Чоловік розмовляв із сином за дверима, а жінка вже стояла в коридорі й чула те, що він казав

Через два роки після весілля Марині довелося пережити зраду Віктора. Вона й сама потім не до кінця розуміла, як зуміла з цим упоратися.

Тоді вони ще жили в рідному селищі: там обоє народилися, там закінчили школу. Молодим дістався бабусин будиночок, що стояв порожній. Його колись збудував прадід Марини, і тепер старе похилене житло потребувало ремонту. Ні водогону, ні каналізації тут не було, та Марину це не бентежило. У батьків вона звикла до зручностей — їхній упорядкований малоповерховий будинок був одним із небагатьох таких у селищі. І все ж можливість жити окремо, удвох із Вітею, важила для неї значно більше.

За своє гніздечко Марина взялася з радістю. Незабаром будинок розквітнув: у дворі з’явилися жоржини, на вікнах — білі фіранки, всіяні блакитними квіточками. Ще за рік до цього додалися дитяче белькотіння й запах немовляти. Щасливішої за себе Марина нікого не знала. З дитинства їй хотілося саме цього — бути дружиною, ростити дітей.

Подруги рвалися до міста, мріяли чогось досягти, а їй були дорогі тутешні безкраї поля й таємнича лісова тиша. Вона любила запах солярки, який Віктор приносив із роботи, любила самого Віктора й до нестями — маленького Тьомочку. Порівняно з цим сценічне життя здавалося безглуздим: рожеві колготки, ноги, що сіпаються, наче в судомах. Тим часом багато селищних дівчат бачили своє майбутнє лише на сцені.

Кумирами для них були співачки з популярного дівочого гурту. Подруги намагалися навіть одягатися схоже, хоча роздобути яскраві колготки або кофточку з блиском вдавалося нечасто. До сільського магазину завозили здебільшого халати в квіточку та теплі штани; і за цим товаром доводилося стояти в черзі. Та від своїх мрій дівчата не відступалися.

Оксана Савчук, із якою Марина дружила змалку, була однією з них. Раніше вони жили по сусідству. Закінчивши школу, Оксана відразу подалася до міста, проте співачки з неї поки не вийшло. Вона працювала офіціанткою в якогось Григорія, який тримав шашличну, і занепадати духом не збиралася.

— Без грошей нічого не вийде, вони все й вирішують, — упевнено пояснювала вона Марині. — Піднакопичу й поїду на кастинг до столиці.

Марина вже полишила спроби її переконати. Колись вона казала подрузі, що для виступів потрібен хоча б голос, але тепер розпитувала про те, що здавалося їй куди суттєвішим за сумнівні кастинги:

— А скільки тобі виходить за роботу?

— Мені вистачає. Не те що тут, у вашому колгоспі.

Домогтися від Оксани конкретної відповіді було неможливо. Замість розповідей про будні вона охочіше ділилася планами або видавала такі прикрашені історії, що вигадку було видно неозброєним оком. Приїздила вона рідко, зате жоден візит не минав без зустрічі з Мариною: треба було і попліткувати, і обновки показати.

Того вихідного Оксана, як завжди, зазирнула до подруги. Поспішати їй не було куди. Марина накрила стіл у дворі, принесла навіть графин домашньої настоянки. Сама до неї не доторкнулася, а гостя за дві години випила половину графина. Віктор теж випив з утоми: від самого ранку він латав дах, користуючись гарною погодою, доки знову не зарядили зливи. Марина пишалася чоловіком. Роботи він не боявся, руки мав умілі, і по дому все робив сам.

На денний сон Марина віднесла Тьомочку до хати. Через зубки, що прорізалися, син останнім часом непокоївся, вередував і довго не засинав. Та цього разу заснув майже відразу. Мати затрималася біля нього, милуючись, а тоді повернулася у двір.

Стіл був порожній. Марина обійшла будинок, подивилася в теплиці, зазирнула до сараю. Потім ноги немов повели її за чиєюсь підказкою до маленького ставка біля самого подвір’я.

Віктор і Оксана були там. Кілька митей Марина не могла осягнути побаченого. Коли зрозуміла, що відбувається, її залили сльози й вирвався відчайдушний крик. Він пронісся над ставком, стих — і Марина знепритомніла.

Отямилася вона на траві. Над нею, схилившись, стояв Віктор, білий, наче сніг; Оксани поруч уже не було. Зустрівшись із чоловіком поглядом, Марина ледь усміхнулася. На мить їй здалося, що нічого не сталося, що все лише примарилося. Але він заговорив, почав виправдовуватися. Жах повернувся з такою силою, що вона ледь знову не знепритомніла.

Подальше лишилося в пам’яті уривками: надто старанно Марина намагалася викреслити той день. Здається, спершу вона й слухати не хотіла про прощення. То збиралася вигнати Віктора, то піти сама, забравши Тьомку до батьків. Але про те, що сталося, було нестерпно соромно розповідати будь-кому. Вона пам’ятала лише, як Віктор знову й знову виправдовувався, а їй хотілося позбутися кожного спогаду про цей день.

Зрештою Віктор переконав її, що все затіяла Оксана. Винні були Оксана й настоянка, випита в спеку. Він опустився перед дружиною на коліна:

— Прости мене. Я більше ніколи цього не зроблю. Чуєш, жодного разу в житті!

Марина дивилася то на чоловіка, то на сина. Удари серця здавалися рідкісними, такими повільними, наче воно могло зовсім зупинитися.

— Я тебе пробачу. Але жити тут більше не хочу. Ні в селищі, де кожна травинка нагадуватиме мені про те, що сталося, ні в тому місті, де вона живе.

Вони поїхали за 1500 кілометрів від рідних місць. У великому незнайомому місті, де ніхто їх не знав і вони не мали знайомих, оселилися в найжвавішому районі. Поля й ліси більше не приваблювали Марину. Відтоді вона навіть на пікнік не вибиралася.

Через двадцять років Марина знову вважала себе найщасливішою жінкою. Віктор керував виробничою дільницею на заводі; вона, почавши на молочному комбінаті з найнижчої посади, доросла до начальниці відділу якості продукції. Тьома, її гордість і світ очей, навчався в університеті, займався спортом і знаходив час для волонтерства.

Дітей у них більше не було. Колишня мрія Марини про велику родину згасла після того дня біля ставка, хоча сама вона ніколи не пов’язувала одне з іншим. Їй хотілося, щоб Тьомка лишився єдиною дитиною, — от і все.

