Чоловік сміявся з будинку дружини, а після розлучення приїхав туди відпочивати й був здивований

Вона на кілька секунд замислилася й продовжила:

— Утім, і власне життя мене зараз не влаштовує. Може, найкраще нам розійтися.

Віктор відніс тарілку до раковини й поставив термопот грітися.

— Чаю тобі?

— Краще кави, — відповіла Іра, похитавши головою.

— Точно. Ти ж її хоч уночі пити можеш.

Іра дивилася на нього зі здивуванням. Людина, яку вона колись любила, щойно зізналася їй у зраді, а тепер спокійно готувала собі чай. У кожному його русі був той самий спокій. Він дістав із шафки заварку, відміряв дві ложки в ситечко й поклав його у свою чашку. Поки вода грілася, дочекався, коли термопот вимкнеться, і лише тоді налив окріп. Потім повернувся до холодильника: для бутерброда йому потрібне було масло. Іра спостерігала за всім цим — за заваркою, чашкою, приготуванням бутерброда. Після щойно вимовлених слів ці звичні дії виглядали до подиву буденно.

Якоїсь миті їй захотілося схопитися. У раковині стояла тарілка, яку він щойно туди відніс: схопити б її та щосили вдарити об підлогу, щоб навкруги розлетілася тисяча дрібних уламків. Так подіяла на Іру ця буденність того, що відбувалося. Вона уявила себе, як схоплюється з-за столу, тарілку, що розбилася об підлогу, і всміхнулася картині, яка вийшла. Але з місця не підвелася, по тарілку не потягнулася.

— Значить, подаватимемо на розлучення.

— Давай, — кивнув Віктор. — Коли зможеш?

— Хоч завтра.

— Чудово, вирішили.

— На дивані сьогодні поспиш? Сподіваюся, не заперечуєш.

— Анітрохи не заперечую.

Повернувшись до столу, він узявся мастити бутерброд.

— Тільки з квартирою треба визначитися. Тобі, напевно, доведеться щось винайняти. Вона все-таки моя.

— Так, правильно. Не хвилюйся, з житлом я розберуся.

— Я й не хвилююся. Упевнений, що розберешся.

Він подивився на дружину з м’якою усмішкою. Іра знову відчула, що починає закипати. Швидко приготувала розчинну каву й пішла з чашкою до спальні — заспокоїтися й подумати на самоті.

Приблизно в середині березня почалися неприємності в агентстві. Ще від початку року там було інше керівництво, а разом із начальниками змінилися й вимоги до того, як має бути влаштована робота. Іра намагалася пристосуватися. Приймаючи чергове правило, щоразу наступала собі на горло: у її відділі й люди працювали чудово, і справа була налагоджена. Вона була певна, що справно налагоджений порядок краще залишити в спокої. Але тепер доводилося підлаштовуватися під нові вимоги, навіть коли вона не бачила причин змінювати те, що досі давало добрий результат.

Зі звільненням з агентства виникала й інша складність. Після розлучення Іра винайняла квартиру неподалік від офісу, уклавши договір на рік із можливістю продовження. Тепер змінити роботу означало, як їй здавалося, даремно витратити гроші на це житло. Звісно, вона могла знайти іншу роботу, а біля неї — іншу квартиру. Тільки тоді знову довелося б переїжджати. Потім звикати до незнайомих людей, розбиратися, як у них усе влаштовано, вникати в робочі процеси. Вона розуміла, що впорається, але перспектива знову починати все це утримувала її в агентстві разом із річним договором оренди.

Тим часом начальство дедалі тугіше закручувало гайки, особливо щодо приходу й відходу працівників. Колеги слушно заперечували: зйомки ж не вкладаються у звичайний робочий час. Заради них доводиться виходити і у свято, і у вихідний, затримуватися до вечора або працювати вночі. Однак нові керівники не брали ці зауваження до уваги.

— Робочий день у вас ненормований, — відповідали їм. — Це означає роботу понад норму, а зовсім не вільне відвідування. Немає на місці без поважної причини або запізнилися — отримаєте штраф.

Самим лише контролем часу справа не обмежилася. Якщо треба було їхати на зйомки чи зустрічатися з клієнтом, потрібно було подавати більше звітів. Іра заповнювала папери, потім намагалася домогтися скасування штрафів, які виписували її хлопцям. За цими заняттями, здавалося, минали цілі дні. Поїздки були частиною роботи, але тепер через них додавалося стільки звітності, що на неї та на суперечки щодо штрафів начебто йшли всі сили.

Три місяці Іра промучилася в такому режимі. Потім виявила, що більше не хоче пристосовуватися — ані до цих правил, ані до чергових вимог інших начальників. Вона знайшла в інтернеті роботу, яку можна було виконувати віддалено, і написала заяву про звільнення з агентства. Заробляти стала приблизно втричі менше, ніж раніше. Саме по собі це її не надто тривожило: гроші ніколи не були для неї на першому місці. Зі зменшеним доходом вона могла б змиритися. От тільки квартира, яку вона винаймала в місті, від зміни роботи дешевшою не стала, а нова оплата вже не дозволяла й далі платити за житло…