Оксана несподівано приїхала на дачу до подруги, але побачила там машину чоловіка

Минуло три тижні, і Оксана вже потроху звикала до свого нового становища. Ночами більше не плакала. Вирішила, що з першої зарплати почне хоча б невеликий ремонт, а передусім позбудеться ліжка, яке тепер ненавиділа.

Діти підтримували її в усьому. Здавалося, вони подорослішали й стали слухнянішими. Вечорами комп'ютер лишався без уваги: разом із мамою грали в настільні ігри, замовляли піцу, дивилися фільми. Іноді Оксана думала, що залюбки прожила б так усе життя, що лишилося.

Напрочуд швидко Віктор зник із її уявлень про майбутнє. Втім, вона сама вперто стирала все, що пов'язувало її з чоловіком. Інакше біль поглинув би її цілком, скалічив би душу. Дозволити цьому статися Оксана не могла: поруч були діти, які тепер залежали тільки від неї.

До офіційного розлучення лишався приблизно тиждень, коли зателефонував Денис. Оксана так здивувалася, що не відразу наважилася відповісти.

— Привіт, Оксано.

— Привіт.

Вона згадала їхній останній вечір, нічне море, і серце забилося частіше.

— Буду проїздом у рідному місті, — сказав Денис. — Може, зустрінемося?

— Навіщо? — перелякано вихопилося в неї.

— Щоб побачитися, Оксано, — усміхнувся він.

— Добре. Давай. Коли прилітаєш?

— Післязавтра.

— Тоді зідзвонимося.

Після розмови несподівано полегшало. Наче хтось незримо її підтримав, хоча Денис, здавалося б, нічого особливого не сказав.

Через два дні, збираючись на зустріч, Оксана хвилювалася так, ніби попереду чекало щось незвичайне. Однак спершу все було просто: вони зустрілися в парку, трохи прогулялися, потім зайшли до кафе. Говорили про все підряд, але особистого обоє старанно не торкалися. Оксана навіть устигла вирішити, що їхня зустріч так і залишиться спокійною прогулянкою старих знайомих.

Після невеликої паузи Денис порушив це негласне правило:

— Обручки більше немає, я помітив. Ти вже вільна?

— Майже. Розлучення оформлять цими днями.

Він задоволено кивнув.

— Отже, встиг вчасно. Оксано, я ж не проїздом. Заради тебе прилетів. Довго все обмірковував, перш ніж наважитися, тому прошу: не вважай порожніми словами те, що зараз почуєш.

— Денисе, ти лякаєш мене своєю серйозністю. Що сталося? — занепокоїлася вона.

— Нічого поганого. Просто розмова важлива. Я приїхав зробити тобі пропозицію.

— Яку ще пропозицію? — насторожилася Оксана.

— Виходь за мене заміж.

Оксана закашлялася. Він промовив це з таким самим серйозним виглядом, без натяку на усмішку.

— Ти знущаєшся?

— Ні. Будь ласка, спершу вислухай. Почну з дітей: упевнений, для тебе це найважливіше. Я постараюся з ними заприятелювати, обіцяю зробити все, що від мене залежить. Своїх дітей у мене, на жаль, немає, але з підростаючим поколінням я чомусь завжди знаходжу спільну мову. Нехай вони побачать у мені хоча б друга. І ще одне, теж важливе: якщо погодишся, присягаюся зберігати тобі вірність до кінця життя. Я мав час зрозуміти, що в житті дороге, а що — сама мішура. Жінок у мене було чимало, приховувати не збираюся. Мабуть, тому я й зрозумів: зустрівши таку, як ти, не можна її втрачати.

— Денисе, зачекай. Звідки тобі знати, яка я? Ми ж майже не знаємо одне одного.

— Тут ти помиляєшся. Я тебе знаю, мабуть, краще за інших. Кращої дружини мені не знайти. З тобою і старіти не страшно, Оксано. Якщо поруч будеш ти, щасливішого за мене старого на світі не буде. Так, усе це несподівано. Але я не кваплю: скільки буде потрібно, стільки й чекатиму. Просто мав одразу сказати про свої наміри. Інакше ти вирішила б, що мої залицяння несерйозні, а такі стосунки тобі не потрібні. Бачиш, дещо я все-таки розумію.

— Для мене це як сніг на голову, Денисе. Які нові стосунки? Я ще з чоловіком не розлучилася. Зараз найменше можу думати про таке.

— Я розумію. Але не хочу, щоб мене випередили. Отримаєш розлучення — і всі знайомі почнуть шукати тобі чоловіка. Через рік чи два ти, можливо, погодишся. А якщо трапиться гідний чоловік, то й раніше. Не вважаю себе кращим за всіх інших. Тільки тепер знай: я робитиму все, щоб завоювати твоє серце.

— Ти мене зараз до небес звів, — усміхнулася Оксана. — Дивися, аби потім не розчаруватися.

— Це ти себе не знаєш, тому й кажеш так.

— І яка ж я, на твою думку?

— Чи багато жінок зберегли б вірність чоловікові, який зрадив із їхньою найкращою подругою? Та ще там, під південним небом, коли і образа мучить, і вино діє.

— То ти навмисне мене тоді споював?

— Не навмисне. Але брехати не буду: мені дуже хотілося того, чого між нами не сталося. Ти гарна жінка, Оксано. А твій чоловік — останній віслюк.

— Давай закінчимо, Денисе. Я вже не можу слухати ці похвали, для яких немає жодних підстав. Сам же сказав: перед тобою ошукана дружина, майже розлучена, з двома дітьми. Не найкращий вибір для неодруженого чоловіка, у якого, судячи з усього, в житті все непогано. Не знаю, чому ти вирішив сказати мені все це. Але романи й усе інше зараз зовсім недоречні.

— Іншої відповіді я від тебе й не чекав. Та відступатися все одно не маю наміру. Трохи соромно зізнаватися, але ти подобалася мені ще тоді, коли я був одружений з Ірою. Навіть після розлучення я не намагався за тобою упадати: розумів, що це марно. Ти не стала б зустрічатися з чоловіком своєї подруги, хай навіть колишнім. Скажи чесно, адже й зараз тебе бентежить, що я колись був її чоловіком?…