Той нещасливий день, якому судилося знову зруйнувати її щастя, почався як завжди. Підвівшись о п’ятій ранку, Марина напекла для своїх чоловіків гору млинців із сиром. Помила посуд, сіла поруч із чоловіком і сином, які снідали, та із задоволенням дивилася на них.

Віктора тепер називали Віктором Степановичем. Роки майже не змінили його: ровесники обзавелися животами, втратили волосся, а він зберіг стрункість і густу чуприну. Від молодого Віктора його відрізняла лише сивина — та й вона йому личила.

Накривши долоню дружини своєю рукою, він звернувся до сина:

— Артеме, сподіваюся, ти не забув: через два тижні мамин день народження?

— Пам’ятаю, тату. Листівку вже намалював, — усміхнувся Тьома.

Ця батькова напівофіційна манера незмінно викликала в нього бажання пожартувати.

— Я не жартую, Тьомо. На ті вихідні нічого не плануй. У нас немає свята важливішого за мамин день народження.

— Буде виконано! — відповів син, а тоді нахилився до Марини й поцілував у щоку. — Дякую, мамусю, смачно, як завжди. А мені час бігти.

— Куди ж так рано? — здивувалася вона.

— Треба, мамо, треба, — загадково озвався Тьома.

— Завжди недоречно жартує, — пробурчав Віктор йому вслід.

— Та добре він жартує, — Марина усміхнулася й повернулася до чоловіка. — Вітю, а навіщо стільки клопоту через мій день народження? Навіть не ювілей. Обов’язково йти до ресторану? Можна ж удома, своєю родиною, посидіти.

— Удома ми насиділися, коли я в цеху гайки крутив, а ти відмивала сметанні чани. Тепер моїй дружині належить усе найкраще. І свято, і подарунки — все.

Із квартири вони вийшли одночасно, але далі їхні дороги розійшлися: Віктор пішов до автомобіля, Марина — до метро. Машини вона не мала, вчитися водити сама відмовилася: не її це справа. Раніше чоловік підвозив її вранці, проте вони працювали на різних кінцях міста, і зі зростанням заторів дорога стала забирати надто багато часу. Від спільних поїздок вирішили відмовитися. Марину метро цілком влаштовувало: поки дістанешся до роботи, можна хоча б почитати.

— Зате в дорозі книжку відкрию, — казала вона. — А то недовго й читати розучитися.

Робочий день перервав тривожний дзвінок на комбінат. Хто дзвонив — жартівник чи божевільний, — було незрозуміло. Повідомлення всі вважали маячнею, але інструкції виконали: людей терміново вивели, приїхали чоловіки у формі з собаками. Перевірка затягнулася, робочий день уже добігав кінця, тож багатьох співробітників просто відпустили додому.

Марина зраділа несподіваній свободі. Була п’ятниця, і Віктор закінчував о третій годині дня; сама вона зазвичай ішла не раніше п’ятої вечора, бо перед вихідними справ наче ставало вдвічі більше. Тепер можна було зробити чоловікові сюрприз. Він недавно кликав її кудись удвох, хоча б у кіно. А можна й удома побути вдвох: у Тьоми тренування, до вечора не повернеться.

З цими приємними думками Марина увійшла до квартири й навмисне безшумно прикрила двері. Та з вітальні долинав не лише голос чоловіка. Там був і син. Обоє говорили голосно й, мабуть, тому не помітили її приходу.

— На батька голос не підвищуй! Пам’ятай, із ким розмовляєш! — вимагав Віктор.

— А ти пам’ятай, що це моя мама! Твоя дружина, якої ти не вартий!

Марина скривилася: ніколи раніше Тьома так не кричав на батька. Їй хотілося осадити сина, але Віктор уже заговорив м’якше:

— Тьомо, ти доросла людина, мусиш розуміти. Таке в житті трапляється.

— Не з моєю мамою. І не в нашій родині! Ти хочеш, щоб тепер і я їй брехав?

— Я не змушую тебе брехати. Просто мовчи. Заради неї ж прошу, щоб не завдавати їй болю, уберегти.

— Уберегти? Як мені дивитися їй у вічі, якщо я знаю, що ти її обманюєш? Тоді я стану твоїм співучасником. Не буду я цього робити! Я тебе зневажаю. Чуєш? Зневажаю!

Марина всім єством відчула, як мучиться син. Слухати його біль більше не було сил. Що сталося, про що вони сперечаються — зараз це відійшло на задній план. Вона трохи прочинила вхідні двері й з силою грюкнула ними.

Розмова у вітальні обірвалася. Серце Марини калатало, поки вона знімала взуття, взувала капці й проходила до квартири.

— Тьомко, хіба ти не на тренуванні маєш бути? — спитала вона, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Його не буде. У тренера дружина народжує, — відповів син; на обличчі в нього проступали червоні плями.

— А нам такий цирк сьогодні на комбінаті влаштували! — якомога веселіше заговорила Марина. — Мабуть, ще й у новини потрапимо.

Вона розповіла про дзвінок, евакуацію та перевірку, уникаючи зустрічатися очима і з чоловіком, і з сином. Підслуханої розмови не торкнулася. Закінчивши розповідь про день на комбінаті, Марина постаралася зберегти колишній веселий тон:

— Раз уже всі зібралися, піду вечерю готувати.

— Мамо, я ненадовго зайшов. У мене зустріч із хлопцями, ми домовилися, — сказав Артем і відразу рушив до передпокою.

— Тьомо, зачекай! — Марина поспішила за ним. — Ти о котрій будеш?

— Поки не знаю, мамо, — він уважно подивився на неї.

Марина боялася, що син із її обличчя зрозуміє все, що вона зараз переживає.

— Постараюся повернутися раніше, — додав Артем, дивлячись на матір із ніжністю.

Коли за ним зачинилися двері, Марина лишилася стояти в передпокої. Треба було піти до Віктора, зізнатися, що чула суперечку, і вимагати пояснень. Але вона боялася не просто розмови: її скував крижаний жах, такий сильний, що Марина не могла навіть зрушити з місця.

Телефон задзвонив у кишені, змусивши її здригнутися.

— Так, Олено Аркадіївно. Я вже доїхала додому… Якщо треба, повернуся. Добре, скоро буду.

Начальниця лабораторії зателефонувала вчасно. Марина пройшла до вітальні: чоловік сидів на дивані, втупившись у телефон.

— Вітю, доведеться ще на комбінат з’їздити.

— Звісно, їдь. Нічого страшного, — із розумінням кивнув він.

