Чоловік розмовляв із сином за дверима, а жінка вже стояла в коридорі й чула те, що він казав

Через два роки після весілля Марині довелося пережити зраду Віктора. Вона й сама потім не до кінця розуміла, як зуміла з цим упоратися.

Ілюстрація — ШІ

Тоді вони ще жили в рідному селищі: там обоє народилися, там закінчили школу. Молодим дістався бабусин будиночок, що стояв порожній. Його колись збудував прадід Марини, і тепер старе похилене житло потребувало ремонту. Ні водогону, ні каналізації тут не було, та Марину це не бентежило. У батьків вона звикла до зручностей — їхній упорядкований малоповерховий будинок був одним із небагатьох таких у селищі. І все ж можливість жити окремо, удвох із Вітею, важила для неї значно більше.

За своє гніздечко Марина взялася з радістю. Незабаром будинок розквітнув: у дворі з’явилися жоржини, на вікнах — білі фіранки, всіяні блакитними квіточками. Ще за рік до цього додалися дитяче белькотіння й запах немовляти. Щасливішої за себе Марина нікого не знала. З дитинства їй хотілося саме цього — бути дружиною, ростити дітей.

Подруги рвалися до міста, мріяли чогось досягти, а їй були дорогі тутешні безкраї поля й таємнича лісова тиша. Вона любила запах солярки, який Віктор приносив із роботи, любила самого Віктора й до нестями — маленького Тьомочку. Порівняно з цим сценічне життя здавалося безглуздим: рожеві колготки, ноги, що сіпаються, наче в судомах. Тим часом багато селищних дівчат бачили своє майбутнє лише на сцені.

Кумирами для них були співачки з популярного дівочого гурту. Подруги намагалися навіть одягатися схоже, хоча роздобути яскраві колготки або кофточку з блиском вдавалося нечасто. До сільського магазину завозили здебільшого халати в квіточку та теплі штани; і за цим товаром доводилося стояти в черзі. Та від своїх мрій дівчата не відступалися.

Оксана Савчук, із якою Марина дружила змалку, була однією з них. Раніше вони жили по сусідству. Закінчивши школу, Оксана відразу подалася до міста, проте співачки з неї поки не вийшло. Вона працювала офіціанткою в якогось Григорія, який тримав шашличну, і занепадати духом не збиралася.

— Без грошей нічого не вийде, вони все й вирішують, — упевнено пояснювала вона Марині. — Піднакопичу й поїду на кастинг до столиці.

Марина вже полишила спроби її переконати. Колись вона казала подрузі, що для виступів потрібен хоча б голос, але тепер розпитувала про те, що здавалося їй куди суттєвішим за сумнівні кастинги:

— А скільки тобі виходить за роботу?

— Мені вистачає. Не те що тут, у вашому колгоспі.

Домогтися від Оксани конкретної відповіді було неможливо. Замість розповідей про будні вона охочіше ділилася планами або видавала такі прикрашені історії, що вигадку було видно неозброєним оком. Приїздила вона рідко, зате жоден візит не минав без зустрічі з Мариною: треба було і попліткувати, і обновки показати.

Того вихідного Оксана, як завжди, зазирнула до подруги. Поспішати їй не було куди. Марина накрила стіл у дворі, принесла навіть графин домашньої настоянки. Сама до неї не доторкнулася, а гостя за дві години випила половину графина. Віктор теж випив з утоми: від самого ранку він латав дах, користуючись гарною погодою, доки знову не зарядили зливи. Марина пишалася чоловіком. Роботи він не боявся, руки мав умілі, і по дому все робив сам.

На денний сон Марина віднесла Тьомочку до хати. Через зубки, що прорізалися, син останнім часом непокоївся, вередував і довго не засинав. Та цього разу заснув майже відразу. Мати затрималася біля нього, милуючись, а тоді повернулася у двір.

Стіл був порожній. Марина обійшла будинок, подивилася в теплиці, зазирнула до сараю. Потім ноги немов повели її за чиєюсь підказкою до маленького ставка біля самого подвір’я.

Віктор і Оксана були там. Кілька митей Марина не могла осягнути побаченого. Коли зрозуміла, що відбувається, її залили сльози й вирвався відчайдушний крик. Він пронісся над ставком, стих — і Марина знепритомніла.

Отямилася вона на траві. Над нею, схилившись, стояв Віктор, білий, наче сніг; Оксани поруч уже не було. Зустрівшись із чоловіком поглядом, Марина ледь усміхнулася. На мить їй здалося, що нічого не сталося, що все лише примарилося. Але він заговорив, почав виправдовуватися. Жах повернувся з такою силою, що вона ледь знову не знепритомніла.

Подальше лишилося в пам’яті уривками: надто старанно Марина намагалася викреслити той день. Здається, спершу вона й слухати не хотіла про прощення. То збиралася вигнати Віктора, то піти сама, забравши Тьомку до батьків. Але про те, що сталося, було нестерпно соромно розповідати будь-кому. Вона пам’ятала лише, як Віктор знову й знову виправдовувався, а їй хотілося позбутися кожного спогаду про цей день…