловіка і що йому також не треба пояснювати все словами.

Про роботу вони теж майже перестали говорити, хоч займалися, по суті, однією справою. Кумедних історій зі зйомок від чоловіка більше не було; Іра помічала, як йому нудні її розповіді про хлопців з агентства. Тепер фотографія без жодного підпису розставила все по місцях.

— Вікторе, поглянь, яке повідомлення мені сьогодні надіслали, — сказала вона за вечерею.

— Показуй, — байдуже озвався він.

Іра відкрила знімок і повернула телефон екраном до чоловіка. Той мимоволі кашлянув.

— Де ти це взяла?

— З незнайомого номера прийшло, — вона знизала плечима.

— Ясно.

Він замовк і продовжив зосереджено вечеряти. Витримав довгу, майже театральну паузу й лише тоді запитав:

— Ну і чого ти від мене хочеш?

— Почути правду. Тільки не кажи, ніби ви позували для рекламного ролика. Я розумію, що справа не в сценарії.

— Правду, значить… — Віктор витер губи серветкою. — Гаразд. Дарина — моя коханка. Ми давно разом, майже від самого її приходу до продюсерського центру. Ти, між іншим, із нею знайома.

— Згадала, — кивнула Іра. — Не одразу, але впізнала помічницю режисера. Ім’я от забула, тепер ти нагадав. Здається, на тих зйомках усі знали, що ми одружені.

— Навряд чи це щось змінило б. У нас спалахнули справжні почуття, тут уже не до з’ясувань, у кого чоловік, у кого дружина.

— А мені коли збирався сказати?

— Не знаю. Чекав слушного випадку. Мабуть, ось він.

— Згодна. Добре, що обійшлося без скандалу. Тепер скажи, що далі збираєшся робити. Колишнього життя не буде, якщо ти на це розраховуєш. Жити з тобою на дві сім’ї я не маю наміру…