Після смерті чоловіка Марія дізналася, що народження сина зберігало сімейну таємницю

«Будь ласка, повір мені. Це не марення вмираючого: я перевірив те, про що пишу. Того дня, коли на тебе наїхав скутер, ти народила двох хлопчиків. Одного ми знаємо — це наш Тьома. Імені другого ми не знаємо. Перший був здоровий, слава Богу. Другий народився без дихання.

Його намагалися оживити. Лікарям здалося, що спроби нічого не дали; малюка залишили на столі й зайнялися тобою та Тьомою. Через якийсь час медсестра випадково побачила рух його ніжки. Я з’ясував, що до реанімації з пологової зали відправили обох братів.

На тому ювілеї мати виклала мені все по-своєму. Про другу дитину їй повідомила її подруга, лікарка. Мама сказала про нашого сина, свого онука: „Не жилець“. Саме так — „не жилець“. А потім переказала розмову з лікаркою».

— Припустімо, він усе ж залишиться живий. Що тоді? — питала Світлана Григорівна.

— Поки що в мене немає певної відповіді, — відповіла Лариса Степанівна. — І потішити нічим: мозкові надто довго бракувало кисню. Пізніше стане зрозуміліше.

— Отже, розумово неповноцінний?

— Я цього не стверджую. Але ми підозрюємо гідроцефалію.

«Тепер тобі зрозуміло, чому останній рік я не міг спілкуватися з матір’ю? Вона була переконана, що позбавила нас тяжкого життя із сином-інвалідом, через якого постраждала б здорова дитина. Та за цим стояло й інше. Я сказав їй, що вона вчинила нелюдяно, а вона зневажливо відповіла».

— Дітей із вадами в нашому роду не було й не буде. Мені не потрібні пересуди за спиною. Не дозволю, щоб на Артема тикали пальцем: мовляв, брат того ненормального.

«Машенько, ми все життя ділилися найпотаємнішим. Я нічого від тебе не приховував і певен, що ти від мене теж. Пробач, що про це ти дізнаєшся лише після моєї смерті. Я так старався знайти хлопчика сам, але часу не вистачило. Подивися папку: там копії здобутих документів, звіти приватного детектива. Можливо, вони допоможуть тобі.

Прощаюся назавжди, рідна. Якщо після смерті справді щось є, я знайду спосіб тобі допомогти. Люблю тебе — моє сонечко, мою вірну Пенелопо, усе моє щастя й радість. Твій Віктор.

P. S. Мій останній подарунок — у футлярі. За словами ювелірів, аметист підтримує в негараздах і допомагає досягти бажаного, якщо починання добре. Нехай ці сережки й браслет стануть для тебе ще й талісманом».

Вона дочитала, але розтиснути пальці й відпустити папір не могла — наче разом з аркушем довелося б випустити руку Віктора. У голові панував сумбур, думки насилу складалися в щось зрозуміле. Серед них проступало те, для чого раніше не знаходилося слів: із народженням Тьоми наче завжди була пов’язана нерозгадана таємниця. Ця думка давно таїлася десь глибоко, але до нинішньої ночі Марія не могла ані впіймати її, ані назвати.

Пригадалося обличчя свекрухи — тривога й розгубленість, коли Марія здивувалася малій вазі новонародженого. Слідом постали лікарняні папери, під якими вона ставила підписи.

— Навіщо ж я підписувала, не прочитавши! — мало не скрикнула вона. — Серед них могла бути відмова від хворого малюка. Де тепер мій хлопчик? Він живий?

Відповіді Марія шукала в теці, розбираючи сторінку за сторінкою. З документів випливало, що Віктор за допомогою детектива зумів простежити долю дитини до спеціалізованого будинку дитини в сусідній області. Отже, малюк вижив: із пологового будинку його направили туди. Але далі все обривалося. Не знайшлося ні документів про усиновлення, ні відомостей про переведення до іншої установи, ні запису про смерть.

— Синочку, я тебе розшукаю, — прошепотіла Марія. — Прости, що серце моє не підказало: ти є. Прости мене.

Думки закрутилися вихором. Спершу — до Світлани Григорівни, неодмінно особисто, не телефоном. Треба витягти з неї все, що вона знає, хоч би чого це коштувало. Потім знайти детектива, якому Віктор доручив справу, і зв’язатися з ним. Після того — розповісти Темі про все.

І тут вона побачила сина таким, яким він був у три роки: стоїть перед дзеркалом, усміхається до себе, милується й показує пальчиком на відображення.

— Дивись, братику! Дивись, братику!

Вони з Віктором тоді лише посміялися: кумедний малюк. А він, виходить, відчував свого близнюка, упізнавав його в дзеркалі. Марія пригадала навіть телепередачу, де говорили про щось подібне…