Після смерті чоловіка Марія дізналася, що народження сина зберігало сімейну таємницю

Згодом Марія вже могла вставати, і сина приносили їй на годування. Світлана Григорівна навідувала її щодня. Одного разу, коли малюк був поруч, Марія сказала свекрусі:

— Усе-таки дивно: живіт був величезний, а Темочка такий маленький. Навіть 3 кг при народженні не важив.

Вона не помітила, як зблідла Світлана Григорівна. Її очі тривожно забігали, губи витягнулися в тонку смужку, наче стримували слова, готові вирватися назовні.

— Він же народився раніше терміну. Ще майже місяць залишався, встиг би підрости. А тепер подивися, як набирає вагу.

— Так, росте не щодня, а щогодини. Швидше б уже виписали. Адже в нас уже все добре.

Віктор устиг повернутися до виписки дружини й сина. Чорні дні, коли він не міг додзвонитися ні Марії, ні матері, хотілося забути: обидві були в лікарні, батько їздив то до пологового будинку, то на ринок, то по аптеках.

Він із гордістю взяв сина на руки й нишком змахнув сльози. Нахилившись до Марії, прошепотів:

— Кохана, дякую тобі.

Згадуючи це, Марія Вікторівна мимоволі усміхнулася. Радість того дня жила в ній досі, скільки б років не минуло.

На той час осінні сутінки змінилися нічною темрявою. Вітер розігнав хмари, і над будинком відкрилося зоряне небо. Марія запалила настільну лампу, знову взяла ключ і підійшла до сейфа. Більше вона не відступила: тепер треба було розібрати папери Віктора.

Тихо клацнув замок. Усередині лежали кілька блокнотів, тонка папка, незапечатаний конверт і футляр для прикрас.

Перенісши вміст сейфа на стіл, Марія зручніше вмостилася в кріслі й загорнулася в чоловіків жакет. З усіх паперів вона першою взяла листа. На конверті знайомим почерком було виведено: «Моїй коханій дружині Машеньці». Усередині лежало кілька аркушів, складених із тією геометричною точністю, яку вона відразу впізнала. Марія обережно розгорнула їх.

«Здрастуй, моя рідна Машенько!» — прочитала вона, і на мить їй здалося, ніби Віктор заговорив із нею.

«Кожен прожитий нами день був для мене подарунком. Перед відходом я знову й знову дякував за нього Богові та долі. За тисячі миль від дому я поспішав до тебе — до мого маяка, якоря, тихої гавані. Коли ти прочитаєш ці рядки, душа моя вже опиниться там, звідки не повертаються. Але я не забираю із собою твоє майбутнє. Я залишаю тобі право на щастя, якого ти заслуговуєш. Зараз тобі, мабуть, важко в це повірити. Відстані нерідко розлучали нас, але близькими ми були завжди. І все ж твоє життя триває, рідна. Пам’ятай про це».

Далі Віктор переходив до того, чого за життя так їй і не сказав.

«Я мовчав, бо сподівався сам виправити зроблене матір’ю 27 років тому. Приховувати це від тебе назавжди я не збирався. Ти не розуміла, чому останній рік я майже перестав із нею бачитися. Причина була, Машо, і тепер ти мусиш її знати.

«Згадай бенкет на двадцятип’ятиріччя Тьоми. Ми раділи, пишалися ним, його успіхами. Мати тоді перебрала з випивкою — можливо, тому й обмовилася. Керівник лабораторії підняв тост за нашого сина, назвавши його майбутнім світочем біоінженерії. Пролунали оплески. А мати, яка стояла поруч зі мною, раптом вчепилася в мій лікоть і прошепотіла: „Адже це все завдяки мені“. „Звісно, мамо, так“, — відповів я й хотів відійти, але вона втримала мене: „Ти спершу вислухай! Знаєш, на що мені довелося піти, щоб ви спокійно ростили нашого Тьомочку?“»

«Мені страшно писати про те, що сталося після цих слів. Я стою на порозі смерті, намагаюся знайти в собі хоч краплю жалості до неї, щоб пробачити, — і не знаходжу. Але надія розшукати нашого сина, якщо це ще можливо, сильніша за все. Тому в мене до тебе останнє прохання: продовж пошуки, які почав я. Я не встиг виправити те, що зробила моя мати, — можливо, це вдасться тобі».

Марія опустила аркуш. Якого сина треба шукати? Тьома нікуди не зникав, майже щодня бував у батька. Мабуть, хвороба вже відібрала у Віті ясність думки, коли він писав ці рядки. Вона подумала про передсмертне марення, про видіння, але навіть такі слова чоловіка були їй дорогі. Марія знову взялася за лист…