На роботі треба було підписати папери, про які начальниця лабораторії в поспіху забула. Покінчивши з ними, Марина додому не поїхала. Вона безцільно блукала міськими вулицями, намагаючись упоратися із собою й переконати себе: сьогоднішня суперечка не обов’язково пов’язана з найстрашнішим спогадом її життя.

Адже обманювати можна не лише через жінку. Можливо, Віктор приховував щось інше. Та хоч як Марина намагалася в це повірити, їй згадувалося обурення сина. Через дрібницю Тема не став би так розмовляти з батьком. Ніщо, крім зради, не могло, як їй здавалося, викликати в ньому таку лють. Проте повернутися додому, поговорити з Віктором і самій дізнатися правду в неї досі не вистачало сил.

За все життя з Віктором у неї був лише один поганий спогад — той давній день. Після переїзду вони разом облаштовувалися на новому місці, підтримували одне одного. Грошей ледве вистачало, і чоловік працював у дві зміни, бувало — цілими добами, аби тільки родина ні в чому не мала потреби. Собі він нічого зайвого не дозволяв. Навіть до їдальні не ходив: брав приготоване вдома, так виходило дешевше.

Зате на кожне свято Марина мала квіти. А для сина Віктор щодня приносив із роботи солодощі — хай хоч одну цукерку, але без гостинця додому не повертався. Маленький Темка підстрибував поруч із ним на порозі:

— Татку! А мені цукерочку приніс?

У Марини потекли сльози. Усе він робив для них. За ці роки вона жодного разу не пошкодувала, що залишилася з ним, пробачила. Те, що сталося біля ставка, поступово втратило реальність, стало схожим на поганий сон. А сьогодні вперше їхній сімейний човен видався їй ненадійним.

Вона згадала слова бабусі, почуті ще в дитинстві, незадовго до відходу батька. Бабуся тоді сказала її матері:

— Раз наліво сходив — готуйся, що піде знову.

Тоді Марина не зрозуміла сенсу. Тепер же ця фраза звучала в голові набатом.

Додому вона вирушила лише з настанням сутінків. Квартира зустріла її порожнечею. Тема ще був у друзів, але відсутність Віктора здивувала: куди він міг податися на ніч? До того ж пішки — машина стояла у дворі, Марина точно її бачила. Вона хотіла зателефонувати чоловікові, але замість цього прилягла на ліжко й одразу заснула.

Їй снилося поле, розсипані по ньому ромашки й маленький Темка, якого вона вела за руку. Цей сон навідував її зрідка, і вона його любила. Там був іще чоловік, але згадати його після пробудження ніколи не вдавалося. Марина думала, що це чоловік, і їй подобалася така думка: сон наче доповнював її щасливе життя.

Прокинувшись серед ночі, вона не відразу згадала вчорашні події. На Вікторовій половині нікого не було. Марина встала, обійшла квартиру, обережно зазирнула до сина. Артем спав у себе, спокійно, а чоловіка ніде не було.

Тепер вона злякалася, що з ним щось сталося. Знайшла в телефоні «Коханий чоловік» і набрала номер. Кілька секунд до відповіді тягнулися довго.

— Вітю, де ти? З тобою щось сталося?

Він відповів не відразу.

— Артем уже вдома?

— Так, давно спить. А в чому річ?

Віктор знову помовчав, наче добирав слова.

— Я у Паші Зайцева. Засиділися в гаражі. Ти пробач, зовсім не помітив, як час минув. То мені додому приїхати?

— Ну звісно. Ти що, там ночувати збирався? — усміхнулася Марина.

Уже закінчивши розмову, вона згадала: Павло Зайцев зараз із родиною відпочиває на морі. Це не було припущенням. Марина сама допомагала його дружині купувати путівки.

Попри нічну годину, вона написала Людмилі Зайцевій, спитала, як їм відпочивається й чи все гаразд. Швидкої відповіді Марина не чекала, але вона надійшла майже відразу.

«Марино, дякую, усе чудово! Готель чудовий, та й узагалі все подобається. А ти чому не спиш серед ночі?»

«Поганий сон наснився. Ти не зважай, старію», — написала Марина у відповідь і опустилася на ліжко, тримаючи телефон у руках.

За чверть години грюкнули двері. Віктор увійшов до спальні; Марина, як і раніше, сиділа на краю ліжка, не рухаючись.

— Досі не спиш?

— Ні, — вона розгублено подивилася на нього. Губи німіли, коли вона продовжила: — Павло Зайцев зараз на морі.

Віктор відвів очі. Пройшов кімнатою й зупинився біля вікна.

— Виходить, Тема вже встиг тобі все розповісти? — спитав Віктор, не обертаючись. — Тоді навіщо ти покликала мене назад?

— Щоб почути це від тебе. Син не повинен пояснювати мені, що ти накоїв.

— Вирішила мене помучити, так? — Він повернувся. Від беззахисності в її погляді йому болісно стиснуло груди. — Марино, не можу я. Ну не можу.

— Чого саме ти не можеш?

— Піти зараз було б куди легше.

— Цього ти й хочеш?

— Ні! Іти я зовсім не хочу. Тільки ти ж мене не пробачиш.

— Вікторе, скажи нарешті, що сталося. Що ти накоїв?

Дихати Марині ставало дедалі важче: груди стисло, губи пересохли. Вона чекала, але чоловік лише похитав головою.

У тиші прозвучало відчайдушне: — Не варто було мені повертатися… Не розумію, на що я розраховував.

Віктор вийшов зі спальні раніше, ніж вона встигла щось відповісти. Марині хотілося кинутися слідом, не відпускати його, доки він не скаже правду, доки не зізнається в тому, про що так уперто мовчить. Але в сусідній кімнаті спав син. Вона не могла допустити, щоб Артем прокинувся від їхніх голосів і побачив нічну сварку батьків.

За всі роки Артем не бачив між батьками нічого подібного. Якщо вони й сперечалися, то через дрібниці, радше жартома, ніж серйозно. Марина залишилася сидіти. Почула, як чоловік покинув квартиру, і навіть тоді не рушила за ним.

На тому самому місці її застав світанок. Потім вона взялася готувати сніданок — наче ніч минула як завжди і вона щойно встала з ліжка.

Артем довго не з'являвся. Може, пізно прокинувся, а може, вже давно не спав, але не наважувався вийти з кімнати. Марині чомусь було соромно перед ним. Справжньої причини того, що відбувалося, вона, як і раніше, не знала, проте після цієї ночі вже не сумнівалася: у Віктора інша жінка. І від думки, що синові це, можливо, відомо, їй ставало особливо ніяково дивитися йому в очі.

