Чоловік сміявся з будинку дружини, а після розлучення приїхав туди відпочивати й був здивований

Наближався травень. Іра дедалі частіше думала, що час би доїхати до села, перевірити будинок і ділянку після зими. Сергій зрідка надсилав світлини, проте фотограф із нього був нікудишній: білі кучугури, де-не-де стирчить штахетник — більше нічого не розгледіти.

У вихідний Іра сіла й підрахувала всі свої витрати. Результат виявився невтішним: жити, як і раніше, з нинішнім заробітком вона не могла. Треба було вирішувати, що змінювати, і за цими роздумами відповідь наче знайшлася сама собою. Адже в неї був будинок Оксани Вікторівни. Чому б не перебратися туди? Усе необхідне для життя є, інтернет можна провести, а Сергій допоможе знову пустити воду. Тоді не доведеться щомісяця віддавати гроші за найману квартиру. Та й від міста вона не буде відрізана: знадобиться — приїде один-два рази на місяць. За такого устрою життя віддалену роботу можна було б залишити, не оплачуючи житло в місті.

Лишався й інший шлях: влаштуватися у знайомій сфері, до іншої компанії, на зарплату приблизно як раніше. Але сама думка про це викликала таке відторгнення, що поспішати з поверненням Іра не захотіла.

Спершу відпочине в селі, спробує там пожити, а далі буде видно, чи повертатися до міської роботи. Раптом сподобається так, що назад і калачем не заманиш? Іра всміхнулася. Сільського життя вона ніколи не знала й навіть не уявляла, як це — постійно жити за містом.

Але ж Оксана Вікторівна давала собі раду у свої роки. Невже вона сама, у свої 30 з хвостиком, не впорається? Так Іра підбадьорювала себе, відганяючи сумніви в ухваленому рішенні.

Перед самими травневими святами Іра розірвала договір оренди, завантажила речі в машину й вирушила до свого нового дому.

Побачивши, скільки речей привезла нова сусідка, Сергій узявся допомагати: допоміг їй розвантажитися, упорядкував компресори, що подавали воду й повітря в септик. Закінчивши, вмостився за столом і почав розповідати, як минула зима. Іра слухала, ледве стримуючись, щоб не заснути. До втоми після дороги додалися переживання, а незвично свіже повітря довершило справу. Вона вже не уявляла, як випровадити гостя, коли той нарешті помітив її очі, що злипалися.

— Пробач, Степанівно. За пів року зовсім відвик розмовляти з хорошими людьми, от і не можу наговоритися. Іду, лягай. Знадобиться щось — знаєш, де я.

Іра кивнула, але перед його відходом усе ж запитала:

— Сергію, може, завтра сходимо на кладовище, до Оксани Вікторівни?

— Поки не доберемося, — відповів він, похитавши головою. — Весняне бездоріжжя. Через балку зараз хіба що в болотяних чоботях пройдеш. Почекаємо два тижні, вода зійде, тоді можна буде.

— Гаразд, тобі видніше.

Усміхнувшись сусідові, вона зачинила за ним двері й упала на ліжко.

Коли вони все-таки прийшли на кладовище, там було світло й по-весняному гамірно: птахи змагалися у виконанні арій, вітер проганяв залишки холоду. Зелень листя й білі яблуневі квіти, що лише починали розкриватися, надавали цвинтарю дивної святковості.

Усе необхідне для роботи — лопату, фарбу й відро з водою — Сергій доніс до могил. За огорожу взялися вдвох: спершу поправили її, потім оновили фарбу. Закінчивши роботу, Іра й Сергій ще постояли біля могил. Деякий час обоє мовчали й лише потім вирушили в зворотний шлях.

До дому лишалося небагато, коли задзвонив телефон. На екрані з'явився номер Віктора.

— Оце несподіванка. Привіт! — сказала Іра.

Попрощавшись із сусідом поглядом, Іра лишилася слухати Віктора. Сергій махнув їй рукою й пішов до себе. Саме зараз їй хотілося, щоб колишній чоловік заговорив про них: попросив пробачити його, визнав свою помилку, сказав, якою чудовою дружиною вона була. Іра уявляла й власну відповідь. Вона подякувала б йому за ці слова, сказала б, що більше не сердиться. А от на пропозицію знову бути разом відповіла б відмовою — гордою, без жодних поступок. Їй хотілося почути його каяття й самій відмовитися від повернення до колишнього життя. Але все це лишалося тільки її уявною розмовою з Віктором. Дослухаючись до голосу колишнього чоловіка, вона чула зовсім не те, чого їй зараз хотілося.

— Ти куди зникла? Подзвонив в агентство, а там кажуть: більше в них не працюєш. Знайшла місце, де більше платять, і навіть мені не сказала?

— А з якої радості я мала тобі повідомляти? — Його претензія щиро здивувала Іру.

— Ну, ми ж давні знайомі, — ніяково озвався він. — Я розраховував з вашою допомогою домовитися з клієнтом. Хотів попросити тебе вплинути на начальство.

— Так керівництво давно вже інше…