Після розлучення Ірина вирішила викинути бабусин килим

З Олексієм вона зустрілася в дев’ятнадцять років, на чиємусь дні народження, серед спільних друзів. Товариський, милий, він умів залицятися й був лікарем — молодим терапевтом районної поліклініки. Того ж дня Іра розповіла йому, що сама колись збиралася в медицину.

— Хіба тобі пізно? — усміхнувся Олексій. — Ще встигнеш вивчитися. Станеш лікаркою, будемо разом працювати, колегами будемо.

Колег із них не вийшло. Зате почався роман, що швидко перейшов у близькі стосунки, а через пів року вони вже подали заяву на шлюб. Іра не сумнівалася: це її доля. Олексій теж був щасливий.

Його батьки жили в іншому місті. Уголос проти не виступали, але сумніви відчувалися і в телефонних розмовах, і під час знайомства, коли молодята приїхали до них на Новий рік. Син — лікар, а поруч із ним перукарка.

— Ірочко, яка ви мила простота.

Іра розуміла, що стояло за такими словами. Намагалася пропускати повз вуха: їй же з Олексієм жити, не з його батьками.

Зате після візиту у відповідь батьки Олексія заспокоїлися. Квартира, що залишилася Ірі від мами й бабусі, виявилася такою, що прискіпатися було важко: у центрі міста, з високими стелями, простора. Кімнат лише дві, але тісно не було. Ремонту, звісно, потребувала, проте на тлі переваг житла це вже не здавалося головним. До весілля вони вже змирилися з рішенням сина. Противитися шлюбу не стали й від організації свята не відсторонилися — допомогли молодятам його влаштувати. Іра вийшла за Олексія заміж, і тоді їй здавалося, що далі в них усе буде добре.

Подружнє життя здавалося Ірі найщасливішим, а з народженням Анастасійки вона й поготів не могла уявити родини, кращої за свою. Олексій багато працював, зате кожну вільну хвилину проводив із дружиною й донькою. Усі разом гуляли парком; коли Анастасійка підросла, додалися атракціони й походи до цирку.

Іра намагалася бути гарною і дружиною, і матір’ю. Доньку пестила, себе не занедбувала, вдома підтримувала бездоганний лад. На столі завжди була смачна їжа, чоловік ходив у випрасуваних сорочках.

Поки Анастасії не виповнилося три роки, Іра залишалася з нею вдома. Потім влаштувалася до перукарні неподалік від чоловікової поліклініки. Зручніше годі було й придумати: вранці разом відвозили доньку до садка, далі їхали в один бік, увечері Олексій забирав дружину з роботи.

Колеги заздрили білою заздрістю: красень, турботливий, ще й лікар. Лише літня Галина кривила губи. Якось, усміхнувшись, сказала прямо:

— Зачекай, Ірино, твій чоловіченько ще покаже себе в усій красі.

Іра лише здивовано подивилася на неї. Відповідати не стала: вирішила, що та говорить зі злості. Уїдливості Галині Борисівні й без того було не позичати.

Потім до Ірини записалася молоденька дівчина. Посадивши її, Ірина привітно спитала про стрижку. Клієнтка з цікавістю роздивилася майстриню, показала, де й наскільки вкоротити волосся. Робота йшла як завжди, аж поки на тумбочці не задзвонив телефон. Іра сама подала його дівчині.

— Ой, Олексію! Я зараз стрижуся. У мене сьогодні прийом до обіду був. А ти як? Іще два виклики? Гаразд, вийду звідси й зателефоную. Зустрінемося в нашому кафе.

Ножиці й далі клацали, але Іра вже прислухалася. Олексіїв на світі чимало, тільки на екрані, коли вона брала телефон, було написано «коханий». І голос, що долинав зі слухавки, нагадував чоловіків.

Стрижку вона закінчила як слід, хоча стала задумливою. Щойно дівчина випурхнула за двері, Іра попередила господиню й кинулася слідом. Озирнувшись на виході, помітила погляд Галини Борисівни. Ніби співчутливий. Чи їй лише здалося.

Попереду цокали підбори клієнтки, Іра трималася віддалік. І раптом позадкувала: назустріч дівчині поспішав Олексій. Підбіг, поцілував, з усмішкою щось заговорив. Озирнувшись, побачив дружину.

Він зблід, відсахнувся від супутниці й кинувся до Іри. Вона — геть від нього, назад до перукарні. Олексій прибіг слідом.

— Іро, ти не так зрозуміла! Усе зовсім не так…

Після того, як він при ній обіймав іншу, слухати виправдання вона не могла.

— Усе! Розлучаємося! — крикнула Ірина.

Олексій знітився, невиразно щось пробурмотів і пішов під осудливими поглядами жінок. Іру намагалися втішити всі, але вона ридала захлинаючись і ніяк не могла зупинитися.

Заговорила Галина Борисівна — та сама, що попереджала:

— Іро, зопалу нічого не вирішуй. Навіщо відразу розлучення? Донька в тебе росте, їй тато потрібен. У всіх дітей батьки будуть, а в неї ні? Мужики — вони і є мужики, усі однакові. Думаєш, мій не гуляв? Ще й як! Тепер старий пень, під шістдесят, а все на молодих витріщається. Перетерпи, налагодиться.

— Галино Борисівно, як же мені тепер із цим жити? — крізь сльози спитала Ірина.

— Мовчки, — неголосно сказала колега й відвернулася…