— Доброго ранку, мамо. Батько де?

— Не знаю, Темо, — відповіла вона, нічого не вигадуючи.

— Ясно.

Артем зітхнув і сів за стіл. Деякий час мовчав, ще кілька разів важко зітхнув, перш ніж заговорити:

— Мамо, я маю тобі дещо сказати. Це стосується батька.

— Темо, зачекай, — перебила Марина. — Я розумію, між вами з татом зараз не все гаразд. Але дозволь нам самим розібратися, добре? Тобі не треба втручатися. І мучити себе цим теж. Давай домовимося.

— Ти точно цього хочеш, мамо?

Він уважно дивився на неї, а вона кивнула без вагань.

— Точно. У цьому я впевнена.

Більше ні в чому Марина певності не мала. Рішення не втягувати сина прийшло лише зараз, несподівано, і від нього стало трохи легше. Що б Артем не дізнався про батька, від нього вона цього чути не хотіла.

— Гаразд, мамо, — задумливо озвався він. — Втручатися не буду. Тільки ти мені пообіцяй…

— Що, Темо?

— Якщо буде потрібна допомога чи захочеш виговоритися, звертайся до мене. Я поруч. Я тебе люблю, мамо. Кращої за тебе нікого немає.

Він встав і обійняв її. Марина потяглася до його плечей: коли ж він устиг стати таким великим?

Поснідавши, син пішов у своїх справах. Залишившись сама, Марина взялася до прибирання, але все валилося з рук. Невідомість тиснула сильніше, ніж зізнання, якого вона так і не почула вночі. Зізнання — у чому саме? Цього вона не знала. Віктор вважав, ніби Артем уже все розповів матері, і тому ховався від неї.

Найпростіший шлях — спитати Артема — Марина відкинула остаточно. За жодних обставин вона не хотіла втягувати сина в цю історію й дізнаватися від нього те, що йому відомо про батька. Але іншого способу зрозуміти, яка страшна правда мучить Артема й змушує Віктора поводитися так безглуздо, поки не знаходилося.

Можна було підіграти Вікторові: хай думає, ніби їй усе відомо, і сам викладе те, чого бракує. Або чесно розповісти про підслухану сварку, пояснити, як вона повернулася раніше, що почула і що було потім. Нехай тоді сам робить висновки. Якщо почне викручуватися й вигадувати, Марина зуміє це відчути.

Але нічна розмова вже показала: ані хитрощами, ані відвертістю зізнання не домогтися. Віктор не сказав би правди в жодному з цих випадків. Усе, що відбувалося, здавалося таким безглуздим, що Марина вирішила більше нічого не робити. Нехай іде як іде. Вона подивиться, що буде далі.

Відволіктися вона спробувала крамницями. Поїхала до нещодавно відкритого торговельного центру в одному з нових міських районів і не менш як 2 години без жодної мети блукала повз вітрини.

Її увагу привернула жінка з невиразно знайомим обличчям. Хто це, Марина навіть припустити не могла. Незнайомка сама підійшла ближче, пильно дивлячись на неї.

— Привіт. А роки тебе зовсім не змінили.

Їхні погляди зустрілися. Оксана.

Марина не засуджувала жінок, які змінювали зовнішність або намагалися продовжити молодість за допомогою операцій. Але тут, на її думку, міри вже не було. В обличчі Оксани вона впізнала лише очі — та й ті тепер мали трохи інший розріз.

— Здрастуй, — сухо відповіла Марина й без бажання додала: — Що привело тебе сюди, до цього міста?

— Деякі справи, — загадково озвалася Оксана, знизавши плечима. — Утім, тобі, мабуть, не хочеться базікати зі старою подругою. Гаразд. Рада була тебе побачити.

Вона попрямувала до ліфтів. Марині здалося, що Оксана поспішала піти.

Лише коли колишня подруга зникла за поворотом, Марина змогла осмислити цю зустріч. Стільки років вона намагалася стерти з пам'яті навіть обличчя Оксани. Щоб більше ніколи з нею не стикатися, Марина колись поїхала з рідних місць, залишила там батьків і відтоді бачилася з ними вкрай рідко. І ось Оксана з'явилася тут — у місті, яке Марина давно звикла вважати своїм домом.

Марині стало зле. Зв'язку між цією зустріччю та домашніми подіями вона поки не бачила. Але звичний, прекрасний світ уже здавався крихкою спорудою: опорою для нього була та давня зрада Віктора, і опора виявилася ненадійною.

Ні того дня, ні наступного чоловік не повернувся. Поступово Марина вирішила, що його боягузливі переховування не варті навіть її роздумів. У неї склалося єдине пояснення, яке пасувало до всього, що сталося: ймовірно, Віктор завів коханку, Артем якимось чином дізнався, а чоловік, пам'ятаючи колишню зраду й завданий дружині біль, вирішив покинути родину. Може, вже й із тією жінкою, з якою зраджував Марині.

Нехай так. Одного разу вона це пережила, витримає й тепер. Тільки цього разу Віктора поруч уже не буде.

Марина прийняла цю версію й устигла внутрішньо приготуватися до розставання. Тому у вівторок увечері, повернувшись із роботи, насупилася: у вітальні біля телевізора сидів чоловік, наче нікуди й не йшов.

— Ти навіщо тут?

— Марино, набридло жити де доведеться, — сказав він, підводячись їй назустріч. — Давай поговоримо. Я готовий.

— Кажи, я слухаю.

Вона увійшла й сіла на диван. Віктор зупинився біля неї.

— Усе вийшло по-дурному. І поводився я як ідіот. Злякався. Дуже злякався, ти ж знаєш чому.

— То поясни, чого саме ти злякався.

— Минулого тижня я підвіз знайому. Потім доніс її сумки до квартири. Уже йшов, а вона раптом полізла обніматися. Не знаю, що їй спало на думку. Я ж тільки хотів допомогти, по-дружньому, по-людському. Вона пів року тому чоловіка втратила. Пожалів, називається… Я не відразу здогадався її відштовхнути, а тут Тема. Спускається сходами: приходив якійсь бабусі допомагати, у своїх волонтерських справах. Уявляєш, що він вирішив?

— Артем застав лише обійми? Побачив, як тебе обіймає стороння жінка?

— Так. Але збоку здавалося, що я теж її обійняв. Тьомка вирішив, ніби я був у неї в квартирі… Ну, розумієш, у якому сенсі.

— Чому тоді не розповів мені одразу? Навіщо треба було зникати на три дні?

