Після смерті чоловіка Марія дізналася, що народження сина зберігало сімейну таємницю

Майбутні батьки здивувалися: Світлана Григорівна не вимагала неодмінно хлопчика. Віктор сприйняв це як добрий знак.

Та тоді Світлана Григорівна дотримала слова. Вона приходила з фруктами, іноді супроводжувала Марію до жіночої консультації. Одного разу застала її за прибиранням: наказала невістці лягти й відпочити, а сама помила підлогу. Марія пам’ятала, як дивилася на неї того дня й думала: може, не все так погано? Може, свекруха прийняла її хоча б як матір майбутнього онука.

До повернення Віктора вона вже лічила дні. Він мав приїхати наприкінці червня, за півтора місяця до пологів. Розглядаючи себе в дзеркалі, Марія намагалася зрозуміти, чи сильно змінилася. Погладила живіт і відчула легкий поштовх. Можна було записатися на УЗД, дізнатися, хлопчик там чи дівчинка; у ті роки це обстеження ще не було обов’язковим. Та вона відмовилася від цієї думки: нехай таємниця збережеться до народження.

Перед виходом із чергового порту Віктор зателефонував, як робив зазвичай. Тільки цього разу порадувати дружину не зміг: дорогою додому судно мало взяти додатковий вантаж, і дати повернення поки що ніхто не знав.

— Ти за нас не хвилюйся, впораємося, — сказала Марія, стримуючи сльози. — Час іще є. Коли малюк народиться, ти напевно будеш тут.

— Мама до тебе приходить? Може, попросити твоїх батьків приїхати?

— Навіщо ж? У них контракт, треба здати об’єкт. Зі Світланою Григорівною ми ладнаємо, вона добре про мене піклується, правда. Навіть палату в приватній клініці вже замовила, хоча я казала, що зарано.

— Машо, вона правильно зробила. Краще подбати заздалегідь. Люблю вас обох — і тебе, і малюка.

Невдовзі сталося те, чого Марія не могла уявити навіть у найстрашнішому сні. Вони зі свекрухою гуляли парком. Стояли перші літні дні: було м’яке тепло, довкола зеленіло, пахло липою та квітами. Світлана Григорівна розповідала про власну вагітність і про те, яким богатирем народився Вітя.

За спиною раптом заревів мотор. Марія встигла здивуватися: звідки він тут? Озирнулася — й запам’ятала нахабний гучний свист молодика на скутері, що стрімко наближався. Потім був сильний удар. Свідомість обірвалася.

Повернення до тями почалося з різкого запаху антисептика та рівномірних сигналів приладу, що стежив за її станом. У кімнаті горіло холодне штучне світло. У вухах гудів океан — наче той самий, яким зараз, на іншому краю планети, ішов корабель Віктора. Марія спробувала поворухнутися, але навіть найменший рух завдавав болю.

Дитина! Ця думка блискавкою пронизала свідомість. Марія звично поклала долоню на живіт — і серце в неї ледь не зупинилося.

— Машенько, спокійно. З Темочкою все добре, — заговорила поруч свекруха з незвичною м’якістю.

— З яким Темочкою? — ледь вимовила Марія.

— З нашим. У тебе син, міцний, у батька. Лікарі сказали, що весь удар дістався тобі, а він не постраждав. А тепер відпочивай, набирайся сил. Я покличу лікаря.

За кілька хвилин прийшла струнка моложава жінка.

— Ось Ларочка, Лариса Степанівна, твоя лікарка. Ми зі школи дружимо. Вона врятувала наш скарб. Ларо, скажи Марії, що Тьома здоровий.

— З ним усе гаразд, — підтвердила лікарка. — Поки він у кувезі, це звичайна справа для недоношених дітей, лякатися не треба. За пару днів принесемо його вам. А зараз більше спіть, так швидше відновитеся. Свекруха слушно каже. Переломів, на щастя, немає: струс мозку та забої. Зараз сестра принесе папери на підпис. Під час госпіталізації ні ви, ні Світлана Григорівна не могли їх підписати.

Після уколу Марію здолав сон. Читати принесене вона не стала.

— Тут підпишіть. Тепер тут. І ось тут, — показувала медсестра, а Марія слухняно рухала ослаблою рукою.

Першу зустріч із сином Марія запам’ятала на все життя. Щойно малюка поклали поруч із нею, він зустрів матір гучним плачем.

— Такий крихітний, а який голос! Хлопець із характером, — усміхнулася медсестра й поклала його поруч із матір’ю.

Марію захлеснула ніжність, якої вона досі не знала. Вона розглядала крихітне личко й знаходила в ньому знайомі риси Віктора. Раптом дитина замовкла, кумедно випнула нижню губу й подивилася на неї так, наче вже розуміла, хто перед нею.

— Тьома… Темочко, — лагідно повторювала вона.

Не вона обрала йому ім’я, але тепер дорожчого за це ім’я для неї не було нічого…