— Та боявся я, Марино. Я знаю, що для тебе означає навіть підозра у зраді. Думав, ти відмовишся мене слухати. Повіриш одному Артемові.

Марина важко зітхнула.

— Вітю, схоже, ти всі ці дні вигадував історію, в яку можна повірити. Майже вийшло. Тільки є одна прикрість: я чула, про що ви говорили із сином.

— Коли говорили?

Він напружився, дивлячись їй просто в очі й намагаючись зрозуміти, чи багато вона знає.

— У п’ятницю. Через пригоду на комбінаті мене відпустили раніше, і я приїхала додому.

— Це пам’ятаю. А що ти почула?

— Зовсім не те, що ти розповідаєш тепер. Одне з іншим не сходиться, Вікторе. Твоя історія шита білими нитками. Спробуємо спочатку? За ці три дні я теж дещо встигла.

— Що встигла? Про що ти?

— Зрозуміти, що витримаю правду. Будь-яку. Тієї дівчини, яка знепритомніла, заставши тебе з іншою, більше немає.

У відповідь пролунало глухе бурмотіння: — Усе, що міг, я вже розповів. Додати нічого.

Деякий час обоє мовчали. Потім у Марини виникла здогадка.

— Та вдова, яку ти підвозив… Її ж не Оксана Савчук звати? Я тут нещодавно зустріла її в торговельному центрі. У переході зіткнулися ніс до носа. То це була вона?

Віктор почервонів як рак і відвернувся до дверей.

— Вітю, приховувати більше нічого, я вже сказала. Розкажи спокійно, так буде краще. Ти зустрічався з Оксаною?

— Так, — видихнув він раніше, ніж устиг обміркувати відповідь, і відразу почав виправдовуватися: — Вона ж як сніг на голову звалилася. Чоловік у неї справді помер. Але між нами нічого не було, клянуся!

— Як тоді розуміти те, що ти казав синові?

— А що я казав?

Марина закотила очі. Вони не підвищували голосу, але розмова все одно лишалася скандалом — тихим, виснажливим з’ясуванням стосунків. Витягувати зізнання з чоловіка вона вже втомилася.

— Вікторе, я чула вас. Ти не казав, що невинний. Ти вмовляв Тьому тебе не видавати.

— Отже, ти не так зрозуміла, — вперто відповів він.

— Як і наш син?

— Саме так. І ти, і він помилилися.

— Вітю, це ж безглуздо. Спочатку ти лякаєшся й тікаєш із дому, потім повертаєшся і вимагаєш, щоб я повірила твоїм поясненням.

— Можеш вірити, можеш ні. Мені вже байдуже. Більше пояснювати нічого, й іншого ти від мене не почуєш.

Розвернувшись, Віктор вийшов із вітальні. З кухні долинуло, як він увімкнув плиту. Марина вирішила, що й це було передбачено заздалегідь: поводитися так, ніби особливої біди не сталося, жити як і раніше, доки буря не вщухне сама.

Але пробачити й забути знову вона вже не могла. Навіть однієї зустрічі з жінкою, з якою він колись їй зрадив, було досить — заплющити на це очі не виходило. До того ж Марина не вірила, що Артем став би звинувачувати батька без підстав. Для неї сумнівів більше не лишалося: Віктор знову зрадив її. І знову з Оксаною.

Вона встала з дивана й пішла на кухню.

— Пробач, якщо зіпсую апетит, — сказала Марина, зупинившись поруч із чоловіком. — Я подаватиму на розлучення.

Ложка випала з його руки. Віктор стиснув губи, потім подивився на дружину.

— За що?

— Вигадай пояснення сам. Хоча, гадаю, шукати його тобі не доведеться.

Він схопився. Зблідле обличчя пішло плямами.

— Так і знав, що ти все саме так зрозумієш!

Віктор вийшов, залишивши телефон біля тарілки з недоїденим супом. На екрані саме з’явилося повідомлення. Марина взяла телефон і встигла прочитати два рядки від абонента без імені:

«Якщо вдома все погано, приїжджай до мене: виліт я перенесла на завтра».

Чоловік відразу повернувся по телефон і вихопив його в неї з рук.

— Уже моє листування читаєш? — зло кинув він. — І до такого готова опуститися?

— Отже, ці три дні ви були разом? — Марина подивилася на нього з усмішкою. — Чи й для цього пояснення приготував? Досить цирку, Вікторе. Я вирішила, як житиму далі. Рятувати наш шлюб можеш більше не намагатися. Мабуть, понад 20 років тому я зглупила, коли пробачила тобі. Удруге так не зроблю.

— Марино, припини. Нам же добре разом, ми щасливі. Не можна через це все руйнувати. Прошу тебе.

— Тоді кажи правду, без хитрощів. Поки я не знаю, що сталося, можу уявити куди гірше, ніж було насправді.

— Гіршого за правду вже нічого не вигадаєш.

Голос Віктора раптом згас. Він опустився на стілець і схопився руками за голову.

— Ти любиш Оксану? Усі ці роки не міг її забути? — запитала Марина.

Вона намагалася дихати глибше. Здавалося, зараз чоловік нарешті промовить те, чого вона від нього домагалася, і Марина щосили намагалася витримати.

— Я радше ненавиджу її, — ледь чутно відповів він.

— За що?

— За те, що той раз забути не виходить. Нічого не можу із собою вдіяти. Тільки до кохання це не має стосунку.

— Скільки разів за ці роки ви зустрічалися?

Тепер Марина була впевнена: нинішня зустріч чоловіка з колишньою подругою не була єдиною.

— Рідко. Чотири-п’ять разів, якщо цей не рахувати.

— Вона заради тебе сюди приїжджала?

— Ні. Це було в іншому місті, куди я літав у відрядження. Останні 15 років вона жила там із чоловіком.

Він говорив усе тим самим згаслим голосом, ніби більше не збирався опиратися неминучим зізнанням. Але Марина раптом схопилася за сусідній стілець: закрутилася голова, перед очима потемніло. Віктор схопився й обійняв її обома руками.

— Марино, усе це дурниці. Вас із Тьомкою я б ніколи не покинув. Я люблю вас, завжди любив. Ти сама змусила мене все це сказати. Після кожної зустрічі я себе ненавидів. Але так уже буває.

— Тепер зрозуміло, чому ти не хотів їхати туди з нами, — усміхнулася вона. — Для сімейного відпочинку в тебе завжди знаходилися інші міста.

Марина відсторонилася. Зібравшись із думками, заговорила вже значно спокійніше:

— Із цим розібралися. Тепер скажи, чого Оксана хотіла цього разу. Її чоловік і справді помер?

— Так, розбився в машині. А чого вона хотіла, не знаю. Розради, мабуть.

— А Артем? Що він побачив?

— Навіщо тобі ще й це? Досить мучити нас обох.

— Більше я нічого не питатиму. Лише відповідай.

— Тьомка застав нас біля дверей квартири, яку вона винайняла. Я йшов, Оксана проводжала. Думали, більше не зустрінемося, от і попрощалися надто вже… Ти розумієш. Тепер задоволена? Не з’явися там син, усе давно б скінчилося. Я їй сказав: бачимося востаннє. І впевнений, цього разу так би й сталося.

— Звідки така впевненість?

— Я всім нутром відчував, що можу тебе втратити. Ніколи ще це не здавалося таким близьким. От і не помилився — втратив. Дуже хотів би вірити, що моє каяття допоможе тобі знову мене пробачити. Та не пробачиш же. У тебе в очах усе написано.

— І що ж там написано? — з гіркотою запитала Марина.

— У твоєму погляді — одне розчарування. Пробачити ти мене не зможеш: я довів тебе до того, що жодних почуттів до мене не залишилося. Сам усе зруйнував, отже, й пробачати мене ти не станеш. Правильно?

— Так, Вікторе. Ми надто довго разом, щоб не знати одне одного. Тільки про цю твою залежність мені відомо не було. Тому, коли я почула вас із Тьомкою, усе відразу зрозуміла.

— Тому й моїм вигадкам не повірила. Стала витягувати правду. Шансів у мене не було, я це відразу знав. От і втік.

— Тепер можеш відповісти на її повідомлення. Ми все з’ясували. Хочеш — їдь до неї.

— Марино, навіщо ти так кажеш?

— А що мені казати? Не думаєш, що вам треба було ще двадцять років тому разом лишитися? Не довелося б метатися від неї до мене.

— Я ж пояснював: я її не люблю. Навіть як людина вона мені не подобається. Жити з такою жінкою я б нізащо не захотів.

— Ти не пробував. От тепер і спробуєш. Їдь до Оксани, Вікторе. Мені слід було відпустити тебе тоді, після ставка. Так було б правильніше.

— Нікуди я не поїду. Мені потрібна тільки ти.

— Тоді піду я. Сьогодні залишатися з тобою на ніч під одним дахом не можу.

Марина вийшла з дому.

Куди йти, Марина поки не знала, та зараз це й не мало значення. В очах чоловіка вона прочитала надію: він усе ще чекав, що вона пробачить йому, зуміє забути й змиритися, як у молодості. Навіть визнавши, що своєю зрадою згубив її почуття, Віктор розраховував на примирення. Вона надто добре знала його, щоб помилитися в цьому.

Лише тоді, багато років тому, її любов виявилася сильнішою за біль і образу. Та молоденька дівчина пробачила, бо й далі кохала. Нинішня Марина не бачила сенсу в новому прощенні: повага до людини, яка стільки років її ошукувала, зникла, а любов раптово померла разом із нею.

Вона брела нічними вулицями, вже ні про що не думаючи. Було тепло, по-весняному, довкола сяяли неонові вогні, і Марина дивилася на них із задоволенням.

На перехресті перед нею вискочив собака. Хлопок — і автомобіль помчав геть, залишивши пса на узбіччі. На все пішло кілька секунд. Марина кинулася до нього, опустилася поруч. Слідом за першою машиною їхала інша; вона зупинилася, і водій, вискочивши назовні, накинувся на Марину:

— Дурепо, куди дивишся? За собакою стежити треба!

— Сам дурень! Вона не моя!

Чоловік розгубився, озирнувся.

— А чия ж?

— Та звідки мені знати! Ти краще допоможи, його терміново треба до лікаря.

За пів години вони сиділи пліч-о-пліч на кушетці в коридорі ветеринарної клініки. Водія звали Миколою. Допомогти він допоміг, але тепер обидва чекали найгіршого: лікар не став приховувати, що надії мало.

— Шансів вижити в нього небагато.

Марина забула про всі свої біди. Вона молилася про себе, аж поки за деякий час ветеринар знову не вийшов до них — тепер уже з підбадьорливими словами:

— Ми зробили все необхідне. Далі справа за ним. Чомусь мені здається, що він упорається. Вам сьогодні тут більше нічого робити, допомогти йому ви поки не зможете. Їдьте додому.

— Тебе куди відвезти? — спитав Коля надворі.

Зовсім стемніло. Марина зіщулилася й знизала плечима:

— Навіть не знаю.

Додому їй не хотілося. Можна було попроситися до подруг, але тоді довелося б відповідати на розпитування.

— Нема куди піти? Якась біда? — У голосі Миколи чулося співчуття.

Марина глянула на нього поблажливо.

— На сьогодні список добрих справ ти виконав. Собаку врятував — досить. Не морочся зі мною, я щось вигадаю.

— А я без жартів. Якщо ніде переночувати, можу влаштувати в справжні хороми.

— Це куди ж?

— Тут поруч квартира сестри. Вони всією сім’єю відпочивають за кордоном, а мені лишили кішку годувати. Можеш сьогодні побути замість мене, якщо згодна. — Не дочекавшись її рішення, Коля дістав ключі й простягнув Марині. — Бачиш сірий будинок навпроти? Тобі туди. Можу підвезти, тільки машиною доведеться кружляти. Пішки через підземний перехід швидше. Ну як, годиться?

Вона нерішуче взяла ключі.

— А сестра твоя не розсердиться?

— Та ти що! Вона золота людина. Не хвилюйся, тільки кішку погодуй. Муркою звуть.

— Дякую тобі. — Марина вдячно всміхнулася. — Мені зараз якраз потрібні кішка й тиша.

— От і добре. Можеш і до 15-го лишитися, якщо захочеш. Тоді сестра повернеться. А мені менше мотатися через усе місто туди й назад.

Микола не перебільшував: квартира виявилася розкішною. Мурка відразу визнала Марину за свою й ходила за нею по п’ятах. Перш ніж лягти, Марина зв’язалася із сином і попередила, щоб уночі її не шукали. Заснула вона на дивані у вітальні, з кішкою поруч.

За цю ніч до неї повернувся спокій — зовсім несподівано. Ніхто не помер. Зраду вона вже переживала, і тоді все було важче: сама молода, дитина маленька на руках. Тепер вона самостійна, міцно стоїть на ногах. Чого їй боятися? Від цих думок у голові яснішало.

Тікати від своєї біди, як останнім часом робив чоловік, Марина більше не збиралася.

Нагодувавши Мурку, вона пообіцяла ще зазирнути до неї, коли знайдеться час, і зателефонувала Колі щодо ключів. Потім збиралася провідати пса в клініці, але виявилося, що Микола вже зранку з’їздив туди й забрав собаку додому.

— З ним усе гаразд, — розповідав він. — Оце живучий трапився! Нехай поки побуде в мене, потім вирішимо. Приїжджай провідати, якщо хочеться.

— Хочеться. Тільки трохи пізніше, добре?

Після дзвінка Марина вирушила додому. Дорогою ранковий спокій почав її полишати. Що ближче був дім, то важчим ставало передчуття: ще нічого не скінчилося.

Ліфтом вона піднімалася зі хвилюванням. За зачиненими дверима квартири лунали голоси чоловіка й сина; слів розібрати не вдавалося, але вони знову говорили на підвищених тонах. Марина поспіхом повернула ключ і зіткнулася з Оксаною ніс у ніс.

Кілька секунд вона не могла відірвати очей від суперниці. Оксана тут, у неї вдома — в це не вірилося. Потім Марина подивилася повз неї й побачила переляканого сина.

— Теме, у тебе вранці іспит. Чому ти досі не в інституті?

Відповіді не було. Марина повернулася до чоловіка:

— Може, поясниш мені, що тут коїться?

Він опустив погляд. Мовчанку порушила Оксана:

— Марино, я розумію, що ти відчуваєш…

— Справді? — перебила Марина. — Утім, мене це не цікавить. До тебе мені байдуже. Але хто дозволив тобі прийти до мого дому?

— Мені потрібен Віктор, а не ти.

— Тоді розмовляйте на вулиці. А ще краще — дочекайся, коли він стане вільним. Чекати недовго.

— Марино, годі. Ми поки нічого не вирішили.

— Навпаки, давно вже час було вирішити. Ми із цим років на 20 запізнилися. Але ні при синові, ні тим більше при сторонніх я цього обговорювати не буду.

На подругу дитинства Марина подивилася з презирством.

— Оксано, йди геть! — у відчаї вигукнув Віктор. — Забирайся, бачити тебе більше не хочу!

Оксана навіть не ворухнулася.

— Без тебе не піду, Вікторе. Нам треба поговорити.

Марина багатозначно глянула на чоловіка. Він ніби боровся із собою: наче за порогом на нього чекала остаточна крапка в їхньому шлюбі, і він боявся її поставити.

— Вікторе, втрачати тобі вже нічого, повір. І я кажу це остаточно. — Марина перевела погляд на сина. — Темо, пробач, але ми з татом розлучаємося. Так вирішила я. І свого рішення не зміню.

Віктор махнув рукою й вийшов першим. Оксана поспішила за ним.

Артем підійшов до матері, взяв її за руку, зазирнув у вічі.

— Як ти, мамо?

— Добре, Теме. Справді. Пробач, що тобі довелося все це бачити.

— Не вибачайся. Я вже дорослий, розумію, що й таке буває. Ти остаточно вирішила розлучатися?

— Так, Темко, на жаль. Такого не пробачають. Тільки подробиць від мене не чекай. Ви з батьком маєте будувати свої стосунки, а наші з ним — інша справа.

— Розумію, — зітхнув Артем. — От тільки як мені тепер його поважати, не уявляю.

Через три місяці розлучення відбулося. За весь цей час Марина жодного разу не засумнівалася, що чинить правильно, і не пошкодувала про ухвалене рішення.

Віктор поїхав з Оксаною туди, де вона жила. Марині було відомо, як він розпорядився роботою: спершу використав накопичені відгули, потім узяв відпустку за власний рахунок, а остаточно звільнився вже після їхнього офіційного розлучення.

Вони стали чужими так швидко, наче довгих спільних років і не було. Марина намагалася не повертатися до минулого й не перебирати в пам’яті випадки зради, зустрічі чоловіка з Оксаною.

Найкраще відволікати її вдавалося Колі. Веселий, трохи безшабашний, він, здавалося, міг будь-кого позбавити сумних думок. З ним вона забувала про свої біди. Спочатку вони разом лікували пса, потім довго шукали його господарів.

Пошуки нічого не дали. Довелося вирішувати, де житиме собака: ні Микола, ні Марина раніше собак не тримали, і обом було трохи лячно брати на себе таку відповідальність. Зрештою Коля все ж залишив пса собі. Навіть ім’я для нього вони вибирали довго, встигнувши посперечатися.

Марина, як і раніше, вважала собаку їхньою спільною турботою. Вона часто приїжджала до Миколи й надовго йшла гуляти з псом.

Одного разу в парку, коли вони неквапливо йшли, собака раптом рвонула вперед. Утримати її Марина не змогла. Пес помчав до пішохідної доріжки, а за хвилину кинувся на перехожого.

Марина завмерла від жаху. Потім підбігла — і лише зблизька розгледіла, що чоловік у синій футболці гладить пса й мало не плаче з радості.

— Господи, вибачте! Не розумію, що з ним сьогодні…

— Нічого, все добре. Я вже думав, що ніколи його не знайду.

Чоловік підвів на неї очі. Радість одразу змінилася подивом: він дивився на Марину, наче побачив привида.

— Ви… як ви тут опинилися? — насилу вимовив він. — Звідки у вас Барсик?

— То це ваш собака?

Пес радісно скиглив без угаву, махаючи хвостом.

— Мій. Його звати Барсик. Я надовго поїхав у відрядження, залишив знайомим. А він від них утік і зник.

— Ми стільки часу шукали господарів! Його ж машина збила. Думали, не виживе, а він уже наступного дня оклигав. Герой!

Вони рушили далі, продовжуючи розмову. Пес біг поруч із ними й час від часу повискував від захвату.

Так Барсик знову знайшов господаря й повернувся додому. Його рятівники, звісно, засмутилися через розлуку. Але Андрій — так звали господаря — дозволив їм навідувати собаку будь-коли.

Спочатку Марина з’являлася рідко: не щоразу наважувалася напрошуватися в гості до Андрія й Барсика. Потім зустрічі непомітно почали означати більше. Вона дедалі краще пізнавала цю людину, дедалі частіше думала про нього. Спочатку він був їй цікавий, а потім почав подобатися як чоловік.

Марина за це себе сварила. Їй здавалося, він не відчуває до неї нічого подібного.

Одного вечора, на прогулянці з Барсиком уже улюбленим маршрутом, Андрій обережно спитав:

— Можна дізнатися, чому ти розлучилася з чоловіком?

Вона не відразу знайшла, що сказати. Перебирала відповіді, не знаходила слушного й нарешті вимовила:

— Він мені зраджував.

Андрій після цього довго мовчав.

— А я все не міг тобі зізнатися, — заговорив він нарешті.

— У чому? — Марина насупилася.

Він зітхнув і нерішуче почав:

— Студентом я їздив на заробітки зі студентськими будзагонами. Мама ростила мене сама, грошей вічно бракувало. І якось улітку ми будували автомагістраль біля вашого селища.

— Якого ще селища?

— Де ти жила. Кам'янка.

— Ти нічого не плутаєш? Як це можливо?

— Не плутаю, — усміхнувся Андрій. — У саме селище ми вибиралися нечасто, але бували. До магазину ж регулярно бігали. Коли я побачив тебе тут, у рідному місті, та ще й із моїм собакою, мені здалося, що я сплю.

— А я тебе зовсім не пам'ятаю. Чому ж?

— Ти й не дивилася на сезонних робітників. Зате я щоразу, як зустрічав тебе, не міг відвести очей. Милувався здалеку. Коса в тебе була нижче пояса. І сама ти така ніжна, тендітна, мов берізка. Пробач за таке порівняння.

— Авжеж… Я ж тоді ще не обрізала волосся, — розгублено сказала Марина.

Андрій ніжно всміхнувся їй. Та усмішка невдовзі згасла.

— Востаннє я зустрів тебе такою сумною, ніби з тебе вийняли душу. Хотілося відлупцювати того, хто тебе скривдив. Хоча підійти до тебе я б не наважився. Того дня ми святкували закінчення робіт на ділянці. Хлопці покликали ваших дівчат. Наприкінці одна напідпитку почала хвалитися: мовляв, спокусила чоловіка найкращої подруги. З того, як вона розповідала, я відразу зрозумів, про кого йдеться. Нас біля багаття було троє. Потім товариш повів її до себе в намет, а я там і залишився до ранку. Наступного дня ми поїхали. Але я все думав про це й чомусь вирішив, що з чоловіком ти розлучилася. Повернувся в селище — сам не знаю, на що сподівався. Мені здавалося, тобі потрібна допомога, адже ти була з маленькою дитиною. А там сказали, що ви з чоловіком поїхали.

— Так, ми перебралися сюди. Після того, що сталося, я не могла залишатися там, ти ж розумієш.

— Подумати тільки: стільки років поруч, в одному місті!

— Дивовижно, — задумливо погодилася Марина.

Того вечора вона вперше залишилася в Андрія на ніч. Спершу почувалася ніяково. Потім замислилася, як дивно складається життя і наскільки інакше все могло б обернутися. Не пробач вона тоді Вікторові — можливо, її чоловіком став би Андрій.

Його розповідь мимоволі викликала усмішку. Марина уявляла себе тією юною дівчиною, якою колись милувався студент із будзагону.

Вранці Андрій здивував її ще більше. Не відводячи від неї погляду, він запитав:

— Хочеш знати, про що я мрію?

— Про що?

Марина затамувала подих: відчула, що зараз почує щось важливе.

— Щоб ми одружилися. І повінчалися в церкві.

— Ти робиш мені пропозицію? Але ж я тільки недавно розлучилася, у мене ще свіжий штамп у паспорті. Та й син уже дорослий. Я давно не та дівчинка.

— А в мене донька майже доросла. Вона живе за кордоном, тож частіше ми бачимося на екрані комп'ютера. Ми обоє встигли чимало прожити. Але далі я хочу жити з тобою.

— Для цього неодмінно вінчатися?

— Так. Хочу, щоб нас більше ніщо не розлучало. Ніколи. Я так довго на тебе чекав.

— Андрійку, ти ж до пуття мене не знаєш. Раптом я для тебе досі та дівчина з селища? Стільки часу минуло… Тепер перед тобою жива людина, а не давня мрія.

Від його слів у грудях ставало гаряче, серце часто калатало. Усе було так несподівано, що Марині насилу вірилося в те, що відбувається.

— Я пропоную тобі це не через минуле, — відповів Андрій. — Часу пізнати тебе в мене було досить. Я не схильний вірити в долю, але надто вже багато випадковостей. Ти з родиною приїхала саме до мого міста. Мій собака опинився поруч із тобою саме тоді, коли ти пішла від чоловіка, вирішила стати вільною. Може, й нерозумно надавати цьому значення, та мені так не здається. Не хочу більше обманювати долю. Хочу щоранку прокидатися біля тебе.

Барсик голосно гавкнув у передпокої, ніби підтверджуючи сказане.

Марина знову почувалася щасливою. Нове кохання день у день розквітало в ній, набирало сили. Андрій дорожив нею — вона бачила це в його ніжному, трепетному погляді. І тому сама змінювалася так, що довколишні помічали блиск її очей.

Знаходилися й ті, хто заздрив: у її віці — і така закоханість! Дехто навіть підозрював, що саме через Андрія вона пішла від чоловіка. Правди вони не знали. Марина нікому не розповіла про те, як Віктор зраджував їй усі ці роки.

Дізнавшись, що колишня дружина збирається заміж, Віктор обурився. Після розлучення минуло зовсім небагато часу. Він теж запідозрив, що з теперішнім нареченим Марина зустрічалася ще в шлюбі. Хотілося побачити її, подивитися в очі, вихлюпнути злість. Та повернутися до міста, де залишилася його родина, він не наважився.

Пристрасть до Оксани згасла, щойно вони почали жити разом. Віктор почав їй зраджувати й майже не намагався це приховати. Терпіти таке Оксана не стала; невдовзі вони роз'їхалися.

Пізніше від спільних знайомих він почув, що Марина не лише розписалася зі своїм новим чоловіком, а й повінчалася. Чомусь це засмутило його найдужче. Ніби вона й у наступному житті не хотіла належати йому.

Тоді Віктор пішов до храму. Літньому священникові він розповів про свої зради, починаючи з того випадку біля ставка. Минуло понад 20 років, а тепер його пік сором. Він наче побачив усе очима Марини й, розповідаючи, не зміг стримати сліз.

У напівтемряві старого храму Віктор уперше відчув свою провину перед дружиною. Раніше, за всі роки їхнього шлюбу, совість його не мучила.

Жінка, яку він досі кохав, тепер була щаслива з іншим. А Віктор, який уперше прийшов до храму, стояв навколішки перед незнайомою людиною й плакав, мов дитина.